19 липня 2017 року Справа № 910/20354/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоГубенко Н.М.
суддівБарицької Т.Л. Козир Т.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Славутич"
на рішення від та на постанову відГосподарського суду міста Києва 04.01.2017 Київського апеляційного господарського суду 06.04.2017
у справі Господарського суду№ 910/20354/16 міста Києва
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Славутич"
доПублічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"
провизнання третейської угоди недійсною
у судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача Лєбєдєв О.В.;
- відповідача повідомлений, але не з'явився;
07.11.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Славутич" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про визнання недійсним п. 6.2 (третейське застереження) генерального договору про надання кредитних послуг № 900/03-021-066 від 23.04.2008.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.01.2017 у справі № 910/20354/16 (суддя Сташків Р.Б.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий суддя, судді Майданевич А.Г., Отрюх Б.В.), у позові відмовлено.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.01.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 у справі № 910/20354/16, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Звертаючись з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що в тексті третейської угоди не визначено предмет спору, з якого сторони можуть звернутися з позовом до третейського суду, не вказані сторони та їх місцезнаходження, не зазначено дату і місце укладення третейського застереження; передбачене сторонами третейське застереження не відповідає варіанту третейського застереження, рекомендованого Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків; приєднавшись до договору приєднання - генерального договору про надання кредитних послуг № 900/03-021-066 від 23.04.2008 позивач позбавив себе права на звернення до державного суду, та позбавив себе права обирати третейський суд та третейських суддів.
Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, пунктом 6.1 генерального договору про надання кредитних послуг № 900/03-021-066 від 23.04.2008, укладеного між позивачем та відповідачем, визначено, що всі спори та непорозуміння, які можуть виникнути між сторонами у зв'язку з укладенням та виконанням положень цього договору, вирішуються шляхом переговорів між сторонами на рівні їх уповноважених представників.
Відповідно до п. 6.2 генерального договору у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України "Про третейські суди", домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості, вказаному в даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного Регламенту Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків.
Згідно із статтею 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Статтею 2 цього Закону визначено, що третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.
Статтею 12 зазначеного Закону встановлено, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Третейська угода укладається в письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а й будь-які спори, які виникатимуть між сторонами договору в майбутньому та передбачені третейською угодою (така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 08.04.2015 у справі № 910/8043/14).
Разом з тим, згідно із статтею 14 Закону України "Про третейські суди" сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Для призначення чи обрання третейських суддів у кожній справі необхідна їхня згода. У постійно діючих третейських судах призначення чи обрання третейських суддів здійснюється із затвердженого відповідно до статті 8 цього Закону списку третейських суддів, який за регламентом цього постійно діючого третейського суду може мати обов'язковий чи рекомендаційний характер.
Крім того, відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Водночас, гарантуючи судовий захист з боку держави, норми Конституції України визнають право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів реалізації вказаного права є звернення до третейського суду, який не віднесено до судів загальної юрисдикції, але який за приписами Закону України "Про третейські суди" є недержавним незалежним органом захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері цивільних і господарських відносин. При цьому, здійснюючи передбачену ст. 3 Закону України "Про третейські суди" функцію захисту, третейські суди розглядають спір сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч. 5 ст. 55 Конституції України.
Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України "Про третейські суди", є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного .ч 5 ст. 55 Конституції України (п. 4.5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі про завдання третейського суду від 10.01.2008 № 1-рп/2008).
В ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судоустрій і статус судів" передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
Крім того, п. 4.2.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 № 18 роз'яснено, що господарському суду слід мати на увазі, що третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав.
Отже, з урахуванням наведеного, право на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене Конституцією України не може бути заперечене, а розгляд спору в третейському суді є правом сторін та реалізується шляхом взаємного погодження вказаного питання між сторонами.
При прийнятті оскаржуваних судових рішень місцевий та апеляційний господарські суди, керуючись, зокрема, приписами наведених норм, на підставі повного та всебічного дослідження фактичних обставин справи і перевірки їх наявними доказами з урахуванням визначених позивачем меж позовних вимог, дослідивши умови генерального договору про надання кредитних послуг № 900/03-021-066 від 23.04.2008; встановивши, що третейську угоду було погоджено між позивачем та відповідачем у вигляді третейського застереження на стадії укладення господарського договору, включено до умов цього договору застереження про розгляд спору, який може виникнути в подальшому під час дії договору в третейському суді (пункт 6.2); із сукупності умов пунктів 6.1 та 6.2 генерального договору вбачається, що сторони погодили передати на вирішення обраного ними у договорі третейського суду всі спори та непорозуміння, які можуть виникнути між ними у зв'язку з укладенням та виконанням положень генерального договору; позивачем, в порушення вимог ст. 33 ГПК України, не доведено, що генеральний договір та третейське застереження у ньому є договорами приєднання; беручи до уваги те, що передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду; з огляду на те, що Законом України "Про третейські суди" не вимагається, щоб третейська угода відповідала рекомендованій Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків редакції угоди; відтак, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, з огляду на що суди попередніх інстанцій правомірно відмовили у позові.
Доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, оскільки є ідентичними доводам, зазначеним в апеляційній скарзі, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані та такі, що не спростовують зроблених апеляційним господарським судом висновків. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).
Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Славутич" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 04.01.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 у справі № 910/20354/16 залишити без змін.
Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО
Судді Т.Л. БАРИЦЬКА
Т.П. КОЗИР