79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"26" червня 2017 р. Справа № 5010/276/2012-П-3/10-9/61
Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Марка Р.І.
суддів Костів Т.С.
ОСОБА_1
з участю представників:
від прокуратури: ОСОБА_2;
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: ОСОБА_3 - представник (довіреність № 16 від 30.01.2017р.);
від відповідача-2: не з'явився;
від відповідача-3: не з'явився;
від відповідача-4: ОСОБА_3 - представник (довіреність № 24-д від 16.05.17);
від відповідача-5: не з'явився;
від третьої особи: не з'явився;
розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Івано-Франківської області, №05-596 вих.-17 від 04.05.2017р. (вх. № 01-05/2307/17 від 23.05.17)
на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р.
у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61, суддя Фанда О.М.
за позовом: Заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави, м.Івано-Франківськ, в особі Фонду державного майна України, м. Київ
до відповідача-1: Приватного Івано-Франківського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист", м. Івано-Франківськ
до відповідача-2: Івано-Франківського міського управління юстиції, м.Івано-Франківськ в особі Реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції в Івано-Франківській області, м. Івано-Франківськ
до відповідача-3: Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, м. Івано-Франківськ
до відповідача-4: Приватного акціонерного товариства "УКРПРОФТУР", м. Київ
до відповідача-5: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Івано-Франківськ
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_5 професійних спілок України, м. Київ
про: визнання недійсним п.2 розпорядження міського голови м. Івано-Франківська № 301 від 04.06.2004р; визнання недійсним свідоцтва серії ЯЯЯ № 472086 від 01.07.2005р. про право власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140 "А" в м. Івано-Франківську; визнання права власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140 "А" в м. Івано-Франківську за державою в особі Фонду державного майна України
Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61 в позові заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Приватного Івано-Франківського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист", Івано-Франківського міського управління юстиції в особі Реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції в Івано-Франківській області, Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Приватного акціонерного товариства "УКРПРОФТУР", Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_5 професійних спілок України про визнання недійсним п.2 розпорядження міського голови м. Івано-Франківська № 301 від 04.06.2004р; визнання недійсним свідоцтва серії ЯЯЯ № 472086 від 01.07.2005р. про право власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140 "А" в м. Івано-Франківську; визнання права власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140 "А" в м. Івано-Франківську за державою в особі Фонду державного майна України - відмовлено.
Не погодившись з рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61, заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою №05-596 вих.-17 від 04.05.2017р. (вх. № 01-05/2307/17 від 23.05.17), в якій просить рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. у даній справі скасувати з підстав порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права та прийняти новее рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю.
В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що відповідачем по справі не надано жодного документа, з якого вбачається, що Фонд державного майна України знав про виготовлення відповідачем за собою права власності на спірне майно (про вибуття майна з державної власності). Крім того, скаржник зазначає, що в момент виникнення спірних правовідносин діяла ст. 268 ЦК України в редакції від 01.01.2004р. з чого випливає, що на вказані спірні правовідносини позовна давність не поширюється. Також, апелянт зазначає, що висновки суду першої інстанції щодо визначення дати початку перебігу строку позовної давності не відповідають фактичним обставинам справи, адже початком перебігу строку позовної давності у спірних правовідносинах з урахуванням змін до ЦК України є 20.12.2011 р. Також, апелянт зазначив, що згідно ухвали від 20.11.2012 р. та від 11.12.2012р. суддя Фанда О.М. раніше приймала участь у розгляді даної справи, що свідчить про порушення норм процесуального права, а саме ст. 20 ГПК України.
Згідно автоматизованого розподілу судової справи між суддями КП “Документообіг господарських судів”, 23.05.2017р. справу за № 5010/276/2012-П-3/10-9/61 розподілено до розгляду судді - доповідачу Марку Р.І., у складі колегії суддів Желіка М.Б. та Костів Т.С.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2017р. апеляційну скаргу заступника прокурора Івано-Франківської області прийнято до провадження та справу призначено до розгляду на 12.06.2017р.
Відповідачем-4 на адресу суду надіслано відзив на апеляційну скаргу № 270 від 02.06.2017р. (вх. № 01-043734/17 від 06.06.17) в якому просить в задоволенні апеляційної скарги заступника прокурора Івано-Франківської області відмовити, рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. - залишити без змін.
