04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"10" липня 2017 р. Справа№ 910/12226/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пашкіної С.А.
суддів: Зеленіна В.О.
Сітайло Л.Г.
За участю представників сторін:
від позивача: Палажченко О.О., Куликов Ю.Ю.,
від відповідача: Сапаньов В.В., Колосюк С.Л.;
від третьої особи: Кустова Т.В.
розглянувши апеляційну скаргу Національного банку України
на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2016 року
у справі №910/12226/16 (суддя Селівон А.М.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є.
до Національного банку України
третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
про стягнення 74 906 358,36грн., визнання права власності та зобов'язання вчинити дії, -
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2016р. у справі № 910/12226/16 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Національного банку України на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. отриманий купонний дохід у розмірі 28 682 813,25 грн., отриманий дохід від погашення цінних паперів у розмірі 7 618 200,00 грн. Визнано за Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" право власності на цінні папери - державні облігації України UA4000173280 в кількості 179 698 штук, загальною номінальною вартістю 179 698 000,00 грн.; UA4000186928 в кількості 38 091 штук, загальною номінальною вартістю 3 012 800,00 грн. Стягнуто з Національного банку України на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Фінансова ініціатива" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ КБ "Фінансова ініціатива" Кашути Д.Є. проценти за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів в сумі 320 369,81 грн., інфляційні нарахування в сумі 1 529 973,38 грн. та 206 700,00 грн. витрат зі сплати судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого господарського суду ґрунтується на тому, що є встановленими постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі № 826/18784/15 протиправність набуття відповідачем права власності на цінні папери у бездокументарній формі - спірні державні облігації України, що є предметом договору застави на підставі оскаржуваної постанови правління НБУ № 407-БТ від 23.06.15 р., незаконність останньої та, відповідно, її скасування. Вказані факти є преюдиційними і доказування не потребують.
Місцевий господарський суд зазначає й про те, що з урахуванням встановленого судом обов'язку НБУ з повернення цінних паперів у власність позивача, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача у справі отриманого відповідачем за час дії незаконної постанови Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ, в подальшому скасованої рішенням адміністративного суду, купонного доходу (облігації UA4000173280: 19.08.2015 - 12 803 452,50 грн., 17.02.2016 - 12 803 482,50 грн.; облігації UA4000186928: 05.10.2015 - 1 628 390,25 грн., 04.04.2016 - 1 447 458,00 грн.) у загальному розмірі 28 682 813,25 грн. та суми погашень державних облігацій України, які є предметом застави (UA4000186928: 05.10.2015 - 3 809 100,00 грн., 04.04.2016 - 3 809 100,00 грн.) у загальному розмірі 7 618 200,00 грн. підлягають задоволенню.
Оскільки, як зазначає суд, наявне встановлене зобов'язання з повернення незаконно отриманого відповідачем купонного доходу та суми погашення цінних паперів, у даній справі між сторонами наявні грошові правовідносини, а саме щодо відшкодування позивачеві незаконно отриманих процентів за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів, і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, а отже, є грошовим зобов'язанням.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить Київський апеляційний господарський суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2016р. та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
В апеляційній скарзі відповідач зазначає про те, що у зв'язку з простроченням виконання кредитного договору, Національний банк України, як заставодержатель, здійснив односторонній правочин, а саме звернув стягнення на предмет застави (на державні облігації), а тому зобов'язання за кредитним договором є виконаним у зв'язку з задоволенням вимог Національного банку за рахунок предмету застави (державних облігацій). Постановою Правління Національного банку України від 23.06.2015р. №407/БТ прийнято рішення задовольнити вимоги Національного банку, як кредитора, з метою покриття обсягу наявної заборгованості за кредитними договорами, за рахунок предмета застави, у зв'язку з чим здійснено правочин зі звернення стягнення на предмет застави (на державні облігації).
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали та заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи судова колегія встановила.
Між Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", як позичальником, та Національним банком України, як кредитором, укладено кредитні договори та договори застави державних облігацій України, у тому числі, кредитний договір від 11.12.2014 № 248/11-14/КТ, відповідно до п.1.1 якого кредитор надає позичальнику кредит в сумі 202 500 000грн. на строк з 12.11.2014 р. по 26.12.2014 р. з оплатою 20,05 % річних; базова кількість днів для нарахування процентів/пені - фактична кількість днів у місяці/році.
Відповідно до п. 4.2 кредитного договору останній набирає чинності з дня його підписання і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань.
01.12.2014 р. між позивачем та відповідачем укладено договір про внесення змін №1 до кредитного договору, відповідно до умов якого було змінено строк погашення відсотків за користування кредитом за листопад 2014 року - 26.12.2014р.
