Справа № 755/8524/17
"14" червня 2017 р. слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , секретар судових засідань ОСОБА_2 , за участю особи, що подала скаргу ОСОБА_3 , слідчого ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві скаргу ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_5 , на бездіяльність слідчого у рамках кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017100040007671, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 Кримінального процесуального Кодексу України,
ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_5 , звернувся до слідчого судді із даною скаргою на бездіяльність слідчого у рамках вказаного кримінального провадження, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 Кримінального процесуального Кодексу України, а саме пункту 3 частини першої цієї статті, тобто за наявністю випадків, передбачених частиною п'ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу.
Скарга умотивована тим, що 03.06.2017 було проведено огляд місця події в ході якого було вилучено автомобіль марки «Шкода», модель Октавія VRS, д.н.з. НОМЕР_1 , в середині якого перебували посвідчення водія та свідоцтво про реєстрацію ТЗ.
Даний ТЗ належить ОСОБА_5 , але йому по цей дань останній не повернутий.
Тобто, як вказує заявник, фактично у цей період ТЗ без будь-яких законних підстав зберігається УП, що завдає збитків ОСОБА_5 , як власнику майна.
А тому, особа, що подала цю скаргу просив її задовольнити та ТЗ повернути ОСОБА_5 , як власнику, разом із документами, які знаходяться у його салоні у момент вилучення.
ОСОБА_5 у судовому засіданні від 13.06.17 вказану скаргу підтримав, просив задовольнити з огляду на порушення його прав.
У судовому засіданні особа, що подала скаргу її підтримала, просила задовольнити з вказаних в ній підстав, зауваживши, що арешт на тимчасово вилучене майно накладено не було у визначені КПК України строки, а тому таке майно слід повернути власнику, речовим доказом він не визнаний.
У судовому засіданні слідчий повідомив, що дійсно було вилучено вказаний ТЗ, однак арешт на нього по цей час, не накладався, речовим доказом він не визнавався.
Слідчий суддя дослідивши матеріали судового провадження, заслухавши думку сторін, приходить до наступного.
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України (ст. 1 КПК України).
Зокрема, згідно ст. 167 КПК України тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони: 1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; 3) є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом; 4) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено.
Відповідно до ст. 169 КПК України тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено: 1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним; 2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна; 3) у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу; 4) у разі скасування арешту.
У цій ситуації, в ході судового розгляду, факту того, що на ТЗ накладався арешт встановлено не було, але сторона обвинувачення не дивлячись на дані обставини автомобіль власнику протягом строків регламентованих КПК України не повернула, що є неприйнятним та вказує на обґрунтованість доводів викладених у скарзі.
У той час, як згідно положень статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).
А, в ході судового розгляду даної скарги суб'єктами оскарження, на думку слідчого судді, не було б надано жодного доказу, який б підвереджував законність їх дій та випливав зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, а у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II), а саме така вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, зокрема необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі “Бакланов проти Росії” (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі “Фрізен проти Росії” (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу “законності” і воно не було свавільним, а у справі “Ізмайлов проти Росії” (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити “особистий і надмірний тягар для особи”.
За таких обставини, викладені у скарзі доводи в цій частині є обґрунтованими, у зв'язку з чим слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку вважає, що скарга з даного питання підлягає задоволенню, а ТЗ поверненню власнику, оскільки, у даному випадку, втручання державного органу у право на мирне володіння майном порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника майна, тобто становить “особистий і надмірний тягар для особи” враховуючи його перебування у невизначеному стані, адже лише у даний спосіб, на цей час, є можливим усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «П'єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував», якби не було порушено його права, адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення здійсненого порушення повинне, по можливості, усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справах «Маестрі проти Італії» [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; «Ассанідзе проти Грузії» [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] (), заява № 48787/99, п. 487, ECHR 2004-VII).
Щодо доводів скарги про повернення документів, які начеб-то були у ТЗ, як-то: посвідчення воді, свідоцтво, то вони є безпідставними з огляду на те, що згідно протоколу огляду такі відомості не випливають з нього.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 1-29, 131-132, 167-169, 171, 236, 303-307, 309, 310, 369-372, 376, 395 КПК України слідчий суддя
Скаргу - задовольнити частково.
Зобов'язати слідчого Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві, який здійснює досудове розслідувнаня кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017100040007671, повернути ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тимчасово вилучене у нього майно - автомобіль марки «Шкода», модель Октавія VRS, д.н.з. НОМЕР_1 .
В іншій частині у задоволенні скарги - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає та є обов'язковою до виконання на всій території України.
Визначити час проголошення повного тексту ухвали - 17:15 год. 20.06.2017.
Слідчий суддя: ОСОБА_1