Справа № 755/4757/17
"15" червня 2017 р. слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , секретар судових засідань ОСОБА_2 , за участю сторін: заявників/захисників ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві клопотання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в інтересах ОСОБА_6 , про скасування арешту з майна у рамках кримінального провадження унесеного до ЄРДР за № 12017100040004031,
Заявники звернулися до слідчого судді із вказаним клопотання виходячи з того, що у рамках вказаного кримінального провадження ухвалою слідчого судді даного місцевого суду ОСОБА_7 накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 ,жилою площею 65, 60 кв.м., загальною площею 118, 30 кв.м., зареєстровану на праві власності за ОСОБА_6 при відсутності на передумов регламентованих ст. 170 КПК України, а тому, на думку заявників, такий арешт має бути скасований у порядку ст. 174 вказаного Кодексу.
У судовому засіданні заявники вказане клопотання підтримали, просили задовольнити, з вказаних в ньому підстав.
У судовому засіданні прокурор вважав за необхідне клопотання задовольнити, оскільки підстави регламентовані ч. 2 ст. 170 КПК України, як передумова арешту, у провадженні відсутні.
Тож, слідчий суддя, заслухавши думку учасників процесу, дослідивши надані ними матеріали, приходить до наступного.
Згідно ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
У цьому випадку, в судовому засіданні судом встановлено, що ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 06.04.2017 у справі № 755/4757/17, залишеною без змін увахлою апеляційного суду м. Києва від 25.05.2017, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 ,жилою площею 65, 60 кв.м., загальною площею 118, 30 кв.м., зареєстровану на праві власності за ОСОБА_6 .
Передумовою арешту слугувала мета визначена п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України, з огляду на наявність у справі цивільного позову ОСОБА_8 до ОСОБА_6 про стягнення майнової та моральної шкоди.
Однак, згідно, ч. 6 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.
Але, як встановлено слідчим суддею, з пояснень прокурора, власник майна ОСОБА_6 у рамках кримінального провадження унесеного до ЄРДР за № 12017100040004031 не є підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, фізичною чи юридичною особою, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.
Як наслідок, з підстав визначених п. 4 ч. 2 ст. 170 КПК України, на думку слідчого судді, арешт є недоцільним.
Адже, ОСОБА_6 , з часу подання вказаного позову, у контексті норм ч. 2 ст. 62 КПК України, знаходиться у статусі цивільного відповідача, але у силу норм ч. 6 ст. 170 при наявності мети визначено п. 4 ч. 2 ст.170 того ж Кодексу арешт на майно цивільного відповідача не накладається.
Так, як поняття цивільний відповідач та підозрюваний, обвинувачений, засуджений, фізична чи юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридична особа, щодо якої здійснюється провадження, не є тотожними.
Тим паче, що при розгляді питання про арешт майна не було враховано співвідношення між розміром позову та вартістю майна, яке арештовано, що не кореспондується з положеннями ч. 8 ст. 170 КПК України, яка вказує, що вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову повинна бути співмірною розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або зазначеної у цивільному позові.
Щодо такої передумови арешту вказаного майна, як запобігання в подальшому незаконного відчуження вказаної квартири, яка була вказана в ухвалі від 06.04.2017, або ж з метою всебічного,повного й неупередженого розслідування, встановлення усіх обставин, що мають значення для справи, визначених в ухвалі від 25.05.2017, то, що перша, що друга мета ч. 2 ст. 170 КПК України не передбачена, адже вказана стаття чіткого регламентує, що арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Щодо мети арешту, вказаної в ухвалі від 25.05.2017, а саме п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, то слідчий суддя враховує те, що, в силу частини 3 вказаної статі Кодексу, у цьому випадку арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу, яка регламентує, що речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
А, як пояснила прокурор у судовому засідання майно на яке накладено арешт речовим доказом у рамках вказаного кримінального провадження не визнавалося, як наслідок підстави для арешту з такою метою,на думку слідчого судді, відсутні.
При цьому факт того, що таке, на думку того чи іншого об'єктивного спостерігача, майно відповідає критеріям ст. 98 КПК України, при відсутності постанови про його визнання речовим доказом, не дивлячись на дані відображені в ухвалі від 25.05.2017 з цього питання, не можу бути арештоване в силу норм ст. 170 КПК України.
При цьому, слідчим суддею в цьому ракурсі,з урахуванням норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів», враховується позиція суду апеляційної інстанції у справі № 757/22905/17-к (ухвала від 12.06.2017), де останній вказав (дослівно): «що орган досудового розслідування звертаючись з клопотанням про арешт майна з метою забезпечити збереження речового доказу, першочергово має визнати майно, на яке він просить накласти арешт, речовим доказом у кримінальному провадженні шляхом винесення про це постанови, в якій має зазначити підстави визнання майна речовим доказом, з огляду на положення ст. 98 КПК України, проте, таких дій органом досудового розслідування вчинено не було, в матеріалах по розгляду клопотання відсутня постанова про визнання грошових коштів на банківських рахунках ТОВ «Газторгпостач» речовими доказами… Наведені обставини, на переконання колегії суддів, свідчать про відсутність підстав для накладення арешту саме з метою забезпечення збереження речового доказу…».
Тотожну позицію з даного питання, як і справі № 757/22905/17-к, суд апеляційної інстанції висловив і у справах № 757/22918/17-к, № 757/16930/17-к, № 757/17607/17-к та інших, що вказує на її сталість та імперативність факту того, що заявник, який вважає за потрібне звернутись до слідчого судді з клопотанням про арешт майна з метою забезпечити збереження речового доказу, першочергово має переконатися у тому,а чи визнано таке майно слідчим або прокурором речовим доказом у кримінальному провадженні шляхом винесення про це постанови, в якій має бути зазначено підстави визнання майна речовим доказом, з огляду на положення ст. 98 КПК України.
Як наслідок, слідчий суддя, враховуючи пояснення прокурора про не визнання вказаної квартири речовим доказом, вважає арешт з цих передумов необґрунтованим.
Також слідчий суддя враховує те, що з судових рішень від 06.04.2017 та від 25.05.2017 не слідує, що арешт накладався з будь-яких інших підстав.
За змістом положень ст. 2 КПК України, при застосуванні будь-якого заходу забезпечення кримінального провадження має бути забезпечено дотримання прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Окрім того, статтями 7, 16 КПК України встановлено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Згідно положень статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожен, чиї права та свободи, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
Таким чином, клопотання заявника підлягає задоволенню, адже лише у даний спосіб буде забезпечено ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, а арешт скасуванню, оскільки, на цей час, власник даного майна при відсутності обставин визначених ч. 2 ст. 170 КПК України фактично позбавлений права користування приватною власністю, що є не припустимим.
А тому, у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, як-то того, що вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання у те чи інше право особи право повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, зокрема необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі “Бакланов проти Росії” (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі “Фрізен проти Росії” (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу “законності” і воно не було свавільним, а у справі “Ізмайлов проти Росії” (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має не становити “особистий і надмірний тягар для особи”.
Таким чином, оскільки, у даному випадку, втручання у права ОСОБА_6 порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, тобто становить “особистий і надмірний тягар для особи”, та виходячи з того, що, на цей час, захист його прав можливий тільки шляхом задоволення клопотання, бо тільки в такий спосіб є можливим усунути усі наслідки дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «П'єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував, адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення здійсненого повинне, по можливості, усунути усі наслідки дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справах «Маестрі проти Італії» [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; «Ассанідзе проти Грузії» [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] (), заява № 48787/99, п. 487, ECHR 2004-VII).
Керуючись Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, ст. ст. 170, 174, 369-372, 376 КПК України, слідчий суддя
Клопотання - задовольнити.
Скасувати арешт накладений ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 06.04.2017 у справі № 755/4757/17 на квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 65, 60 кв.м., загальною площею 118, 30 кв.м., зареєстровану на праві власності за ОСОБА_6 .
Ухвала оскарженню не підлягає та є обв'язкою до виконання на всій території України.
Слідчий суддя ОСОБА_1