Господарський суд
Житомирської області
10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,
E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua
Від "14" липня 2017 р. Справа № 906/1180/16
Господарський суд Житомирської області у складі:
судді Машевської О.П.
за участю секретаря судового засідання: Гребеннікової Н.П.
за участю представників сторін:
від позивача: Сачок А.В.- довіреність від 11.11.2016;
від відповідача: -1: ОСОБА_1 - договір про надання адвокатських послуг № 21/16 від 25.11.2016;
від відповідача-2: не прибув
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу
за позовом Приватної комерційної фірми "Інтерпродукт" (м. Житомир)
до 1. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (м. Житомир)
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Терцет" (м. Житомир)
про визнання недійсним договір купівлі-продажу від 03.09.2003р.
На підставі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 спір у справі розглянуто у більш тривалий строк, ніж передбачено ст. 69 ГПК України.
Позивач подав до суду позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 03.09.2003, укладеного між ТОВ "Терцет" та ФОП ОСОБА_3.
22.06.2017 представник відповідача-1 (ФОП ОСОБА_3) подав до суду клопотання від 16.05.2017 про проведення у справі судової почеркознавчої та технічної експертизи документа, з метою встановлення на договорі купівлі-продажу приміщення від 01.10.1999, укладеному між ТОВ "Терцет" та позивачем у справі, дійсності печатки ПКФ "Інтерпродукт" та належності підпису директору підприємства - ОСОБА_4 (а. с. 228 - 231 у т. 1).
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача-1 (ФОП ОСОБА_3) в судовому засіданні проти заявлених позовних вимог заперечив з тих мотивів, що договір купівлі-продажу приміщення від 01.10.1999, на який посилається позивач як на правовстановлюючий документ, що посвідчує його право власності, ніколи з ТОВ "Терцет" не укладався.
Зокрема повідомив, що на даний час Богунським районним судом м. Житомира розглядається дві цивільні справи:
№ 295/15139/16-ц за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ПКФ "Інтерпродукт", приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Слюсара В.В., третя особа: перша житомирська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 140,8 кв.м, укладеного 01.10.1999 між ТОВ "Терцет" та ПКФ "Інтерпродукт", та скасування реєстраційного посвідчення № 141 від 20.10.1999, та
№ 295/12646/16-ц за позовом ФОП ОСОБА_3 до ОСОБА_5, третя особа: приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В., про визнання виконавчого напису про накладення арешту на нежитлове приміщення загальною площею 140,8 кв.м за адресою: АДРЕСА_1, таким, що не підлягає виконанню.
Вказане, на думку відповідача-1, свідчить про існування станом на даний момент між сторонами спору щодо майнових прав позивача на спірне майно, вирішення якого неможливе без проведення у справі судової почеркознавчої та технічної експертизи договору купівлі-продажу приміщення від 01.10.1999 на предмет належності печатки та підпису представнику ТОВ "Терцет".
Представник позивача проти призначення у справі судової почеркознавчої та технічної експертизи документа заперечив, з тих мотивів, що предметом розгляду даної справи є визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення, укладеного 03.09.2003 в період дії заборони на відчуження спірного майна, накладеного нотаріусом Слюсарем В.В., яка є чинною з 22.10.1999 до цього часу, а не договору від 01.10.1999.
До того ж, із суті клопотання випливає, що відповідач-1 ставить під сумнів право власності позивача на спірне майно, тоді як, по-перше, за правилами ст. 204 ЦК України унормовано презумпцію правомірності правочину, а, по-друге, право власності позивача на майно підтверджено реєстраційними документами, в т. ч. постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2017 у справі № 806/2393/16 (а. с. 9, 10 у т. 2).
В процесі розгляду справи, господарським судом було заслухано позицію позивача спору щодо заявленого відповідачем-1 клопотання від 16.05.2017 та вирішено, що відсутні підстави для призначення у справі судових експертиз, з огляду на таке.
Так, згідно зі ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Ці дані встановлюються, зокрема, такими засобами доказування, як висновками судових експертів, які оцінюються господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу (ч. 5 ст. 42 ГПК України).
Як роз'яснено у п. 12 постанови Пленуму ВГСУ від 23.03.2012 № 4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" господарським судам необхідно враховувати, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи має наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.
Згідно з переліком наведених відповідачем-1 для з'ясування судовим експертом питань, останній просить встановити обставини, які зводяться до такого: Чи виконано у договорі купівлі-продажу приміщення від 01.10.1999 від імені директора ТОВ "Терцет" підпис саме ОСОБА_4 чи іншою особою? Чи нанесено на договорі купівлі-продажу приміщення від 01.10.1999 від імені продавця відбиток печатки саме ТОВ "Терцет"?
Однак суд вказує, що встановлення вказаних обставин не є визначальним при вирішенні питання у даній справі щодо наявності підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення від 03.09.2003, який укладено у інший час та між іншими сторонами, оскільки в межах вирішення даної справи предметом розгляду фактично є перевірка правильності та законності дій відповідача, що мали місце при укладенні договору купівлі-продажу приміщення в 2003 році, а обставини, що виникли з приводу спірного майна в подальшому не впливають на сутність спірних правовідносин в минулому, оскільки не є ретроспективними.
До того ж, суд встановив, що 02.02.2000 на підставі акту працівника міліції в межах розгляду кримінальної справи № 2300/00 було вилучено для огляду оригінал договору купівлі-продажу приміщення від 01.10.1999 та інших документів, що посвідчують факт проведення господарської операції (реєстраційного посвідчення, акту прийому-передачі та розписки, а. с. 51 у т. 1), місцезнаходження яких за даними слідчого відділу Житомирського ВП на даний час невідоме (лист від 14.07.2017 вих. № 9344/гол/2017), що також виключає можливість у проведенні їх експертизи за відсутності оригіналів документів.
Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Мін'юсту від 08.01.1998 за № 53/5 (в редакції наказу Мін'юсту від 26.12.2012 за № 1950/5) передбачено, що відповідно до чинного законодавства на замовлення адвокатів, захисників та осіб, які самостійно захищають свої інтереси, та їх представників, нотаріусів банківських установ, страхових компаній, а також інших юридичних і фізичних осіб виконуються експертні дослідження, що потребують спеціальних знань та використання методів криміналістики і судової експертизи. Результати експертних досліджень викладаються в письмових висновках експертних досліджень згідно з чинним законодавством України.
Тобто з вказаного випливає альтернативний засіб доказування, який міг бути використаний відповідачем-1 поза судовим засіданням щодо доведеності суду переконливості своїх заперечень на обґрунтованість позовних вимог позивача у даній справі, результати якого підлягають оцінці судом разом з іншими наявними в матеріалах справи документами.
Враховуючи вищевикладене, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача-1 від 16.05.2017 про призначення у справі судових експертиз, з огляду також на можливість затягування судового процесу з метою з'ясування обставин, що не є визначальними, та за відсутності оригіналів документів, про проведення експертизи яких заявлено клопотання.
Представник відповідача-2 (ТОВ "Терцет") в судове засідання не прибув, правом подачі відзиву на позовну заяву не скористався.
В процесі розгляду справи, на виконання вимог ухвали суду від 06.07.2017 про надання запитуваних документів, представник позивача надав суду отриману ним від приватного нотаріуса Слюсара В.В. копію заяви від 22.10.1999 про накладення заборони на приміщення магазину, розташованого в м. Житомирі по вул. Київська, 102, а представник відповідача -1 - лист ЖВП ГУ НП в Житомирській області від 14.07.2017, адресований суду, про неможливість надання кримінальної справи № 00/2300 з підстав в ньому викладених.
Вказані документи були оглянуті судом та долучені до матеріалів справи.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд
01.09.1998 ТОВ "Терцет" (далі - відповідач-2) на підставі договору купівлі-продажу приміщення між підприємствами придбало у ТОВ "Полісся" нежитлове приміщення (магазин), загальною площею 140,8 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 205 у т. 1).
В матеріалах справи міститься копія договору від 01.10.1999, укладеного від імені ТОВ "Терцет" директором ОСОБА_4, за яким товариство продало належне йому на праві власності майно за відплатним правочином ПКФ "Інтерпродукт" (далі - позивач) (а. с. 15 у т. 1).
07.10.1999 ОСОБА_4 оформив розписку про отримання грошей за продажу магазину (а. с. 52 у т. 1), і того ж дня ТОВ "Терцет" та ПКФ "Інтерпродукт" підписали акт прийому-передачі викупленого майна (приміщення) (а. с. 53 у т. 1).
20.10.1999 ПКФ "Інтерпродукт" зареєструвала право власності на майно на підставі укладеного правочину від 01.10.1999, доказом чого є реєстраційне посвідчення № 141 та витяг з реєстрової книги за № 103, стр. 144 (а. с. 77 у т. 1).
Відповідно до наданих суду документів, 22.10.1999 на підставі заяви, поданої до першої Житомирської державної нотаріальної контори, приватним нотаріусом Слюсарем В.В. було накладено заборону на відчуження об'єкту нерухомого майна (приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1). Заборона накладена на підставі договору застави № 3119 від 22.10.1999. Власником майна зазначено ПКФ "Інтерпродукт".
В той же час, в матеріалах справи міститься копія наказу № 25 від 01.09.2003, виданого директором ТОВ "Терцет" ОСОБА_4, за яким останній прийняв рішення продати спірне приміщення магазину, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за 48000,00 грн СПД ОСОБА_3 (далі - відповідач-1) (а. с. 207 у т. 1).
На виконання наказу, 03.09.2003 між ТОВ "Терцет" в особі директора ОСОБА_4 та приватним підприємцем ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, загальною площею 140,8 кв.м, яке знаходиться в АДРЕСА_1 (а. с. 199 у т. 1).
Договір посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Фещенко А.С. за № 3271. При реєстрації правочину щодо нерухомого майна нотаріусом було отримано довідку згідно з даних Єдиного реєстру заборон та встановлено, що останні відсутні (довідка від 03.09.2003 вих. № 696386-1273, а. с. 204 у т. 1).
Також по об'єкту нерухомості нотаріусом було зроблено запит та отримано витяг з державного реєстру застав рухомого майна від 03.09.2003 № 131400 за яким встановлено, що податкова застава відсутня (а с. 204 зі звороту у т. 1).
Держану реєстрацію прав власності на приміщення магазину було проведено за новим покупцем (ОСОБА_3.) на підставі поданої нею заяви від 10.12.2009 (а. с. 1998 у т. 1) лише 28.07.2010 (а. с. 17 - 23, 206 зі звороту у т. 1).
Таким чином, станом на момент звернення до суду з даним позовом спірне майно магазину, розташованого у м. Житомирі по вул. Київській, 102, було зареєстроване за двома власниками, а саме: на паперовому носії - за ПКФ "Інтерпродукт" (реєстраційне посвідчення № 141 та витяг з реєстрової книги за № 103, стр. 144), а в електронній базі реєстру прав власності на нерухоме майно - за ОСОБА_3 (інформаційна довідка з Державного реєстру № 72552346 від 08.11.2016).
Із тексту позовної заяви вбачається, що позивач довідався про повторну реєстрацію прав власності на спірне приміщення магазину за ОСОБА_3 лише в ході підготовки для здійснення нотаріальної дії щодо вказаного майна 18.11.2016.
В подальшому, позивачем було в судовому порядку оскаржено та визнано протиправними та незаконними дії Комунального підприємства "Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради щодо здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення площею 140,8 кв.м, що розташоване в АДРЕСА_1, за ОСОБА_3 (постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2017 у справі № 806/2393/16).
Окрім того, позивачем було підготовлено та подано позов до суду із вимогою визнати договір купівлі-продажу нежилого приміщення від 03.09.2003, укладений між ТОВ "Терцет" та ФОП ОСОБА_3, недійсним з підстав невідповідності його вимогам ст. ст. 203, 215, 216, 228, 236, 328, 659 ЦК України, ст. 207 ГК України і ст. ст. 2, 4 Закону України "Про власність".
Слід зазначити, що оскільки заявлені позивачем позовні вимоги стосуються визнання недійсним договору та відносин, які виникли та припинилися до 01.01.2004, правове регулювання останніх має здійснюватися з урахуванням положень ЦК Української РСР (п. 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1183 від 05.07.2005).
Положення аналогічного змісту міститься і в п. 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", де зазначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.
Тобто, у вирішенні питання про наявність або відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину від 03.09.2003 недійсним, суд повинен керуватися положеннями ЦК УРСР, чинного на момент укладення договору між сторонами.
Так, загальні вимоги до угод, а також підстави для визнання їх недійсними передбачені главою 3 ЦК УРСР. Із змісту вказаної глави вбачається, що загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності угоди, зокрема, є: додержання встановленої законодавством форми угоди; відповідність угоди інтересам держави, суспільства та цілям юридичної особи; необхідний обсяг цивільної дієздатності осіб, які укладають угоду; відповідність внутрішньої волі учасників угоди їх волевиявленню.
Позивач у позовній заяві не зазначає правове обґрунтування підстав недійсності оскаржуваної угоди за нормами глави 3 ЦК Української РСР, однак вказує, що оскільки спірне майно вибуло з володіння власника (позивача) без його згоди, то спірна угода порушує охоронюване законом право позивача розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд.
Нормами ч. 1 ст. 207 ГК України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права та інтересу.
У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
При дослідженні обставини, чи є особа, що звертається з позовом про визнання правочину недійсним, заінтересованою (у розумінні відповідних норм цивільного законодавства), необхідно виходити зі змісту поняття «інтересу» як правової категорії.
При цьому слід враховувати правову позицію Конституційного Суду України з наведеного питання. Розкриваючи юридико-змістовне значення поняття «охоронюваний законом інтерес», Конституційний Суд України у Рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (у справі про охоронюваний законом інтерес) указав, що це поняття, крім інших ознак, означає прагнення до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Отже при вирішенні питання про те, чи є особа, яка звертається до суду з позовом про визнання правочину недійсним, заінтересованою, необхідно встановити як наявність у неї дійсного прагнення до користування конкретним благом, так і самого матеріального чи нематеріального блага, до користування яким прагне особа. Відсутність у особи прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом свідчить про відсутність охоронюваного законом інтересу, що виключає можливість задоволення позовних вимог.
Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той-таки зміст. Тому є підстави стверджувати єдність смислового навантаження понять «інтерес», «охоронюваний законом інтерес», «заінтересована особа» у різних нормах цивільного (статті 15, 16, 215, 216 ЦК України) та господарського процесуального законодавства (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (правова позиція з урахуванням постанови Верхового Суду України від 18.01.2017 у справі № 640/10207/15-ц).
У даній справі ТОВ "Інтерпродукт" домагається визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 03.09.2003, стороною якого воно не є.
Відтак ТОВ "Інтерпродукт" по відношенню до оспорюваного договору купівлі-продажу є заінтересованою особою.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Вищого господарського суду України, викладених у пункті 2.1 постанови від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" унормовано, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Судом встановлено, що в обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що його право власності на приміщення магазину, яке було предметом продажу за договором від 03.09.2003, зареєстроване та станом на момент укладення договору скасоване не було; що державна реєстрація нерухомого майна за позивачем є чинною, а тому були відсутні підстави для оформлення оспорюваного правочину та проведення реєстрації права власності на приміщення магазину за ОСОБА_3
Окрім того, у позовній заяві позивач посилається на приписи ст. ст. 145, 225 ЦК УРСР (віндикація майна) та ст. 216 ЦК України (реституція при негаторному позові), однак жодної вимоги щодо витребування майна, проданого за оспорюваним правочином, позивачем до суду згідно з прохальної частини позовної заяви не заявлено, як і не заявлено вимоги щодо повернення майна як способу захисту цивільного права особи за недійсним правочином.
Вирішуючи питання про правильне застосування позивачем у спірних правовідносинах вищевказаних норм права, господарський суд враховує, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним, відновлення становища, що існувало до порушення.
Стаття 330 ЦК України чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права особи є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятись позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Так, якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача (п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9).
Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.
Одночасне пред'явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов'язаних з позбавлення володіння), є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.