У відповідності до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Факт отримання та розмір наданих відповідачем за кредитним договором кредитних коштів позивачем не заперечувався.
Відповідно до ст.49 Закону України "Про заставу" заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
Згідно п.п. 1.2, 1.3 кредитного договору позивач з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором надає кредитору у заставу державні облігації України загальною вартістю 209 226 905,02 грн., а саме державні облігації України UA4000173280 у кількості 179 698 штук, номінальною вартістю 1000,00 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 1028,19 грн. за одну штуку із датою погашення 15.08.2018 та UA4000186928 у кількості 38 091 штук, номінальною вартістю 1000,00 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 775,22 грн. за одну штуку із датою погашення 30.09.2019, про що укладається окремий договір застави.
Як вбачається з матеріалів справи, з метою забезпечення виконання зобов'язань позивача за кредитним договором від 12.11.14 р. № 248/11-14/КТ на суму 202 500 000,00 грн. на строк з 12 листопада 2014 р. по 26 грудня 2014 р., сплатою процентів у розмірі 20,05% річних між Національним банком України, як заставодержателем, та Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", як заставодавцем, укладено договір застави Державних облігацій України № 248/11-14/ДОУ від 12.11.2014, відповідно до умов п. 1.1 якого позивач передав у заставу відповідачеві державні облігації України у бездокументарній формі загальною вартістю 209 226 905,02грн., а саме державні облігації України UA4000173280 у кількості 179698 штук, номінальною вартістю 1000,00грн. за одну штуку, балансовою вартістю 1028,19 грн. за одну штуку із датою погашення 15.08.2018 та UA4000186928 у кількості 38 091 штук, номінальною вартістю 1000,00 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 775,22 грн. за одну штуку із датою погашення 30.09.2019.
Згідно п. 4.2 договору застави цей договір набирає чинності з часу перерахування коштів на кореспондентський рахунок заставодавця і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Згідно зі ст.572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (ст. 574 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 583 Цивільного кодексу України та статтею 11 Закону України "Про заставу" передбачено, що сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.
При цьому застава завжди є забезпеченням певного узгодженого із заставодавцем зобов'язання.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач на виконання вимог чинного законодавства та умов п. 2.1.1 кредитного договору надав позивачу кредит в сумі 202 500 000,00 грн. шляхом перерахування на рахунок позичальника № 131240000, відкритий у останнього, код банку 380054, та одночасно заблокував у депозитарії цінних паперів відповідача цінні папери, які зазначені у п.1.3 цього договору, які були надані під забезпечення кредиту Національного банку України.
Право власності позивача на зазначені вище цінні папери станом на дату укладення договору застави підтверджено Біржовими звітами - витягами з Переліку біржових контрактів, укладених на Фондовій біржі ПФТС, а також копіями договорів купівлі-продажу цінних паперів № ДД-24/14 від 17.10.14 р. та № ДД-26/14 від 20.10.14 р.
Як зазначено в п. 1.3 договору застави заставодавець свідчить, що цінні папери, які передані в заставу, перебувають у його власності та є вільними від застави чи інших обмежень в обігу.
За рахунок застави вимоги заставодержателя задовольняються повністю, включаючи суму боргу за кредитом та нараховані проценти, штраф, пеню, інші витрати заставодержателя, пов'язані з виконанням грошового зобов'язання заставодавця в повному обсязі (п.1.2 договору застави).
Як визначено сторонами в п. 2.2.2 договору застави у разі невиконання заставодавцем умов, що передбачені кредитним договором (неповернення, часткового неповернення або несвоєчасного повернення) та неможливості списання відповідно до статті 73 Закону України "Про національний банк України" у безспірному порядку заборгованості з кореспондентського рахунку заставодавця та його філій, які працюють у СЕП за окремими кореспондентськими рахунками, до її повного погашення через 10 робочих днів з дня виникнення простроченої заборгованості здійснити продаж державних облігацій України третім особам або переведення державних облігацій у власність заставодержателя і за рахунок отриманих коштів задовольнити всі свої вимоги відповідно до цього договору.
Відповідно до умов п. 2.2.4 кредитного договору відповідач має право забезпечити наступного робочого дня за днем неповернення коштів позивачем віднесення заборгованості на рахунки з обліку простроченої заборгованості та прострочених нарахованих доходів, а також нарахувати з наступного календарного дня, що настає за днем порушення позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором, пеню в розмірі 0,5 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період порушення виконання зобов'язання. Нарахування пені припиняється з дати виконання простроченого зобов'язання/списання заборгованості в повному обсязі (дата також включається до розрахунку заборгованості за пенею) або через шість місяців з дати, коли зобов'язання мало бути виконано.
Згідно п. 2.2.4 договору застави у разі неможливості продажу предмета застави, заставодержатель має право залишити заставлені державні облігації України у свій власності за справедливою вартістю.
Відповідно до п. 2 Постанови Правління Національного банку України від 09.10.2014 № 655 "Про заходи зміни умов користування кредитами та операціями репо" в редакції, що діяла з 10.10.2014, стягнення пені, нарахованої за несвоєчасну сплату процентів та штраф, накладених за порушення умов відповідних кредитних договорів, не здійснюється.
Згідно п.1 вказаної постанови у разі звернення банку щодо неможливості належного виконання ним зобов'язань перед Національним банком України за операціями рефінансування та операціями репо в строки, визначені кредитними договорами та договорами репо, укладеними відповідно до умов Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2009 року № 259, здійснюється продовження строку та зміну інших умов користування отриманими кредитами на умовах та в порядку, визначених Положенням про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 13 липня 2010 року № 327, шляхом внесення відповідних змін до таких кредитних договорів, договорів застави та договорів репо.
У відповідності до приписів Постанови НБУ № 655 від 09.10.14 позивач листами вих. № 358 від 21.11.2014, № 395 від 16.12.2014, № 404 від 22.12.2014 звертався до Національного банку України з питання внесення змін до кредитного договору щодо продовження строку користування кредитними коштами та щодо незастосування штрафних санкцій та інших заходів впливу за простроченою заборгованістю, яка утворилася за позивачем на той момент. Зазначені листи залишені відповідачем без відповіді, відповідні зміни до умов кредитного договору внесені не були.
Відповідно до п.1.4. розділу VI Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 259 від 30.04.2009, яке було чинне на момент виникнення спірних правовідносин, Національний банк має право з дня виникнення простроченої заборгованості банку здійснювати списання коштів з кореспондентського рахунку банку та його філій, які працюють у СЕП за окремими кореспондентськими рахунками (далі - кореспондентський рахунок). Якщо немає (недостатньо) коштів на кореспондентському рахунку банку, то Національний банк уживає заходів щодо задоволення в повному обсязі своїх вимог за операціями з регулювання ліквідності відповідно до укладених договорів і вимог законодавства України, у тому числі шляхом продажу предмета застави (операції) та/або переведення його за справедливою вартістю у свою власність.
Статтями 71, 73 Закону України "Про Національний банк України" (в редакції чинній на момент укладення договорів) передбачено що Національний банк має право набути право власності на предмет застави, яким забезпечено виконання зобов'язань боржниками з метою покриття заборгованості перед Національним банком, а також має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право здійснюється у разі, якщо це передбачено угодою, реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з банківських рахунків і продажу інших активів, що перебувають у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх продажу.
Пункт 2.2.8 кредитного договору зазначає що у разі неможливості продажу цінних паперів зазначених у п.1.3 даного договору, кредитор має право залишити заставлені цінні папери у своїй власності за справедливою вартістю.
Аналогічне право заставодержателя передбачене п. 2.2.4 договору застави, укладеного в забезпечення виконання позивачем зобов'язань за кредитним договором.
Переведення у власність цінних паперів здійснюється в порядку, передбаченому укладеними договорами. В свою чергу положення укладених між позивачем та відповідачем договорів, а саме п. 2.2.8 кредитного договору та п. 2.2.4 договору застави передбачають чіткий порядок задоволення вимог, а саме переведення у власність цінних паперів за справедливою вартістю, що здійснюється лише після неможливості продажу цінних паперів третім особам.
На підставі постанови Правління Національного банку України від 23.06.2015 року № 408 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "КБ "Фінансова Ініціатива" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23.06.2015 року № 121 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива", яким з 24.06.2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива" - провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Кашуту Дмитра Євгеновича.
Тимчасову адміністрацію в ПАТ "КБ "Фінансова Ініціатива" запроваджено строком на 3 місяці з 24.06.2015 року по 23.09.2015 року включно.
При цьому, як зазначено НБУ в листі № 40-04025/51350 від 22.07.15р., Національним банком України 05.03.15р. здійснене безспірне списання кошів в сумі 51 899 165,55 грн. з кореспондентського рахунку ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива". Однак у зв'язку з відсутністю коштів та віднесенням банку до категорії проблемних НБУ припинив списання коштів та вжив заходів щодо задоволення своїх вимог.