Відповідач-1 подав до суду відзив вих. № 114 від 07.06.2017р. (вх. № 01-04/3832/17 від 08.06.17) в якому просить рішення місцевого господарського суду у даній справі залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Разом з тим, відповідачем - 1 подано інформаційний лист вих. № 115 від 08.06.2017р., в якому зазначає, що ВСУ було прийнято Постанову по справі № 3-455гс17 за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ОСОБА_5 профспілок України, в якій викладені обставини, які аналогічні до спірних правовідносин у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61.
На виконання вимог ухвали Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2017р. прокуратурою Івано-Франківської області направлено платіжне доручення № 764 від 09.06.2017р. про сплату судового збору в сумі 3 001, 34 коп. (вх. № 01-04/3870/17 від 12.06.17).
В порядку ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладався до 26.06.2017р. з підстав, викладених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 р.
На адресу канцелярії суду від відповідача - 4 надійшли додаткові пояснення № 427 від 22.06.2017р., в яких останній зазначає, що ВСУ було прийнято Постанову по справі № 3-455гс17 за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ОСОБА_5 профспілок України, в якій викладені обставини, які аналогічні до спірних правовідносин у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61, а саме: у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61 з боку ФДМУ не було подано клопотання про поновлення строку позовної давності, у справі № 3-455гс17 виникла аналогічна ситуація, як результат розгляду вказаних справ позивачу було відмовлено у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.
Від відповідача -3 надійшов відзив на апеляційну скаргу від 22.06.2017р. № 408/11.1-05/14в, в якому просить рішення місцевого господарського суду у даній справі залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
В судовому засіданні 26.06.2017 р. прибули прокурор та представник відповідача 1 та відповідача 4, які надали пояснення по суті спору, а також пояснення з питань, що виникли в процесі розгляду апеляційної скарги.
Позивач, відповідачі 2,3,5 та третя особа участі своїх уповноважених представників в судовому засіданні не забезпечили, хоча належним чином були повідомленні про час та місце розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до п.3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що ухвалою суду про призначення справи до розгляду явку представників сторін в судове засідання не визначено обов'язковою, сторони належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, відтак, не були позбавлені конституційного права на захист охоронюваних законом інтересів, а у справі міститься достатньо доказів для розгляду апеляційної скарги по суті, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду вирішила апеляційну скаргу розглянути за відсутності представників позивача, відповідачів 2,3,5 та третьої особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 99 ГПК України у судовому засіданні 26.06.2017р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови Львівського апеляційного господарського суду.
Суд, заслухавши пояснення прокурора, представника відповідача 1 та відповідача 4, які підтримали свою позицію, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 20.10.2015 року (головуючий суддя Калашник В.О., суддя Малєєва О.В., суддя Шіляк М.А.) в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016 року рішення господарського суду Івано-Франківської області від 20.10.2015 року залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 15.02.2017 року постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2016 року і рішення господарського суду Івано-Франківської області від 20.10.2015 року у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61 скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Івано-Франківської області.
Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. у справі № 5010/276/2012-П-3/10-9/61 в позові заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Приватного Івано-Франківського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист", Івано-Франківського міського управління юстиції в особі Реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції в Івано-Франківській області, Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Приватного акціонерного товариства "УКРПРОФТУР", Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_5 професійних спілок України про визнання недійсним п.2 розпорядження міського голови м. Івано-Франківська № 301 від 04.06.2004р; визнання недійсним свідоцтва серії ЯЯЯ № 472086 від 01.07.2005р. про право власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140 "А" в м. Івано-Франківську; визнання права власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140 "А" в м. Івано-Франківську за державою в особі Фонду державного майна України - відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що XV з'їзд профспілок України, який відбувся в жовтні 1990 року, і за рішенням делегатів був перетворений в І Установчий з'їзд незалежних профспілок України, прийняв Декларацію про утворення ОСОБА_5 незалежних профспілок України (надалі - ФНПУ) та проголосив незалежність профспілок України від державних і господарських органів республіки та СРСР. Це означало вихід із складу профспілок СРСР, відмову від діяльності відповідно до Статуту профспілок СРСР.
Крім того, з'їзд також прийняв Положення про ОСОБА_5 незалежних профспілок України (далі - ФНПУ), затверджене з'їздом 6 жовтня 1990 року, яким визначено її правовий статус, організаційну структуру, права та обов'язки, у тому числі і майнові. Положенням зокрема, передбачено, що ОСОБА_6 ФНПУ є правонаступником Укрпрофради, а основні фонди, майно, які належали Укрпрофраді і необхідні для виконання цілей та завдань ФНПУ, становлять її власність і охороняються законом.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, крім майна, що належало українським профспілкам та їх об'єднанням, на території України знаходилось майно, що було у власності Всесоюзної ОСОБА_6 Професійних Спілок (надалі - ВЦРПС). Тому, президія ОСОБА_6 Загальної конфедерації професійних спілок СРСР, 18 листопада 1990р. прийняла постанову "Про затвердження Договору про закріплення прав по володінню, користуванню і розпорядженню профспілковим майном", якою затверджений Договір про закріплення прав по володінню, користуванню і розпорядженню профспілковим майном, згідно з яким ОСОБА_5 незалежних профспілок України були передані права по володінню, користуванню і розпорядженню профспілковим майном (тобто повне право власності) на території України.
Документальними доказами у справі встановлено, що Постановою президії ОСОБА_6 ОСОБА_5 незалежних профспілок України №П- 7-7 від 23.08.1991 року (зі змінами від 09.10.1991р.) прийнято рішення про перетворення Української республіканської ради по туризму і екскурсіях в Акціонерне товариство “Укрпрофтур”.
04.10.1996 року ОСОБА_6 ОСОБА_5 незалежних профспілок України та Фонд соціального страхування України уклали Установчий договір про створення на базі туристично-екскурсійних підприємств і організацій Української республіканської ради по туризму і екскурсіях акціонерного товариства “Укрпрофтур” і затвердили його Статут.
Відповідно до положень Статуту Акціонерного товариства “Укрпрофтур” ОСОБА_6 ОСОБА_5 незалежних профспілок передала до статутного фонду АТ “Укрпрофтур” основні фонди і оборотні засоби туристично-екскурсійних підприємств та організації.
18 грудня 2001 року між Українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях (ЗАТ “Укрпрофтур”), ОСОБА_6 профспілок Івано-Франківської області (ОСОБА_6 профспілок) та працівниками Івано-Франківського обласного дочірнього підприємства “Івано-Франківськтурист” укладено Установчий договір про створення та діяльність Івано-Франківського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист” (т. 1 а.с. 19-27).
Відповідно до ст. 1 Установчого договору Івано-Франківське обласне закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист” (Товариство) створюється шляхом реорганізації (перетворення) Івано-Франківського обласного дочірнього підприємства “Івано-Франківськтурист” на невизначений строк і являється його правонаступником.
Згідно з ст. 6 Установчого договору Товариство являється власником:
- майна, переданого йому Засновниками у власність;
- майна, одержаного в результаті його фінансово-господарської діяльності, а токож іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Таким чином, враховуючи наведене, Івано-Франківське обласне закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист”, яке є правонаступником Івано-Франківського обласного дочірнього підприємства Українського Закритого акціонерного товариства “Укрпрофтур”, є власником майна, яке було передано йому Засновником, а саме майно туристичного комплексу “Прикарпаття” по вул. Гетьмана Мазепи 140 “А” в м. Івано-Франківськ.
Як вбачається з матеріалів справи, 04.06.2004р. міський голова м. Івано-Франківська розглянувши звернення фізичних та юридичних осіб про оформлення права власності на житлові та нежитлові приміщення, винесено Розпорядження №301 (т. 1 а.с. 13), відповідно до якого вирішено оформити право власності за ЗАТ “Івано-Франківськтурист” (назву змінено на ПАТ "Івано-Франківськтурист") на туристичний комплекс "Прикарпаття" по вул. Гетьмана Мазепи 140“А” у м. Івано-Франківську (п. 2. Розпорядження).