Разом з тим, суд вказує, що за правовою позицією, викладеною у постанові ВСУ від 18.01.2017 у справі № 640/10207/15-ц, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
Якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, що і має місце в даній справі, то до відносин речово-правового характеру має бути застосовано витребування майна шляхом проведення віндикації, за умови, що позивачем буде доведено факт вибуття майна з його володіння поза волею.
Тобто оцінивши всі обставини справи згідно поданих на обґрунтування доводів сторін доказів, господарський суд дійшов висновку, що звертаючись до суду з даним позовом, позивач неправильно обрав спосіб захисту його порушеного права, яке в силу наявних між сторонами дійсних правовідносин, не може бути відновлене шляхом задоволення вимоги про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 03.09.2003 недійсним.
З огляду на викладене, в задоволенні позову суд відмовляє.
Щодо строку позовної давності, про застосування якого заявлено представником відповідача-1 у клопотанні від 14.07.2017, слід зазначити, що за вказаних судом підстав відмови в задоволення заявлених вимог, останній до спірних правовідносин застосуванню не підлягає.
Разом з тим, суд зауважує, що у тому разі, коли правочин укладено до набуття чинності ЦК України від 16.01.2003 і він оскаржується з підстав, передбачених законодавством, чинним на момент його укладання, вимога про визнання такого правочину недійсним підпадає під дію позовної давності за правилами ЦК Української РСР від 18.07.1963, який не містив норм, за якими на вимоги про визнання недійсними правочинів не поширювалася б позовна давність.
Таким чином, на вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 03.09.2003 поширюється загальний строк позовної давності у три роки, перебіг якого відповідно до ст. 76 ЦК Української РСР починається з дня виникнення в особи права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Як правильно відмічено відповідачем-1 у поданому клопотанні від 14.07.2017, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (правова позиція ВСУ, викладена у постановах від 24.10.2014, від 12.04.2017 (справа № 608/969/13-ц)).
Тому при наступному зверненні до суду з позовом, в якому буде мати місце належний спосіб захисту майнового права позивача на спірне майно, доводи заявника про момент встановлення ним порушеного права внаслідок незаконних дій відповідача, повинні будуть бути підтверджені у встановленому ГПК порядку, з наданням підтверджуючих доказів тому, що до 08.11.2016 позивач не знав або за всіма обставинами не міг знати про порушення його права, зважаючи на твердження іншої сторони про те, що ОСОБА_3 є фактичним користувачем приміщення магазину з 2003 року, використовує його у своїй підприємницькій діяльності (в т. ч. пов'язаній зі здачею майна в оренду), а відомості про зареєстроване право власності ОСОБА_3 на приміщення магазину є загальнодоступними для всіх осіб через розміщення їх в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно, і якщо би позивач проявив розумну обачність при належному ставленні до свого майна або його реєстрації в електронному реєстрі, порушення його прав власності не відбулося.
Разом з тим, щодо строків розгляду даного спору слід зазначити таке.
Так, частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Верховною Радою України. Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.
Стаття 6 Конвенції детально описує процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі при розгляді цивільного позову в національному суді, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Приписами статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до пункту 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 (із змінами і доповненнями) передбачено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Враховуючи практику Європейського суду з прав людини про те, що на дотримання судом строку вирішення спору, впливає також, поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу (справи "Федіна проти України" від 02 вересня 2010 року, "Смірнова проти України" від 08 листопада 2005 року, "Антоненков та інші проти України", заява №14183/02, §41), суд вважає, що розгляд спору у справі № 906/1180/16 у строк, що є більший, ніж передбачено ст. 69 ГПК України, є підставно обґрунтований з посиланням на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 та з дотримання критеріїв розумності строку, визначених у практиці Європейського суду з прав людини у справі Макаренко проти України (рішення від 01 лютого 2007 року).
У зв'язку з відмовою в задоволенні позову, судові витрати стягненню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, господарський суд,-
У позові відмовити.
Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено: 18.07.17
Суддя Машевська О.П.
Віддрукувати: 1 - в справу, 2 - позивачу - простою, 3 - відповідачу-1 - простою, 4 - відповідачу-2 - рек. з повід.