18 липня 2017 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючий суддя: Хилевич С.В.
судді: Бондаренко Н.В., Шимків С.С.
секретар судового засідання: Шептицька С.С.
за участі: представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 18 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
У серпні 2016 року в суд звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про визначення частки у спільному майні та поділ майна.
В ході розгляду справи відповідачем подано зустрічний позов про поділ майна подружжя.
Рішенням Рівненского міського суду від 18 квітня 2017 року первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 задоволено частково:
Виділено із спільного майна подружжя у власність ОСОБА_2 диван вартістю 700 гривень, тумбу під телевізор вартістю 200 гривень, газову колонку вартістю 700 гривень, шафу вартістю 800 гривень, кухонні меблі вартістю 1 000 гривень, стіл вартістю 300 гривень.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково:
Виділено із спільного майна подружжя у власність ОСОБА_1 пральну машину вартістю 2 000 гривень, мікрохвильову піч вартістю 1 000 гривень, холодильник вартістю 2 000 гривень, пилосмок вартістю 300 гривень, комод вартістю 300 гривень.
У задоволенні решти зустрічних вимог відмовлено.
На рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову про поділ спірної квартири АДРЕСА_1 шляхом визначення часток відповідач подала апеляційну скаргу, де покликалась на його необґрунтованість та незаконність через невідповідність висновків суду обставинам справи і порушення норм процесуального й матеріального права.
На її обґрунтування зазначала про неврахування судом письмових доказів, зокрема копії звіту підприємця ОСОБА_4 № 1610/18/1 про оцінку спірної квартири на час розгляду справи, вартість якої становила 269 100 гривень. Вважає, що таким чином суд порушив вимоги ст.ст. 59, 60, 64, 212, 213, 215 ЦПК України, ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та залишив без уваги п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ майна подружжя".
На час розірвання шлюбу спірна квартира була предметом іпотеки, кредит по якій був не сплачений. Одержані в кредит грошові кошти були спільною сумісною власністю подружжя, адже придбавалися в інтересах сім'ї. Між тим, суд не врахував, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя. Доводила, що час набуття спірної квартири відповідає часу перебування сторін у шлюбі. Сам по собі факт погашення позивачем кредиту не може бути підставою для встановлення судом права особистої приватної власності для одного з подружжя на таке майно. Суд порушив принцип диспозитивності, що встановлений ст. 11 ЦПК України, вирішивши питання про право приватної власності на нерухоме майно та кошти позивача, хоча предметом спору був поділ спільного майна подружжя.
Вважала, що між сторонами було укладено договір, за яким обов'язки з утримання дитини, утримання майна було покладено на відповідача, а обов'язок погашати кредит - на позивача. Судом також помилково застосовано ст.ст. 15, 25, 57, 60, 61, 155 СК України, оскільки не врахував положень ухвали Березнівського районного суду від 16.01.2012 року, якою затверджено мирову угоду між сторонами. Крім того, не звернуто увагу на вимоги ст.ст. 70 СК України, ст. 70 Закону України "Про виконавче провадження", ч. 1 ст. 3 Конвенції ООН "Про права дитини", а також неправильно послався на правові позиції Верховного Суду України у справах №6-38цс15 і №6-612цс15.
З наведених міркувань просить змінити рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову про поділ спільної квартири шляхом визначення часток, залишивши квартиру у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2
В іншій частині просила рішення Рівненського міського суду від 18 квітня 2017 року залишити без змін, тобто сторонами в решті воно не оскаржувалося.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи відповідача, колегія суддів прийшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову в частині поділу нерухомого майна, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира є особистою приватною власністю позивача, оскільки набута ним за кошти, які належали виключно йому.
Проте з такими висновками можна погодитися лише частково.
З матеріалів справи вбачається, що протягом часу з 18 лютого 2006 року по 29 жовтня 2015 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбних відносин мають дитину - сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає разом з матір'ю (а.с. 9, 7. зв.).
24 квітня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу. За умовами правочину позивач купив, а продавець продав 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 22, 3 кв.м, житловою - 12, 4 кв.м вартістю 108 800 гривень, з яких 36 800 гривень ОСОБА_7 отримала від ОСОБА_5 до підписання договору, а решту 72 000 гривень покупець зобов'язався сплатити пізніше. Умови договору контрагентами виконані повністю 24 квітня 2012 року, про що свідчить нотаріально посвідчена заява продавця про отримання грошей від ОСОБА_5 Договір нотаріально посвідчений і зареєстрований в реєстрі за №1311. (а.с. 13-14, 35).