Відповідно до п. 5. Розпорядження доручено Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації (ОСОБА_7) спільно з юридичним відділом виконавчого комітету міської ради (ОСОБА_8) в установленому порядку здійснити оформлення права власності згідно із п. 1-4 даного розпорядження, в тому числі видати і підписати свідоцтва про право власності.
На виконання вказаного розпорядження виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради 01.07.2005 року видано свідоцтво серії ЯЯЯ №472086 про право власності на туристичний комплекс “Прикарпаття”, що розташований по вул. Гетьмана Мазепи 140“А” в м. Івано-Франківськ за "Івано-Франківськтурист" Івано-Франківське обласне закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях (т. 1 а.с. 14).
Згідно з ст. 10 Конституції Української РСР від 30.01.1937 року в Україні існувала державна і колгоспно-кооперативна власність і ніхто не мав права використовувати державну власність з метою особистої наживи та в інших стисливих цілях.
Конституцією Української РСР в редакції 1978 року було встановлено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань є соціалістичною власністю. Соціалістична власність на засоби виробництва є у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності.
При цьому, Цивільний кодекс Української РСР, дублюючи положення Конституції, визначив, що власність профспілкових та інших громадських організацій є соціалістичною та передбачав можливість передачі профспілкам майна державних організацій (стаття 91). Профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень) (стаття 97).
Главою VI Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року визначено, що весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу.
Постановою Верховної ОСОБА_6 УРСР від 15.10.1990 року “Про управління державним майном Української РСР” встановлено, що з метою захисту майнових прав та інтересів республіки, ефективного використання й збереження державного майна в умовах переходу до ринкових відносин і різноманітності форм власності до прийняття Закону Української РСР про ОСОБА_9 Української РСР покласти на ОСОБА_9 УРСР здійснення функцій по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.
Відповідно до Постанови Верховної ОСОБА_9 Української РСР “Про захист суверенних прав власності Української РСР” від 29.11.1990 року № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна, що діяла до затвердження Верховною ОСОБА_9 України Державної програми приватизації на підставі Постанови ВР № 2164-ХІІ від 04.03.1992 року.
Указом Президії Верховної ОСОБА_9 України від 30.08.1991 року № 1452 “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави”, Законом України від 10.09.1991 року № 1540 “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” визначено , що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України, в зв'язку з чим, рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форми власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови ВРУ від 24.08.1991 року “Про проголошення незалежності України” без узгодження з відповідними органами, визначеними Кабінетом ОСОБА_9 України, вважаються недійсними.
При цьому, слід зазначити, що згідно із пунктом 1 постанови Кабінету ОСОБА_9 України “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)” від 05.11.1991 року № 311, яка прийнята на виконання постанов Верховної ОСОБА_9 УРСР від 08.12.1990 року “Про порядок введення в дію Закону Української РСР “Про місцеві ОСОБА_9 народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”, від 26.03.1991 року “Про введення в дію Закону Української РСР “Про власність”, затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Установлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.
Постановою Верховної ОСОБА_9 України від 10.04.1992 року № 2268-ХП “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України” визначено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР вирішено передати Фонду державного майна України.
Разом з тим, пунктами 1, 3 Постанови Верховної ОСОБА_9 України від 04.02.1994 року № 3943-ХП “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, це майно є загальнодержавною власністю.
А тому, з урахуванням Постанови Верховної ОСОБА_9 України “Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності” від 14.02.1992 року функція по управлінню державним майном була покладена на Кабінет ОСОБА_9 України, а після набрання чинності постановою Верховної ОСОБА_9 України “Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України” від 07.07.1992 року - на Фонд державного майна України.
Одночасно слід зазначити, на виконання постанови ОСОБА_9 ОСОБА_9 Української РСР № 606 від 23.04.1960 року "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я зобов'язано було передати у строк до 01.05.1960 року Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.
Згідно п.2 вказаної постанови майно передавалося профспілковим організаціям у відання.
Таким чином, передача майнових комплексів у відання Української республіканської ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу PCP стала рада ОСОБА_5 незалежних профспілок України, а у подальшому ОСОБА_5 професійних спілок України, жодним чином не мала наслідком зміну форми власності переданого майна, яке так і залишилося державним.
Колегія суддів погоджується з правомірним висновком місцевого господарського суду, що з врахуванням наведених норм, спірний об'єкт мав статус державної (загальнодержавної) власності, в зв'язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.
З проголошенням Україною незалежності 24.08.1991 року, право власності на спірний об'єкт набула держава Україна в особі органу, якому відповідно до Постанов Верховної ради України від 10.04.1992 року № 2268-ХІІ та від 01.03.1994 року № 3943-ХІІ надані повноваження прийняти це майно та розпоряджатись ним до визначення суб'єктів його права, тобто Фонду державного майна України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16.09.2014 року у справі № 51/227, постанові Верховного Суду України від 28.10.2014 року у справі № 62/84.
Окрім того, як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, в матеріалах справи відсутні, а сторонами не подані документальні докази, які би підтверджували надання уповноваженим державним органом згоди на відчуження спірного майна, туристичного комплексу по вул. Гетьмана Мазепи 140 “А” в м. Івано-Франківськ, шляхом його внесення до статутного капіталу АТ “Укрпрофтур”.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що згідно ст. 128 Цивільного кодексу УРСР, ст.ст. 4, 33, 48, 55 Закону України “Про власність” (чинних на момент створення АТ “Укрпрофтур”) відсутні підстави вважати таке майно (туристичний комплекс по вул. Гетьмана Мазепи 140 “А” в м. Івано-Франківськ) правомірно набутим АТ “Укрпрофтур”.
Особливості правового регулювання діяльності профспілок врегулював Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” № 1045-ХІV, який був прийнятий 15.09.1999 року.
До набуття чинності цим Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” діяльність професійних спілок України була врегульована положеннями Закону України “Про об'єднання громадян”.
Відповідно до ст. 21 Закону України “Про об'єднання громадян” об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності; об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Статтею 20 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року № 697-ХІІ передбачено, що професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності.
Відповідно до ст. 21 Закону України “Про власність” передбачені підстави виникнення права колективної власності. Однак, даною статтею не передбачено такої підстави виникнення права власності громадського об'єднання, як передача майна від союзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.
Як уже було вищенаведено, Українське закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур” було створено 04.10.1991 року шляхом реорганізації (перетворення) Української республіканської ради по туризму та екскурсіях. Державна реєстрація його статуту здійснена 28.10.1991 року.
Засновниками Товариства виступили ОСОБА_9 ОСОБА_5 незалежних профспілок України, правонаступником якої є ОСОБА_5 професійних спілок України, та Фонд соціального страхування України. Відповідно до Статуту ОСОБА_5 професійних спілок України вона є правонаступником майна та коштів Укрпрофради та ОСОБА_5 незалежних профспілок України.
При цьому, Приватне Івано-Франківське обласне акціонерне товариство по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист" створено у встановленому законодавством порядку, згідно Установчого договору про створення та діяльність Івано-Франківського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист" від 18.12.2001 року, як суб'єкт приватного права.
Відповідно до положень Статуту Акціонерного товариства “Укрпрофтур” ОСОБА_9 ОСОБА_5 незалежних профспілок передала до статутного фонду АТ “Укрпрофтур” основні фонди і оборотні засоби туристично-екскурсійних підприємств та організації. Разом з тим, в якості внеску до статутного фонду (капіталу) було передано майно (в тому числі спірне нерухоме майно - туристичний комплекс по вул. Гетьмана Мазепи 140 “А” в м. Івано-Франківськ), яке продовжувало перебувати в державній власності відповідно до закону.
Відтак, враховуючи викладене колегія суддів вважає правомірним висновок місцевого господарського суду про те, що майно, передане профспілковим організаціям, належало до державної власності та передавалось останнім виключно у відання. Більше того, туристичний комплекс "Прикарпаття", який перебував у віданні ОСОБА_5 профспілок України, та в подальшому був переданий Акціонерному товариству “Укрпрофтур”, є державною власністю і здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним (аналогічна правова позиція міститься у висновках Верховного Суду України, які викладені у інформаційному листі Вищого господарського суду України за № 01-06/1837/15 в якому зазначено, що ОСОБА_5 профспілок України не має правових підстав для розпорядження майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP (шляхом продажу, передачі до статутних фондів господарських товариств та відчуження у будь-який інший спосіб).
Відтак, відповідно до положень Указу Президії Верховної ОСОБА_9 України від 30.08.1991р. № 1452-XII “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави”, Закону України “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” та Постанови Верховної ОСОБА_9 України від 04.02.94 № 3943-ХІІ “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР”, Постанови Верховної ОСОБА_9 України від 10.04.92 № 2268-ХІІ “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України” майно громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, що перебувало у віданні Української республіканської ради профспілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала ОСОБА_9 ОСОБА_5 незалежних профспілок України, а у подальшому - ОСОБА_5 професійних спілок України, є державною власністю та до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передано тимчасово Фонду державного майна України.
Серед конституційних основ правового господарського порядку, що визначені частиною другою статті 5 Господарського кодексу України, передбачено забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності господарювання, право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, непорушність права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності, визнання і дія в Україні принципу верховенства права.
Відповідно до норм чинного Закону України “Про приватизацію державного майна” відчуження майна, що перебуває у державній власності, можливе в порядку його приватизації, яка здійснюється на основі передбачених ч. 2 ст. 2 Закону України “Про приватизацію державного майна” принципів, визначеними у ст. 7 Закону органами, у порядок і способи, які передбачені розділом ІІ Закону.
Відтак, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що в даному випадку державне майно вибуло з володіння держави без її волі та згоди (не надано також доказів делегування державою права розпорядження спірним майном іншим особам), тобто відсутній правочин, за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження майна.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Водночас статтею 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
На органи місцевого самоврядування поряд з органами державної влади поширюється дія принципу, встановленого статтею 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи та посадові особи місцевого самоврядування приймають акти, причому рада в межах своїх повноважень приймає нормативні акти. Вказаною нормою встановлюється, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до ст. 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
З огляду на зазначені положення Конституції України, цивільного законодавства та на підставі всіх викладених вище мотивів по суті спору, правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням діючого законодавства.
Крім того, частиною 1 статті 393 ЦК України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Пунктом 2. Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000р. №02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.
Як вбачається з матеріалів справи та зазначалося вище, виносячи оспорюване розпорядження № 301 від 04.06.2004 року міський голова м. Івано-Франківськ розглянув звернення фізичних та юридичних осіб про оформлення права власності на житлові та нежитлові приміщення, в тому числі і звернення ЗАТ “Івано-Франківськтурист” (назву змінено на ПАТ "Івано-Франківськтурист"). При цьому, як вбачається із розпорядження № 301 від 04.06.2004 року, міський голова м. Івано-Франківськ також вирішив питання про оформлення права власності за ЗАТ “Івано-Франківськтурист” (назву змінено на ПАТ "Івано-Франківськтурист") на туристичний комплекс "Прикарпаття" по вул. Гетьмана Мазепи 140“А” у м. Івано-Франківськ.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що укладеним 18 грудня 2001 року між Українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях (ЗАТ “Укрпрофтур”), ОСОБА_9 профспілок Івано-Франківської області (ОСОБА_9 профспілок) та працівниками Івано-Франківського обласного дочірнього підприємства “Івано-Франківськтурист” Установчим договором про створення та діяльність Івано-Франківського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист” передбачено реорганізацію (перетворення) Івано-Франківського обласного дочірнього підприємства “Івано-Франківськтурист” на Івано-Франківське обласне закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист”, яке є його правонаступником.
Відповідно до умов Установчого договору, Івано-Франківське обласне закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист” являється власником майна переданого йому Засновниками у власність, а саме майна - туристичного комплексу “Прикарпаття” по вул. Гетьмана Мазепи 140 “А” в м. Івано-Франківськ.
Таким чином, колегія суддів враховуючи вищезазначене вважає, що позовні вимоги прокуратури в частині визнання недійсним п. 2. розпорядження міського голови м. Івано-Франківськ № 301 від 04.06.2004 року “Про оформлення права власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140"А" в м. Івано-Франківськ” є обґрунтованими та підтверджуються належними та допустимими доказами у справі. А тому, судова колегія погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про достатність доказів для визнання недійсним п. 2. розпорядження міського голови м. Івано-Франківськ № 301 від 04.06.2004 року “Про оформлення права власності на нерухоме майно по вул. Г.Мазепи 140"А" в м. Івано-Франківськ”, оскільки п. 2. розпорядження винесено з порушенням норм діючого законодавства України та невідповідністю його вимог (п. 2.) визначеній законом компетенції міського голови для видачі такого розпорядження.
Щодо подання відповідачем 1 заяви № 273 від 28.07.2015р. про застосування строків позовної давності, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.
Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Пунктом 4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” (з наступними змінами і доповненнями) зазначено, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.
Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.
При цьому, Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.
Закон не наводить навіть приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв'язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи.
Згідно з п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (з наступними змінами і доповненнями) за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Відтак, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Так, перевіряючи, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, суд зазначає, що при зверненні до суду в інтересах держави в особі Фонду державного майна України прокурор клопотав про поновлення строку позовної давності. Проте, з часу звернення прокурора до суду, Фонд державного майна України набув статусу позивача і саме він повинен обґрунтувати та підтвердити належними та допустимими доказами поважність причин пропуску звернення за судовим захистом, про що зазначено у п.2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів”.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1486гс16, від 22 березня 2017 року у справі № 3 -1486гс16 від 07 червня 2017 року № 3-455гс17.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи заступника прокурора в частині покликання на те, що прокуратурою проведено перевірку у лютому 2012 року, а тому це є підставою для визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, є безпідставними.
Окрім того, відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України за № 01-06/1837/15, за змістом частин першої, другої, четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі звернення прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, строк позовної давності повинен обчислюватися з дати, коли саме позивачу (тобто органу, в інтересах якого звертається до суду прокурор), стало відомо про порушення його права, а не з моменту, коли про порушене право стало відомо прокурору.
Крім того, необхідно зазначити, що положеннями ст. 268 ЦК України (у редакції до внесення змін Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства” від 20.12.2011 року) визначено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема, за змістом п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Проте, п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України (у редакції до внесення змін Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства” від 20.12.2011 року) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави.
Однак, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України (у редакції до внесення змін Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства” від 20.12.2011 року) не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася, або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Також, необхідно зазначити, що відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (що діяв на час спірних правовідносин) Фонд є державним органом, що здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.
Основними завданнями і функціями Фонду є, зокрема, захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств в процесі приватизації, контроль за її виконанням; фонд виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств та організацій, що є загальнодержавною власністю, дає дозвіл підприємствам та організація на передачу такого майна в оренду (п. 4, 5 Положення).
При цьому згідно з п. 6 вказаного Положення Фонд наділений правом одержувати інформацію від органів державної влади, необхідну для виконання покладених на нього завдань і функцій; проводити інвентаризацію загальнодержавного майна, здійснювати аудиторські перевірки, тощо.
Зазначене також кореспондується з приписами діючого Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, якими визначено повноваження Фонду в частині здійснення контролю у сфері передачі державного майна в оренду та користування, повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
(Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016р. № 6-2469цс16).
Враховуючи викладене, необхідно зазначити, що в матеріалах справи містяться документальні докази в підтвердження обізнаності позивача про спірне майно, а саме:
ОСОБА_5 професійних спілок України №10-16-13652 від 26.12.1996 року надано Фонду державного майна України переліки об"єктів і майнових комплексів, які знаходилися у віданні і безпосередньому управлінні всесоюзних профспілкових організацій, спілок, їх центральних оргшанів на території України до 24.08.1991 року.
Рішенням Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 року у справі №138/7 за позовом Фонду державного майна України до ОСОБА_5 професійних спілок України, Фонду соціального страхування України та Акціонерного товариства "Укрпрофтур" про визнання недійсним установчих документів останнього. Підставою вказаного позову слугувала також постанова Верховної ради України від 10.04.1992 року №2268 та перелік майна при формуванні статутного фонду товариства. Ухвалами Вищого арбітражного суду України від 04.12.1996 року (про порушення провадження у справі) та від 24.12.1996 року (про перенесення розгляду) у справі №138/7 зобов"язано позивача ФДМУ надати перелік конкретного майна, на якому грунтуються позовні вимоги. І лише за наявності поданих сторонами вказаних доказів було прийнято 20.01.1997 року рішення суду.