Постановою Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ прийнято рішення задовольнити вимоги НБУ, як кредитора, з метою покриття обсягу наявної заборгованості за кредитними договорами від 27.05.14 р. № 154/05-14/КТ, від 20.06.14 р. № 171/06-14/КТ, від 19.09.14 п. № 213/09-14/КТ, від 08.10.14 № 221/10/14/КТ, від 06.11.14р. № 247/11-14/КТ, від 12.11.14р. № 248/11-14/КТ шляхом набуття за справедливою вартістю у власність Національного банку державних облігацій, які є предметом застави за цим кредитними договорами та які заблоковані на користь НБУ як забезпечення виконання зобов'язань, а саме 2 186 218 штук облігацій, загальною справедливою вартістю 2 096 119 520,28грн. Також визначено черговість спрямування вартості набутого у власність забезпечення на погашення заборгованості: у першу чергу - суми основного боргу за кредитами, у другу - суми процентів за користування кредитами, у третю - сума нарахованої пені, у четверту - суми штрафів.
Сума задоволених вимог за вказаними кредитними договорами складає 2459 530 120,28грн., у тому числі 1 977 767 501,45грн. сума основного боргу, 19 146 484,48грн. заборгованості за нарахованими процентами, 462 586 134,35 грн. пеня, 30 000,00 грн. штраф, тобто НБУ частково погасив заборгованість за вказаним кредитними договорами. Справедлива вартість державних облігацій України визначалась виходячи з вимоги Порядку оцінки за справедливою вартістю цінних паперів, що перебувають у власності НБУ та на момент здійснення вищезазначеного правочину становила 2 096 119 520,28 грн.
Отже, у власність відповідача переведено предмет застави: державні облігації України: UA4000173280 у кількості 179 698 штук, номінальною вартістю 1000,00 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 1028,19 грн. за одну штуку із датою погашення 15.08.2018; UA4000186928 у кількості 38091 штук, номінальною вартістю 1000,00 грн. за одну штуку, балансовою вартістю 775,22 грн. із строком погашення 30.09.2019.
Крім того, відповідачем нараховано позивачеві пеню за прострочення виконання зобов'язань за Кредитним договором у розмірі 49 276 849,32 грн., та здійснено погашення вказаної суми на підставі постанови Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі № 826/18784/15 за позовом ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" до НБУ, за участю третьої особи - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.07.2016 р., постанова Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ визнана незаконною та скасована з тих підстав, що Національним банком України здійснено переведення у власність цінних паперів на підставі оскаржуваної постанови Правління НБУ всупереч чинному законодавству при підході до визначення справедливої вартості, що надало можливість відповідачу набути у власність майно за заниженою вартістю, оскільки не сформовано заявки покупців державних цінних паперів, у зв'язку з нездійсненням процедури продажу, що призвело до збільшення витрат позивача. Переведення у власність цінних паперів за справедливою вартістю здійснюється лише після неможливості продажу цінних паперів третім особам, проте, як встановлено судом адміністративної юрисдикції у справі № 826/18784/15, згідно публічної інформації на сайті Національного банку України, (а також інформаційних ресурсів організаторів торгівлі цінними паперами), аукціонних та тендерних пропозицій від відповідача щодо реалізації даних цінних паперів з даними кодами ISIN, які перебувають в заставі позивача, учасникам ринку не надходило.
Суд у справі № 826/18784/15 дійшов висновку про те, що державні облігації UА 4000180582 в кількості 821 395 шт., UА 4000181275 кількості 1 021 733 шт., UА 4000186159 в кількості 100 695 шт., UА 4000173280 в кількості 200 000 шт., UА 4000186928 в кількості 42 395 шт. підлягають поверненню Національним банком України - ПАТ "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", як безпідставно переведені в його власність.
Таким чином, виходячи з встановленої адміністративними судами неправомірності переведення спірних облігацій у власність НБУ, позивач на підставі ст.ст.317, 321, 387, 397 Цивільного кодексу України звернувся з позовними вимогами про визнання права власності ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" на цінні папери - державні облігації України:
- UA4000173280 в кількості 179 698 шт. загальною номінальною вартістю на теперішній момент 179 698 000,00 грн.;
- UA4000186928 в кількості 38 091 шт. загальною номінальною вартістю на теперішній момент 3 012 800,00 грн., а також скасування нарахованої та стягнутої з позивача пені в сумі 49 276 849,32 грн.
У поданій позовній заяві позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що за час користування належними позивачеві цінними паперами відповідач неправомірно отримав купонний дохід, а саме облігації UA4000173280: 19.08.2015 - 12 803 482,50 грн., 17.02.2016 - 12 803 482,50 грн., всього 25 606 965,00 грн.; облігації UA4000186928: 05.10.2015 - 1 628 390,25 грн., 04.04.2016 - 1 447 458,00 грн., всього 3 075 848,25 грн., загальною сумою купонного доходу 28 682 813,25 грн., а також суми погашень емітентом номіналу цінних паперів, які є предметом застави, а саме облігацій з кодом UA4000186928 датою погашення: 05.10.2015 - 3 809 100,00 грн., 04.04.2016 - 3 809 100,00 грн., всього 7 618 200,00 грн., які позивач посилаючись на приписи ст.ст. 22, 217, 224 Цивільного кодексу України просить суд стягнути з відповідача як доходи, які позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (упущена вигода).