15 травня 2012 року комунальним підприємством "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" право на квартиру зареєстроване за реєстраційним номером 18487385 на ім'я ОСОБА_5 (а.с. 12).
Сторонами не заперечується та обставина, що 36 800 гривень, які були внесені позивачем на користь продавця до укладення договору купівлі-продажу квартири, належали безпосередньо ОСОБА_5 Ці кошти він одержав внаслідок сплати йому на підставі мирової угоди, визнаної 16 січня 2012 року ухвалою Березнівського районного суду, від ОСОБА_8 і ОСОБА_9 у рахунок набуття ними права власності на 2\5 квартири АДРЕСА_3 (а.с. 131-131. зв.; 142; 143).
Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норми ст. 65 СК України передбачають створення обов'язків для одного з подружжя у разі укладення іншим з подружжя договору в інтересах сім'ї, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.
Тобто зазначені вимоги закону встановлюють, що дружина і чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов'язки щодо спільно нажитого майна, адже розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов'язань за кредитом.
З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду у пунктах 23, 24 своєї постанови від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
Як вже встановлено судом, за кошти, одержані ОСОБА_5 за укладеним в період шлюбу 24 червня 2012 року кредитним договором №730М111120424001 з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" частково - за 72 000 гривень було придбано спірну квартиру (а.с. 111-117. зв.). Решту - 36 800 гривень в рахунок її купівлі-продажу внесено було особисто позивачем.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 СК України).
Тому за таких обставин при вирішенні спору про поділ майна подружжя слід виходити з презумпції рівності часток подружжя в набутому ними майні.
З правової позиції, висловленої Верховним Судом України у своїй постанові від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16, видно, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до п. 3 ч. першої ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1.) час набуття майна;
2.) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Відповідно до ч. 1 ст. 360 (7) ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх судів України.
Таким чином, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, оскільки заінтересованим особам необхідно також надати докази походження та джерела коштів, за які придбане спірне майно.
Приходячи до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, колегія суддів бере до уваги, що 36 800 гривень, які сплачені позивачем на придбання спірної квартири, є його особистими коштами, а тому частка в майні, яка придбана за ці кошти, є виключно його особистою приватною власністю.
Щодо частки у квартирі, яка придбана за 72 000 гривень кредитних коштів, то вона є спільною сумісною власністю подружжя, адже придбана за кредитні кошти, отримані в інтересах сім'ї на набуття обома сторонами права на спірну квартиру.
З урахуванням встановлених обставин і вимог закону частки сторін у справі апеляційним судом вираховуються таким чином:
108 800 гривень : 100 % = 36 800 гривень : Х;
3 680 000 : 100 = 33, 8%;
100% - 33, 8% = 66, 2%;
66, 2% : 2 = 33, 1%;
33, 8% + 33, 1% = 66, 9 %.
Тому 66, 9%, або 2\3 частки, спірної квартири належать ОСОБА_5, тоді як ОСОБА_1 належить 33, 1%, або 1\3 частка цієї квартири.
Доводи позивача про те, що заборгованість за кредитом сплачувалася ним винятково за особисті кошти, на увагу колегії суддів не заслуговують, адже не стверджені жодними належними і переконливими доказами.
Так, відповідно до ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалося, що унеможливлює повноваження апеляційного суду здійснити його перевірку на предмет законності та обґрунтованості. Підстав для виходу за межі доводів апеляційної скарги колегією суддів не вбачається.
Згідно із ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп2003).
Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, про необхідність та вимушеність захисту її прав є частково прийнятними для апеляційного суду.
В силу вимог ст. 88 ЦПК України судовий збір підлягає стягненню з обох сторін, однак з урахуванням звільнення відповідача від сплати судового збору відповідно до ст. 82 ЦПК України і пропорційності присуджених часток у квартирі з ОСОБА_5 слід стягнути в дохід держави 797, 8 гривень судового збору, звільнивши ОСОБА_1 від такої сплати.
Спонуканнями для ухвалення нового рішення - про часткове задоволення зустрічного позову відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.
На підставі ст.ст. 57, 60, 61, 65, 70 СК України, п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", постанови Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16, керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 18 квітня 2017 року скасувати в частині відмови в задоволенні зустрічного позову.
Зустрічний позов задовольнити частково.
Поділити квартиру АДРЕСА_4 таким чином:
Виділити на користь ОСОБА_5 2\3 частини квартири на праві спільної часткової власності;
Виділити на користь ОСОБА_1 1\3 частини квартири на праві спільної часткової власності.
Стягнути в дохід держави із ОСОБА_5 797 (сімсот дев'яносто сім) гривень 80 копійок судового збору.
В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскарженим в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий:
Судді: