Донецький окружний адміністративний суд
12 жовтня 2009 р. Справа № 2а-13086/09/0570
Донецький окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:
під головуванням судді Могильницького М.С.,
суддів Христофорова А.Б., Галатіної О.О.,
при секретарі - Фенделєвій В.Є., Ємцовій Н.В.,
перекладача - ОСОБА_1,
за участю позивача - ОСОБА_2.,
представника відповідача - Носовського В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання незаконним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 03.07.2009 року №456-09 та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій надати статус біженця ОСОБА_2, у приміщенні суду за адресою: м. Донецьк, вул. 50-ї Гвардійської дивізії, 17,
ОСОБА_2 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Сектору міграційної служби у Донецькій області Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання незаконним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 03.07.2009 року №456-09 та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій надати статус біженця ОСОБА_2.
Ухвалою суду від 14 вересня 2009 року первинного відповідача по справі було замінено належним - Державним комітетом України у справах національностей та релігій.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 31 серпня 2008 року у зв'язку з військовими діями у зоні грузино-осетинського конфлікту та загострення політичної ситуації, переслідуванням на ґрунті національної приналежності до осетинського народу, він прибув на територію України. Після прибуття він звернувся до відповідача з заявою про надання статуту біженця, але відповідача своїм рішенням від 3 липня 2009 року № 456-09 відмовив у наданні статусу біженця.
Позивач з таким рішенням відповідача на погоджується з огляду на таке.
Відповідач у своїй діяльності повинен керуватись Конституцією України, Законом України «Про біженців», Конвенцією 1951 року про статус біженців та Протоколу до неї 1967 року та іншими міжнародно-правовими актами, які були ратифіковані Верховною Радою України.
Позивачем також зазначається, що він постійно мешкає у м. Донецьку, має намір працевлаштуватись. Весь час перебування на Україні він не користувався захистом країни своєї громадської належності і національним паспортом, у Республіці Грузія родичів не має.
Відповідно ст. 3 Закону України «Про біженців» біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країни, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), громадянства (підданство), належить до певної соціальної групи або політичних переконань.
Тому просить позовні вимоги задовольнити.
Відповідач надав суду заперечення проти позову, в обґрунтування яких зазначив, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань з боку місцевих грузин в Республіці Грузія за національною ознакою, є суб'єктивним. Крім того, відповідачем зазначено, що важливою причиною свого від'їзду з Грузії зазначає відсутність російських шкіл для сина.
Також, відповідач вказує на те, що позивач своє проживання в Грузії вважає таким, що пов'язано з безпосереднім ризиком для життя, але він не був членом громадських чи політичних організацій, не переслідувався за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належний до певної соціальної групи або політичних переконань, вільно отримав паспорт та інші документи, мав змогу навчатись, працювати, має у Грузії власне житло, міг вільно пересуватись по території країни, ставлення державним службовців та представників влади було нормальним, соціально-побутові питання вирішувались на належному рівні, не було дискримінації за національною ознакою, не було мовного бар'єру.
При перетині кордону України 30.08.2008 року позивач не призначив себе як біженця, отже, як вказує відповідач, не мав потреби у набутті статусу біженця, а звернувся до органу міграційної служби тільки перед завершенням терміну легального перебування в України, тому відповідач вважає, що позивач не мав одразу на мету отримати захист від України та отримати статус біженця в Україні.
Як вбачається із отриманої інформації, позивач за жодної із конвенційних ознак у Грузії не переслідувався.
Відповідно до п. 164 глави 5 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особи, які вимушені покинути країну походження, як біженці за Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року.
Тому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Позивач у судовому засіданні підтримав вимоги, викладені у заяві у повному обсязі, позиція стосовно обґрунтувань позовних вимог співпадає з викладеною у заяві.
Позиція представника відповідача співпадає з позицією, викладеною в письмових запереченнях, наданих до суду під час розгляду справи.
Розгляд справи здійснювався із фіксуванням судового процесу за допомогою звукозаписувального пристрою «Камертон».
Вислухавши у судовому засіданні позивача та представника відповідача, дослідивши та оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, суд встановив наступне.
Позивач 30 серпня 2008 року виїхав з Грузії до України, 16 грудня 2008 року звернувся до Сектору міграційної служби у Донецькій області Державного комітету України у справах національностей та релігій із заявою про надання статусу біженця.
Судом також встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином Республіки Грузія, уродженець м. Тбілісі, за національністю осетин, за віросповіданням - християнин адвентист Сьомого Дня. З документів, що посвідчують особу, на момент звернення до Сектору міграційної служби у Донецькій області надав національний паспорт громадянина Грузії. Крім того, як зазначено позивачем у протоколі-співбесіді у Секторі міграційної служби у Донецькій області, у нього наявні також наступні документи: свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження сина та довідка про відсутність судимості.
З протоколу-співбесіди від 19.12.2008 року вбачається, що позивач та його родина виїхали за межі Грузії з причини переслідувань з боку грузинського населення за етнічною ознакою.
Суд також встановив, що позивач побоюється стати жертвою переслідувань, оскільки він за національністю є осетином, що, у свою чергу, є причиною принизливого ставлення та образ з боку грузинського населення. Остаточне рішення про еміграцію з Грузії позивач прийняв після вторгнення грузинських військ на територію Південної Осетії у серпні 2008 року. Коли почалися військові дії на території Грузії, позивач злякався, що він та інші етнічні осетини, стануть об'єктами ще більш жорстоких переслідувань. До того ж, його дружина - росіянка, а Грузія вороже ставиться до Росії.
Серед причин виїзду із Грузії позивач також зазначив своє небажання змінити своє прізвище на грузинське, як це зробили багато етнічних осетин, а також розмовляти грузинською мовою. Причиною цього він зазначив бажання зберегти осетинську самобутність, хоча позивач не знає осетинської мови.
Крім того, у протоколах - співбесідах позивач зазначав, що у м. Тбілісі, де він проживав до свого виїзду із Грузії, спокійно, населенню нічого не загрожує, масових переслідувань осетин немає, адже більшість з них інтегрувались у суспільство, мають змішані сім'ї та змінили прізвища.
Позивачем зазначалося, що будь-якої дискримінації за етнічною ознакою з боку органів державної влади він ніколи не відчував. Так, позивачу надавалася безкоштовна медична допомога, його син навчався у російськомовній школі. При цьому, у школі до сина ставилися нормально, оскільки там навчалися переважно діти, які розмовляють російською мовою. Крім того, позивач отримував допомогу по безробіттю протягом трьох місяців.
Позивачем було підтверджено відсутність його участі у будь-яких політичних рухах, партіях, в тому числі налаштованих опозиційно до існуючої у Грузії влади.
Позивач також зазначив, що бажає повернутися до Грузії у разі зміни влади та завершення ескалації напруги за етнічною ознакою.
Судом також встановлено, що 28 липня 2009 року ОСОБА_2 отримав повідомлення Сектора міграційної служби у Донецькій області № 02-14-18 від 24.07.2009 р. про відмову в наданні статусу біженця відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців». Проти факту отримання повідомлення позивач не заперечує. Підставою для цього є висновок органу міграційної служби про відмову в наданні статусу біженця громадянину Грузії ОСОБА_2 від 19.05.2009 року та рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 03.07.2009 року №456-09 про відмову в наданні статусу біженця. У рішенні відповідача стосовно позивача встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього закону, відсутні.
Суд зазначає, що у розумінні абзацу другого статті 1 Закону України «Про біженців» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 року № 201, зазначений комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Серед основних завдань якого є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення захисту прав національних меншин України; у сфері міграції, біженців та інших категорій мігрантів.
Статтею 6 Закону України «Про біженців» до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено:
- прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;
- розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.
Судом також встановлено, що адміністративна процедура стосовно термінів розгляду заяви позивача, а також повідомлення про прийняте рішення, передбачена Законом України «Про біженців», відповідачем була додержана.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Суд зазначає, що термін «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Як встановлено судом, суб'єктивне ставлення позивача до ситуації, яка склалася в Грузії, може відповідати наведеному вище терміну. Втім, об'єктивна сторона цього терміну на момент розгляду справи характеризується інакше, ніж вказує позивач, приводячи інформацію станом на 2 півріччя 2008 року та 2009 рік.
Так, відповідно до інформаційних джерел Інтернету політична ситуація в Грузії залишається складною та нестабільною, але спостерігаються позитивні кроки щодо налагодження життєдіяльності населення. Президент Грузії Михайло Саакашвілі обіцяє, що його країна відповість на дії Росії укріпленням та розвитком своєї економіки. Позиція Європейського Союзу полягає в тому, що всі біженці, починаючи з 1992 року та закінчуючи сьогоднішніми потерпілими, повинні повернутися додому. Крім того, Європейським Союзом визнається, що закони Грузії та засоби їх застосування відповідають всі міжнародним стандартам щодо етнічних меншин, які мешкають в цій країні.
Твердження позивача про брак можливостей для влаштування на роботу не пов'язані із ставленням до нього з боку роботодавців як до представника національної меншини.
Крім того, побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Однак судом встановлено, що під час розгляду заяви про надання статусу біженця позивач надавав суперечливі усні посилання щодо фактів його переслідувань та не навів доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від такої дискримінації.
Загальновідомі факти, які характеризують ситуацію в Грузії як нестабільну, виникли вже на час покидання країни з боку позивача, і вона змінялася тільки у бік поліпшення за час його перебування в Україні.
У відповідності до частини 7 статті 11 Закону України «Про біженців» до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.