Наведене свідчить, що Фонду Державного майна України став відомий факт передачі ОСОБА_5 профспілок України до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофтур" майна, в тому числі спірного об"єкту - 20.01.1997 року.
Отже, колегія суддів вважає обґрунтований висновок суду першої інстанції, що перебіг строку позовної давності щодо вимоги про визнання права власності, в спірному випадку, розпочався з 20.01.1997 року і сплив 20.01.2000 року.
Також, 04.07.2006 року між Фондом державного майна України та ОСОБА_5 професійних спілок України укладено Угоду № 299 , метою якої було здійснення спільних заходів для проведення інвентаризації об'єктів ОСОБА_5 професійних спілок України. Пунктом 5 Угоди визначено, при виявленні об'єктів, які на 100 % є державною власністю, відомості про них вносяться до Єдиного реєстру об'єктів державної власності.
На виконання вказаної угоди та Закону України "Про мараторій на відчуження майна , яке перебуває у володінні ОСОБА_5 профспілок України"на адресу позивача надсилались листи №512 від 19.06.2007 року та №11/01-16/1079 від 19.06.2007 року із переліком майна відчуженого ЗАТ "Укрпрофтур"у період з 01.01.2007 та із переліком майна переданого у статуний фонд суб'єктів господарювання у період з 01.01.1994 по 01.01.2007
Наведене свідчить про обізнаність позивача про знаходження спірного майна у власності Приватного Івано-Франківського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Івано-Франківськтурист" в зв'язку із його отриманням у статутний фонд та оформленням такого права .
Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.
Враховуючи вищенаведене місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, що позивачем пропущений строк позовної давності, щодо звернення з позовом до суду про визнання недійсним розпорядження голови міста про оформлення права власності на спірне майно, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації свідоцтва про право власності, який розпочався 19.06.2007(дата направлення переліку майна) та закінчився 19.06.2010.
Щодо посилання відповідача на необхідність припинення провадження у справі на підставі п.1ч.1ст.80 ГПК України по позовній вимозі про скасування свідоцтва про право власності, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також і визнання недійсними свідоцтв про право власності(лист Верховного Суду України від 01.04.2014 "ОСОБА_8 практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України").
Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації свідоцтва про право власності є похідними від вимоги про визнання недійсним розпорядження голови міської ради, а отже є належним способом захисту цивільного права, вони підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.
Щодо твердження апелянта, що згідно ухвали від 20.11.2012 р. та від 11.12.2012р. суддя Фанда О.М. раніше приймала участь у розгляді даної справи, що свідчить про порушення норм процесуального права, а саме ст. 20 ГПК України, колегія суддів вважає дані твердження безпідставними враховуючи наступне.
Відповідно до абз. 1 п.п.1.2.4 п.п. 1.2 п.1 постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», за змістом ч. 1 стю20 ГПК України суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участь в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, постанови, прийнятої за його участі, або у перегляді прийнятих за його участі рішень, ухвал, постанов за ново виявленими обставинами.
Таким чином, суддя Фанда О.М. не приймала рішення по суті справи, що у свою чергу свідчить про відсутність підстав для відводу судді.
Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що до спірних правовідносин, які є предметом спору у даній справі слід застосувати позовну даність, а тому вважає, що господарським судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв'язку із пропуском строку позовної давності.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Нормами ст. 43 ГПК України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Інші твердження апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки вони не доведені належними та допустимими доказами та спростовуються матеріалами даної справи.
Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а інші зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст.49 ГПК України покласти на скаржника.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -
1. Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 19.04.2017р. в справі за номером 5010/276/2012-П-3/10-9/61 залишити без змін.
2. Апеляційну скаргу заступника прокурора Івано-Франківської області, №05-596 вих.-17 від 04.05.2017р. залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.
Повний текст постанови виготовлений 30.06.2017 р.
Головуючий-суддя Марко Р.І.
Суддя Костів Т.С.
Суддя Желік М.Б.