Стаття 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначає, що цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, що має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.
Як визначено ч. 5 ст. 3 закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" державні облігації України - це цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання.
Окрім того до особи, яка набула право на цінний папір, одночасно переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються (права за цінним папером), крім випадків, установлених законом або правочином. Обмеження прав на цінні папери або прав за цінними паперами може бути встановлено тільки у випадках і в порядку, що передбачені законом (ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок").
Облігації внутрішніх державних позик України - державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов'язання України щодо відшкодування пред'явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій. Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визначені умовами розміщення, встановлюються Міністерством фінансів України відповідно до законодавства (ст. 10 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок").
На підставі Постанови Кабінету міністрів України від 21 травня 2014 р. за № 139 "Про випуск облігацій внутрішньої державної позики для відшкодування сум податку на додану вартість" здійснено випуск облігацій внутрішньої державної позики із строком обігу п'ять років для відшкодування сум податку на додану вартість платникам, затверджено основні умови випуску облігацій внутрішньої державної позики для відшкодування сум податку на додану вартість та порядок випуску, обігу, погашення облігацій внутрішньої державної позики для відшкодування і податку на додану вартість, та Міністерство фінансів України визначено емітентом облігацій, а Національний банк України - генеральним агентом з розміщення, обслуговування обігу, виплати доходу і погашення облігацій тощо.
При цьому згідно основних умов випуску номінальна вартість облігації становить 1000 грн., строк обігу облігацій - п'ять років, облігації мають купони, купонний період становить шість місяців. Облігації випускаються у бездокументарній формі у вигляді записів на рахунках у цінних паперах у Національному банку, кожний випуск облігацій оформлюється глобальним сертифікатом, який зберігається у Національному банку.
Суд зазначає, що банки можуть використовувати цінні папери, що перебувають у їхній власності, як предмет застави, тобто як предмет забезпечення своїх зобов'язань за угодами при одержанні кредиту (рефінансування) від Центрального банку або на міжбанківському ринку. При цьому заставні операції банків не мають самостійного значення, а є похідними від кредитних операцій і здійснюються банками для гарантування своєчасного і повного погашення кредиту, відповідно, цінний папір стає майном і, отже, об'єктом цивільно-правових відношень.
Застава цінних паперів оформляється договором про заставу або заставним зобов'язанням. Власник цінних паперів (банк - позичальник) у відносинах застави є заставодавцем. При цьому передача цінних паперів заставодержателю (банку-кредитору) не означає, що йому переходить право власності, оскільки при виконанні своїх зобов'язань перед заставодержателем право власності на цінні папери залишається за заставодавцем.
У відповідності до статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За приписами ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
За приписами ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За правилами статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Суд зазначає, що відповідно до положень ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Отже, є встановленими вищезазначеною постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі № 826/18784/15 протиправність набуття відповідачем права власності на цінні папери у бездокументарній формі - спірні державні облігації України, що є предметом договору застави на підставі оскаржуваної постанови правління НБУ № 407-БТ від 23.06.15 р., незаконність останньої та, відповідно, її скасування.
Як вбачається з матеріалів справи позивач звертався до відповідача з листом від 04.03.2016 року вих. № 06, зокрема, про повернення на користь ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" цінних паперів, що були переведені у власність відповідача згідно скасованої постанови правління НБУ № 407-БТ від 23.06.15 р. Вказана вимога залишена відповідачем без задоволення, що, в свою чергу, зумовило звернення позивача за захистом своїх майнових прав, в тому числі щодо визнання права власності на зазначене вище майно.
Враховуючи вищевикладене та те, що державні облігації UA4000173280 у кількості 179 698 штук загальною номінальною вартістю 179 698 000,00 грн. та державні облігації UA4000186928 у кількості 38 091 штук загальною номінальною вартістю 3 012 800,00 грн. на час передачі відповідачу в заставу позивачем як предмети застави належали останньому на праві власності, що відповідачем не заперечувалось та підтверджується матеріалами справи, та оскільки адміністративним судом встановлено факт неправомірності переходу права власності на предмети застави на підставі Постанови Національного банку № 407/БТ від 23.06.2015 р. до відповідача, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимога позивача про визнання права власності на зазначені державні облігації підлягає задоволенню.
Доводи відповідача в апеляційній скарзі про те, що у зв'язку з простроченням виконання кредитного договору, Національний банк України, як заставодержатель, здійснив односторонній правочин, а саме звернув стягнення на предмет застави (державні облігації) відповідно до Постанови НБУ від 23.06.2015р. №407/БТ, у зв'язку з чим зобов'язання за кредитним договором є виконаним у зв'язку з задоволенням вимог Національного банку за рахунок предмета застави, зазначений правочин у судовому порядку недійсним визнано не було, що виключає можливість задоволення позовних вимог, до уваги судовою колегією не приймаються, оскільки відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України є особливим центральним органом державного управління, а отже, наділений державно-владними повноваженнями, правові акти, що їм видаються, можна визначити як волевиявлення НБУ у визначеній формі в межах встановленої законодавством України компетенції в області регулювання грошово-кредитних відносин шляхом встановлення правових норм, конкретної практики їх реалізації чи індивідуальних приписів. Отже, Постанова Правління Національного банку України є саме нормативним актом індивідуальної дії органу державного управління, а не правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, а тому скасування такого нормативного акта є самостійною підставою для визнання права власності та можливого відшкодування спричинених його прийняттям збитків.
В мотивувальній частині постанови апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі № 826/18784/15 міститься висновок про те, що розпорядження Національного банку № 40-04/30-др/БТ від 23.06.2015 у відповідності до п. 49 Положення про депозитарну та клірингову діяльність Національного банку України", затвердженого постановою Правління Національного банку України № 387 від 25.09.2013, не має ознак правочину відповідно до Цивільного кодексу України, оскільки воно було видане на виконання умов укладених кредитних договорів та договорів застави, а тому підстави для прийняття рішення про нікчемність правочину відсутні.
Згідно частини 3 статті 147 Господарського кодексу України збитки завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди) - є зобов'язання, які виникають з договорів та інших правочинів або внаслідок завдання шкоди.
Згідно з приписами частини 2 статті 217 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються господарські санкції, однією з яких є відшкодування збитків. Підставою господарсько - правової відповідальності учасника господарських правовідносин є скоєне ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно до статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин повинен відшкодувати спричинені ним збитки суб'єкту, права чи законні інтереси якого були порушені. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата чи пошкодження її майна, а також неотримання доходів, які управнена сторона отримала б при належному виконанні зобов'язання іншою стороною.
Відповідно до приписів статті 22 Цивільного кодексу України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані.
За приписами ч. 2 ст. 623 Цивільного кодексу України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.
Отже, на кредитора, позивача по справі, що вимагає відшкодування збитків у вигляді неодержаних доходів (упущеної вигоди) згідно зі ст. 22 Цивільного кодексу України, покладається обов'язок доказування розміру збитків, завданих йому порушенням зобов'язання відповідно до ст. 623 Цивільного кодексу України, та що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі використання об'єкта лізингу.
Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Крім того, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.
Відповідно до ст. 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.
Згідно п. 3 оглядового листа Вищого господарського суду України від 14.01.2014 №01-06/20/2014 у вирішенні спорів про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди суди повинні дослідити, чи могли такі збитки бути реально понесені кредитором та чи вживав кредитор заходів щодо їх відшкодування.
Як встановлено місцевим господарським судом, вимоги позивача про стягнення упущеної вигоди ґрунтуються на розрахунку отриманого прибутку у разі перебування спірних облігацій внутрішньої державної позики у власності позивача, з урахуванням порядку та строків їх погашення та виплати відсоткового доходу за облігаціями.
Таким чином, враховуючи правовідносин сторін, а саме права та обов'язки за кредитним договором та договором застави, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем вірно визначено отримані відповідачем під час дії постанови Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ доходи (купонний дохід в сумі 28 682 813,25 грн., а також сума погашень вартості цінних паперів, які є предметом застави, в розмірі 7 618 200,00 грн.) як збитки, саме в розумінні ст. 22 Цивільного кодексу України та ст.ст. 217, 224 Господарського кодексу України.
Розмір та строки отримання купонного доходу та погашення цінних паперів встановлені постановою Міністерства фінансів України від 21.05.2014 № 139 "Про випуск облігацій внутрішньої державної позики для відшкодування сум податку на додану вартість", що підтверджено розміщеною на сайті Міністерства фінансів України http://www.minfin.gov.ua/ інформацією щодо умов випуску облігацій внутрішніх державних позик, що знаходяться в обігу станом на 03.12.2015. Отже, доводи позивача у частині розміру купонного доходу від державних облігацій України, що є предметом Договору застави, та щодо розміру погашення цінних паперів, підтверджені наведеною вище інформацією та відповідачем у справі не спростовані.