Ніяких аргументованих доказів про факти переслідування на батьківщині, які б послужили причиною його вимушеного від'їзду з Грузії, позивач не надав.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004р. № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися під час судового засідання з наведеного вище питання:
- реальна спроба обґрунтувати заяву;
- надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;
- зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;
- встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Судом встановлено, що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Виходячи з аналізу ситуації, яка склалася в Грузії на момент виїзду позивача з території цієї країни, суд дійшов висновку, що у ОСОБА_2. не було будь-яких перешкод в отриманні інших, ніж тільки усних, доказів утискань на свою адресу та адресу його сім'ї з боку як державних органів, так і недержавних об'єднань та представників громади. Він не заперечував проти певної ефективності функціонування державного апарату примусу та покарання за правопорушення, які вчиняються проти громадян країни. Втім, ним було зазначено, що його чоловіча та національна гідність не дозволяла йому звертатися до правоохоронних органів за захистом своїх прав і покарання винних у скоєнні правопорушень відносно нього та його сім'ї.
Судом також встановлено, що в інформації, яка надавалася позивачем у протоколах-співбесідах, а також у поясненнях під час розгляду справи, існували певні суперечності, зокрема, щодо факту його побиття радикально налаштованими молодиками. Так, він зазначав про те, що всі ці події відбулися на тлі національної ворожнечі між грузинами та осетинами, позаяк контекст його слів підтверджував причину його побиття - хуліганські мотиви.
Судом також зазначається, що між приїздом позивача до України та зверненням до Сектору міграційної служби у Донецькій області Державного комітету України у справах національностей та релігій із заявою про надання статусу біженця минуло три з половиною місяці, що також свідчить про відсутність гострої ситуації із необхідністю отримання статусу біженця позивачем.
Крім того, згідно з п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в користуванні захистом країни громадянської належності, необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Подібні факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Але цих фактів Позивач не надав.
Втім, слід зазначити, що позивач мав на руках паспорт громадянина Грузії та покинув цю країну легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань. До того ж, він користувався послугами країни громадянської належності, зокрема, його сім'я отримувала допомогу по безробіттю.
Також позивач вказав, що причиною виїзду з Грузії були також військові дії на території країни. У відповідності до статті 164 розділу А «Біженці війни» керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН зазначено, що «Особи, які вимушені покинути країну походження у результаті внутрішніх і міжнародних збройних конфліктів, зазвичай не розглядаються як біженці по сенсу Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року. Однак вони отримають захист, передбачений іншими міжнародними документами, такими як Женевські Конвенції 1949 року про захист жертв війни і Додатковий протокол 1977 року к Женевським Конвенціям 1949 року, відносно захисту жертв міжнародних конфліктів». До того ж, на території м. Тбілісі, де мешкав на той момент позивач, будь-які військові дії не велись.
Твердження позивача про те, що відповідачем не вживалися заходи щодо отримання об'єктивної інформації щодо особи позивача та ситуації, яка склалася навколо осетин у Грузії, судом сприймаються критично та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки матеріалами справи дана аргументація спростовується, оскільки Сектором міграційної служби у Донецькій області Державного комітету України у справах національностей та релігій направлялися запити для отримання інформації з різних правоохоронних органів щодо особи позивача. До того ж, отримання інформації про обставини, які перешкоджають можливості надання статусу біженця, з правоохоронних органів, не є єдиною підставою для відмови у наданні такого статусу - це лише одна з складових обставин, які перевіряються під час відповідної адміністративної процедури, яку повинен виконувати Державний комітет України у справах національностей та релігій.
Судом також встановлено, і вказана обставина не заперечувалася позивачем, що в Грузії мешкають батьки дружини позивача, які не потерпають від дискримінації або з боку держави, або з боку громади за етнічною ознакою, хоча також не є етнічними грузинами.
Судом також встановлено, що відповідачем було вжито всіх заходів, передбачених законодавством про біженців, для встановлення інформації про позивача та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця.
Тому суд вважає позовні заяви такими, що не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2-15, 17-18, 33-35, 41-42, 47-51, 56-59, 69-71, 79, 86, 87, 94, 99, 104-107, 110-111, 121, 122-143, 151-154, 158, 162, 163, 167, 185-186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання незаконним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 03.07.2009 року №456-09 та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій надати статус біженця ОСОБА_2 - відмовити в повному обсязі.
Постанова постановлена у нарадчій кімнаті та проголошена її вступна та резолютивна частина у судовому засіданні 12 жовтня 2009 року в присутності представників сторін.
Повний текст постанови буде складений та підписаний 17.10.2009 року.
Заяву про апеляційне оскарження постанови суду може бути подано протягом десяти днів з дня складення постанови в повному обсязі до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Головуючий суддя М.С.Могильницький
Судді А.Б.Христофоров
О.О.Галатіна