11 липня 2017 року м. Київ К/800/2890/16
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого Заїки М.М.,
суддів Загороднього А.Ф.,
Мойсюка М.І.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2016 року у справі за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
встановила:
02 червня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірним та скасування наказу ГУ ДМС в м. Києві від 29 травня 2015 року №344 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Афганістану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ ДМС України в м. Києві повторно розглянути заяву позивача.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 01 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, постанову суду першої інстанції скасовано, та прийнято нову постанову про задоволення позовних вимог. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві №344 від 29 травня 2015 року про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Афганістану ОСОБА_3 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_3 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
У касаційній скарзі Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущених судом апеляційної інстанції, просить скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 лютого 2016 року суддею ОСОБА_7. було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 листопада 2016 року касаційна скарга № К/800/2890/16 Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2016 року у вказаній справ у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_7 була розподілена на розгляд судді-доповідачу Заїці М.М.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду апеляційної інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими і не дають підстав, які передбачені статтями 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України, для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є громадянином Афганістану ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в м. Кабул, район Джангалак, Афганістан, за віросповіданням іслам - суніт, національність - таджик.
22 листопада 2012 року позивач прибув до України літаком з ОАЕ рейсом Дубаї-Київ та 20 грудня 2012 року подав до Управління у справах біженців ГУ ДМС України у м.Києві заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20 травня 2013 року ДМС України прийнято рішення №283-13 про відмову ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду особової справи №12 KYIV 347-01 відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що відсутні умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону.
Зазначене рішення було оскаржено позивачем в судовому порядку та постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 вересня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2013 року, у справі №826/9653/13-а за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити певні дії, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Ухвалою Вищого адміністративного суду від 10 грудня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою громадянина Афганістану ОСОБА_3 на вказані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
29 травня 2015 року позивач повторно звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в м.Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС в м.Києві від 29 травня 2015 року №344 відмовлено у прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки причини, викладені в заяві від 20 грудня 2012 року та в заяві від 29 травня 2015 року, тотожні.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, що була чинною на час прийняття рішення від 20 травня 2013 року) особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.6 ст.8 вказаного Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Законом України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №1251-VII від 13 травня 2014 року пункт 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» був викладений в новій редакції, та поняття «особа, що потребує додаткового захисту» було розширено і згідно нової редакції, такими особами можуть визнаватись також особи, які змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не можуть чи не бажають повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що умови, за яких може бути застосований п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» змінились у порівнянні із умовами, що були чинні на момент першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та на час прийняття рішення №283-13 від 20 травня 2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що наказ ГУ ДМС України в м. Києві від 29 травня 2015 року №344 не відповідає вимогам ч.3 ст.2 КАС України, оскільки відсутні підстави, визначені ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2016 року необхідно залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою та постановленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
ухвалила:
Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2016 року у справі за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - без змін.
Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.
Головуючий М.М. Заїка
Судді А.Ф. Загородній
М.І. Мойсюк