ун. № 759/17451/16-ц
пр. № 2/759/1916/17
05 липня 2017 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва
у складі:головуючого судді Ул'яновської О.В.,
при секретарі Чернишук К.О.,
за участю: представника позивача ОСОБА_1,
представника відповідача Телецького Т.А.,
представника відповідача Сімутіної Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовними вимогами ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства Спільне підприємство «Партнер» про визнання договору недійсним,
У грудні 2016 р. позивач звернулася до суду із зазначеним позовом, просить суд визнати договір №742 на експлуатацію та обслуговування від 15.12.2005, укладений між сторонами недійсним з моменту укладення, посилаючись на те, що 15.12.2005 між позивачем та відповідачем було укладено зазначений вище договір, відповідно до умов якого відповідач взяв на себе обов'язки по зберіганню та охороні транспортного засобу в гаражі, встановленого на земельній ділянці, відведеній відповідачу на праві дострокової оренди, а позивач зобов'язувалась вносити щомісячні внески та експлуатаційні витрати за надані послуги. Умови договору виконувались до 2009 р., у грудні 2008 р. позивачка продала свій автомобіль, проте, незважаючи на відсутність охоронного майна, відповідач продовжував стягувати кошти. Згодом позивач дізналася, що при укладенні спірного договору, відповідач ввів її в оману щодо обставин договору, що мають істотне значення, зокрема, на момент підписання договору підприємство не мало права на укладення договору, оскільки земельна ділянка на праві дострокової оренди відповідачу не відводилась, дозвіл на надання послуги з охорони та обслуговування напівпідземних гаражів відсутній, відповідно до видів діяльності підприємства, ліцензія або дозвіл на здійснення охоронної діяльності не надавався. Крім того, майно, яке підлягало охороні відчужено третій особі, а тому відпала потреба у його зберіганні та охороні.
Представник позивача у судовому засіданні позовну заяву підтримав у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві, просив задовольнити.
Представник відповідача проти позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що позивачем не наведено істотного порушення підприємством умов договору, що є обов'язковою умовою для розірвання договору. Зокрема, земельна ділянка за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1 відведена відповідачу для експлуатації та обслуговування напівпідземного гаражу на підставі рішення КМР №125/1335 від 18.03.2004, підприємство є балансоутримувачем та землекористувачем даної земельної ділянки, сплачує земельний податок. Діяльність відповідача з надання послуг щодо зберігання транспортних засобів на автостоянках регулюється нормами ЦП України, на підставі договору схову та не потребує ліцензії, відповідач здійснює охорону об'єкта нерухомості - гаражного боксу, який на праві власності належить позивачці, а не конкретний автомобіль, тому позивачка зобов'язана сплачувати щомісячні платежі за надані послуги, проте умови договору не виконує, у зв'язку з чим відповідач неодноразово звертався до суду щодо стягнення боргу, позовні вимоги були задоволені, рішення набрало законної сили. Також, надано на спростування зазначених підстав позовної заяви рішення які набули законної сили.
Суд, всебічно з'ясувавши обставини, на які позивачка посилається як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні, вважає встановленими такі факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч.ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що рішенням Київської міської ради № 125/1335 від 18.03.2004 затверджено проект відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування напівпідземного гаража на 58 автомобілів на АДРЕСА_1 СП «Партнер», в довгострокову оренду на 25 років (а.с. 47).
Відповідно до свідоцтва про право власності від 28.03.2006, ОСОБА_4 на праві приватної власності належить гаражний бокс НОМЕР_1, площею 40,20 кв.м., який розташований у напівпідземному гаражі по АДРЕСА_1 (а.с. 10).
15.12.2005 позивач та відповідач уклали договір №742 на експлуатацію та обслуговування, відповідно до п. 1.1 якого СП «Партнер» бере на себе обов'язки по зберіганню і охорони транспортного засобу, а власник бере на себе зобов'язання вчасно вносити щомісячні внески за охорону автомобіля та на експлуатаційні витрати на основі щомісячних розрахунків з врахуванням змін в нормативній та законодавчій базі, яка регулює правовідносини в оплаті праці, електроенергії, ставок орендної плати за користування земельною ділянкою, росту цін на матеріали та ремонт, у тому числі при проведенні державою індексації доходів населення, інших заходів, що впливають на зміну вартості експлуатаційних витрат та на утримання охорони (а.с. 97).
У відповідності до п.3.1 договору ОСОБА_4 зобов'язана не пізніше 10 числа кожного місяця вносити внески за охорону автомобіля та на експлуатаційні витрати на основі щомісячного розрахунку, проте розмір внесків може змінюватись у відповідності до п. 2.3 даного договору у разі зміни в нормативній базі, яка регулює правовідносини в оплаті праці, електроенергії, ставок земельного і комунального податку, росту цін на матеріали та ремонт у тому числі проведення державою індексації доходів, що впливають на вартість експлуатаційних витрат та на утримання охорони.
Відповідно до листа Ліцензійної палати України від 28.05.1998, діяльність гаражних кооперативів, пов'язана з охороною власності членів кооперативу не ліцензується (а.с. 45). Позивач сплачує земельний податок за земельну ділянку: АДРЕСА_1, площею 0,3952 га, заборгованість по земельному податку відсутня (а.с. 49-50).
Відповідно до ч. 2 ст. 977 ЦК України, за договором зберігання транспортного засобу в боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов'язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця. Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу.
Статтею 978 ЦК України зазначено, що за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.
ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою ст. 203 ЦК України.
Стаття 203 ЦК України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз'яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п. 20 Постанови).
Згідно узагальнення Верховного Суду України «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», викладених у листі від 24.11.2008, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним. Вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах необхідно виділити правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК); обману (ст. 230); насильства (ст. 231); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232). Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах (узагальнення Верховного Суду України «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», викладені у листі від 24.11.2008).
Відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. В силу ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що позивач не довела належними доказами, як це передбачено ст. ст. 58, 60 ЦПК України, достовірних доказів обману з боку відповідача щодо істотних умов договору. Істотне значення має обман щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Судом встановлено, що в стосунках, які склалися між сторонами, не мало місця обману. Навпаки матеріали справи свідчать, та визнається сторонами, що відповідач виконує всі істотні умови договору, укладеного між сторонами, позивач також з моменту укладення спірного договору по 2008 р. умови договору виконувала належним чином. Тому посилання, що умови оскаржуваного договору вводить позивача в оману, щодо істотних умов договору є недоведеними та безпідставними.
Враховуючи вищевикладене, позові вимоги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, а тому задоволенню не підлягають.
Виходячи з положень ст. 88 ЦПК України суд, відмовляючи в задоволенні цивільного позову, також відмовляє позивачам у стягненні з відповідача на їх користь понесених ними і документально підтверджених судових витрат.
На підставі викладеного, керуючись Постановою пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 30, 57-61, 88, 179, 209, 212-215, 218, 223, 360-7 ЦПК України, -
У позовних вимогах ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства Спільне підприємство «Партнер» про визнання договору недійсним відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами, які не були присутні в судовому засіданні протягом десяти днів з дня отримання рішення суду.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя: