29 червня 2017 року м. Київ К/800/21378/17
Суддя Вищого адміністративного суду України Пасічник С.С., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 28.11.2016р. №227 та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 28.11.2016р. №227 та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06.02.2017р., залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2017р., в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просив їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
Разом з тим, у відкритті касаційного провадження за вказаною касаційною скаргою слід відмовити, виходячи з наступного.
Суди встановили, що ОСОБА_2 є громадянином ДР Конго, уродженцем м.Кіншаса, за етнічною групою - баконго, за віросповіданням-християнин, рідна мова лінгала, володіє також французькою, англійською та мовою кіконду; за сімейним станом неодружений, має сина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1., який проживає в м.Кіншаса; має незакінчену вищу освіту, яку здобув у період з 2007 по 2009 роки в інституті будівництва та публічних робіт в м.Кіншаса (ДР Конго); в країні походження позивач протягом шести місяців 2008 року працював у будівельний фірмі будівельником, на території України він також підробляє будівельником; крім того стверджує, що з 2008 року був членом опозиційної політичної партії «Християнська демократія» та займався пропагандою, а 02.07.2012р. його матір та брата було викрадено.
В 2016 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні, але отримав повідомлення №451 від 28.11.2016р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу №227 від 28.11.2016р.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно п.1 та п.13 ст.1 зазначеного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з положенням статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і втрати міжнародного захисту» від 26.06.2013 року №2013/32/ЕU, з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватись як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, невідповідно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави - члени повинні мати право відхилити заяву як неприйняту для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.
Як встановили суди, позивачу раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Так, ОСОБА_2 прибув на територію України 29.08.2010р. й 21.06.2013р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, вказавши причинами звернення побоювання зазнати переслідування через політичну діяльність на Батьківщині, й за результатами розгляду матеріалів особової справи ДМС України прийнято рішення від 26.10.2015р. №715-15 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (яке було ним оскаржено в судовому порядку й постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2016р., залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016р., в задоволені адміністративного позову ОСОБА_2 було відмовлено; а ухвалою від 24.10.2016р. Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження).
Разом з тим, звертаючись в 2016 році з заявою про надання міжнародного захисту, позивач для його надання посилався на ті ж самі підстави як і в 2013 році.
Крім того, під час перебування на території України позивач користувався захистом країни своєї громадянської належності, зокрема, 27.03.2015р. він отримав новий паспортний документ серії НОМЕР_1, на підставі якого уклав шлюб із громадянкою України, а отже має можливість для отримання дозволу на проживання в України за наявності певних умов, які відмінні від конвенційних умов визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладене, суди прийшли до висновку про законність виданого Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області наказу від 28.11.2016р. №227 про відмову позивачеві в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже й про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до п.5 ч.5 ст.214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, зокрема, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи та/або порушення судами норм процесуального права (а у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи).
Виходячи із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, дана касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки не містить належних доводів в підтвердження незаконності прийнятих судами попередніх інстанцій рішень, а тому, з врахуванням наведених приписів п.5 ч.5 ст.214 КАС України, не викликає необхідності перевірки судом касаційної інстанції матеріалів справи, що в свою чергу, є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись статтями 211, 214 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 28.11.2016р. №227 та зобов'язання вчинити певні дії.
Додані до касаційної скарги матеріали повернути особі, що її подала.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя
Вищого адміністративного суду України С.С. Пасічник