Як зазначалось раніше, позивач звертався до відповідача з вимогою від 04.03.2016 року вих. № 06, в тому числі, про повернення незаконно отриманого купонного доходу та суми погашення цінних паперів, яка залишена без належної відповіді та реагування.
Отже, з урахуванням встановленого обов'язку НБУ з повернення цінних паперів у власність позивача, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача у справі отриманого відповідачем за час дії незаконної постанови Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ, в подальшому скасованої рішенням адміністративного суду, купонного доходу (облігації UA4000173280: 19.08.2015 - 12 803 452,50 грн., 17.02.2016 - 12 803 482,50 грн.; облігації UA4000186928: 05.10.2015 - 1 628 390,25 грн., 04.04.2016 - 1 447 458,00 грн.) у загальному розмірі 28 682 813,25 грн. та суми погашень державних облігацій України, які є предметом застави (UA4000186928: 05.10.2015 - 3 809 100,00 грн., 04.04.2016 - 3 809 100,00 грн.) у загальному розмірі 7 618 200,00 грн. підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом статей 524 та 533 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України у справі №3-295гс16 від 01.06.2016 р.
Окрім того, згідно постанови Верховного Суду України №6-49цс12 від 06.06.2012 р. грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається, у тому числі, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
Також як вбачається з правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду України у справах №6-2168цс15 від 30.03.2016 р., №6-2468цс15 від 30.03.2016 р., №6-113цс14 від 01.10.2014 р., а також у постанові Вищого господарського суду України від 15.02.2012 р. у справі №23/375, будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим.
Підставою звернення ПАТ "Комерційний банк "ФІНАНСОВА ІНІЦІАТИВА" до суду стало невиконання вимог позивача від 04.03.2016 року вих. № 06, в тому числі щодо повернення незаконно отриманого відповідачем купонного доходу та суми погашення цінних паперів за час дії скасованої рішенням адміністративного суду постанови Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ, з урахуванням чого між сторонами наявні грошові правовідносини, а саме щодо відшкодування позивачеві незаконно отриманих процентів за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів, і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, а отже, є грошовим зобов'язанням.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами ч.ч.1, 2 ст.251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Відповідно до п.1.7 Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (далі - Постанова № 14) якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України.
Отже, за таких обставин до відносин сторін слід застосовувати частину 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, згідно якої якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати свій обов'язок у семиденний строк від дня отримання вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Як зазначено в п.1.7 постанови №14 днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.
Оскільки доказів задоволення відповідачем надісланої претензії позивача щодо перерахування позивачу незаконно отриманого купонного доходу та суми погашення цінних паперів матеріали справи не містять, отже з врахуванням відповідної відмітки про реєстрацію вхідної кореспонденції отримання відповідачем 04.03.16р., датою початку перебігу строку прострочення виконання НБУ вимоги позивачем визначено саме 12.03.2016.
У зв'язку з невиконанням зобов'язань з перерахування позивачу незаконно отриманого купонного доходу та суми погашення цінних паперів, позивачем заявлено до стягнення нараховані проценти за користування купонним доходом та коштами, отриманими від погашення цінних паперів в сумі 320 369,81 та інфляційні нарахування в сумі 1 530 416,42 грн.
З урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу ст.ст. 519, 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Суд зауважує, що відповідно до пункту 4.1 постанови № 14 сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) та інфляційних втрат, не мають характеру штрафних санкцій, і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Окрім того, як зазначено в постанові Верховного Суду України №3-295гс16 від 01.06.2016 р. стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 Цивільного кодексу України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.
Отже, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія положень частини 2 статі 625 Цивільного кодексу України, що дає підстави для застосування до відповідача міри відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. Тобто твердження відповідача про неможливість нарахування інфляційних витрат на суму купонного доходу та кошти від погашення цінних паперів не відповідають положенням чинного законодавства та судовій практиці Верховного Суду України.
Щодо нарахованих позивачем на підставі ст. 536 Цивільного кодексу України процентів за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів суд зазначає, що за статтею 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичним особами.
При цьому відповідно до п.6.2 постанови № 14 підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України).
Проценти за користування грошовими коштами за своєю правовою природою є платою саме за користування чужими коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, тобто їх не можна ототожнювати з останніми (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).
Згідно з ч.2 ст. 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
Як вбачається зі змісту цієї статті, у разі, якщо об'єктом безпідставного збагачення були грошові кошти, за весь період їх безпідставного використання набувач повинен сплатити проценти.
В силу ч. 2 ст. 536 Цивільного кодексу України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Згідно ч. 3 ст. 198 Господарського кодексу України відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
Зважаючи на те, що розмір процентів за користування відповідачем належними позивачу грошовими коштами (купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів) не встановлено укладеними між сторонами договорами, та враховуючи позадоговірний характер спірних правовідносин сторін, місцевий господарський суд обґрунтовано зазначає про те, що для визначення розміру процентів при вирішенні даного спору може бути застосована по аналогії закону норма ч.1 ст. 1048 ЦК України, згідно якої у разі, якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Адже, статтею 8 ЦК України передбачено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону), а в даному випадку подібність правовідносин полягає в користуванні чужими коштами.
Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України та Вищий господарський суд України при здійсненні перегляду судових рішень у справах зі спорів про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами (постанова Верховного Суду України від 24.01.2006 у справі №14/130, постанови Вищого господарського суду України від 10.06.2008 у справі №22/249, від 03.04.2013 у справі № 5011-70/10168-2012).
Отже позивачем правомірно застосовано нарахування процентів за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів, а також нарахування втрат від інфляції.
Згідно п.1.12 Постанови № 14 з огляду на вимоги Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Проте контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог в частині процентів та інфляційних нарахувань за користування неправомірно отриманими купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів відповідачем не подано.
Згідно п. 3 Постанови № 14 інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Пунктом 1.9 Постанови № 14 передбачено, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.
Згідно листа Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р. при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць; тому умовно слід вважати, що сума, яка внесена за період з 01 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня.
Розмір процентів, визначений позивачем у розмірі 3% річних, відповідає вимогам є арифметично вірним та обгрунтованим, а тому вказана вимога позивача про стягнення з відповідача процентів за користування купонним доходом та коштами від погашення цінних паперів в розмірі 320 369,81 грн. обґрунтовано задоволена місцевим господарським судом.
Розмір втрат від інфляції, перевірений судовою колегією становить 1529973,38 грн., а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних нарахувань за невиконання зобов'язання з повернення купонного доходу та коштами від погашення цінних паперів послуг обгрунтовано задоволено частково в розмірі 1 529 973,38 грн. втрат від інфляції.
Щодо заявленої позивачем вимоги про скасування необґрунтованого, на його думку, нарахування відповідачем пені у розмірі 49 276 849,32 грн. судова колегія зазначає, що постановою Правління Національного банку України від 23.06.2015 № 407/БТ, яка в подальшому скасована постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2016 у справі № 826/18784/15 та яка є преюдиціальною для даного спору, у власність відповідача було переведено предмет застави за зазначеним вище договором застави, а також погашено нараховану позивачеві пеню за прострочення виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 49 276 849,32 грн.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За загальним правилом у разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов'язальних правовідносин.
Згідно статті 41 Господарського процесуального кодексу України господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом.
Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Спосіб захисту - передбачені законом заходи, за допомогою яких може бути досягнуто припинення, попередження, усунення порушень права, його відновлення та (або) компенсація збитків, завданих порушенням права.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Способи захисту цивільних прав та інтересів судом передбачені у ст. 16 Цивільного кодексу України. У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Зі змісту ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до частини другої ст. 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Визначений частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України і частиною другою статті 20 Господарського кодексу України перелік способів (шляхів) захисту прав та законних інтересів осіб (у тому числі суб'єктів господарювання та споживачів) не є вичерпним, оскільки відповідними нормами передбачена можливість захисту права або інтересу й іншим способом (іншими способами), встановленими (передбаченими) договором або законом.
Таким чином, господарські суди вирішують спори у порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. Проте захист таких інтересів повинний вчинюватись у спосіб, передбачений законодавством, у тому числі процесуальним.
Суд вважає за необхідне вказати на те, що предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення.
Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 13.07.2004 р. № 10/732 дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способом захисту прав, суд повинен відмовити у позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду.
Статті 16 Цивільного кодексу України та 20 Господарського кодексу України, а також норми інших законів не передбачають способу захисту цивільного права та захисту права суб'єкта господарювання шляхом скасування нарахованої та стягнутої відповідачем пені у розмірі 49 276 849,32 грн. Вказаний спосіб захисту не встановлений ні спірними договорами, ні чинним законодавством України, тобто не відповідає жодному способу захисту прав та інтересів, яким здійснюється усунення порушення права позивача.
Враховуючи те, що позивач не скористався передбаченим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України правом щодо зміни предмета або підстав заявленого позову в цій частині, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявленого позову в частині скасування пені у зв'язку з тим, що позивачем неправильно було обрано спосіб захисту своїх прав та законних інтересів.
Враховуючи викладене, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2016 року не підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст.101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,
1.Апеляційну скаргу Національного банку України залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2016 року у справі №910/12226/16 залишити без змін.
3. Справу №910/12226/16 повернути до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя С.А. Пашкіна
Судді В.О. Зеленін
Л.Г. Сітайло