Номер провадження 2/754/1697/17
Справа №754/13692/15-ц
21 червня 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді - Лісовської О.В.
за участю секретаря - Макас Л.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідачів Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, мотивуючи свої вимоги тим, що 14.10.2005 року Прокуратурою м. Києва відносно позивача було порушено кримінальну справу № 50-4159 і пред'явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем), а також затримано у порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 р.). 17.10.2005 року стосовно позивача порушена кримінальна справа за ч.3 ст. 28 (вчинення злочину організованою групою) та ч.3 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України. Того ж дня Печерським районним судом м. Києва позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту з утриманням в Слідчому ізоляторі № 13 управління державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київської області. Кримінальну справу № 50-4159 для розгляду з обвинувальним висновком щодо позивача та інших осіб було направлено до Деснянського районного суду м. Києва з обвинуваченням у кінцевій редакції у вчиненні ним злочинів, передбачених ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 186 ч.5. 189 ч. 4, 28 ч.3, 364 ч.3, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України. Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року позивача було засуджено до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на 3 роки, та з конфіскацією всього належного йому майна. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 14.05.2009 року скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року та постановлено новий вирок, яким позивача визнано винним за ст. ч.4. 189, ч.3 ст. 364, ч.2 ст.162, ч.2 ст.126. ч.2 ст. 127 КК України і призначено покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на три роки, та з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого. По обвинуваченню за ч.1 ст. 366 КК України позивача звільнено від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності, на підставі ст. 49 КК України та у відповідності зі ст. 11-1 КПК України (1960р.), а справу в цій частині закрито, в решті вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 03.11.2009 року зазначені вирок та ухвалу апеляційного суду було скасовано і справу направлено на новий апеляційний розгляд. 24.12.2009 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва вирок суду першої інстанції було скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд. 13.08.2010 року щодо позивача було постановлено новий вирок Деснянського районного суду міста Києва, який 20.09.2011 року було скасовано судом апеляційної інстанції з постановленням свого вироку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.05.2012 року вирок Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2011 року стосовно позивача було скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. Цією ж ухвалою запобіжний захід щодо позивача (тримання під вартою) змінено на підпису про невиїзд, позивач був звільнений з-під варти у залі суду. 16.09.2014 року Апеляційним судом м. Києва вирок Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року щодо позивача скасовано та постановлено новий вирок, яким його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.364, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162. ч.2 ст.127, ч.2 ст.189 КК України; по обвинуваченню позивача за ч.1 ст.364, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162, ч.2 ст.185 КК України провадження у справі закрито та позивача звільнено від кримінальної відповідальності у цій частині у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК України та ст. 11-1 КПК України (1960 р.) та призначено покарання у вигляді 4 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням спеціального звання - старший лейтенант міліції. Цим же вироком позивачу зараховано строк тримання під вартою під час провадження досудового слідства та попередніх судових розглядів, він вважався таким, що фактично відбув покарання за цим вироком. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.06.2015 року вирок Апеляційного суду від 16.09.2014 року залишено без змін. З урахуванням викладеного позивач перебував під вартою у СІЗО № 13 з 14.10.2005 року по 08.05.2012 року включно, тобто більше як шість років та шість місяців (2399 днів), з яких більше 2 років понад строк, визначений йому вироком суду, тобто він був незаконно позбавлений волі протягом тривалого строку.
Так, внаслідок незаконного притягнення позивача органом досудового розслідування прокуратури м. Києва до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення як обвинуваченого) за ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 186 ч.5. 189 ч. 4, 28 ч.3, 364 ч.3, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України, незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк встановлений позивачу вироком суду, а також незаконного засудження (незаконний вирок суду було скасовано), застосування незаконних заходів щодо його фізичного та психологічного впливу (в тому числі позбавлення сну) працівниками Управління внутрішньої безпеки в м. Києві ДВБ ГУБОЗ МВС України, позивачу було завдано нестерпних душевних страждань, які зокрема виразились у втраті сенсу продовжувати життя та думках про самогубство, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, позбавленням права працевлаштуватись на роботу та продовжити навчання, тривалому відриві від сім'ї, погіршення відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Також позивач вважає, що незаконними діями працівників органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури м. Києва, йому завдано моральну шкоду, пов'язану з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності (незаконним пред'явленням обвинувачення), незаконним триманням під вартою (незаконним позбавленням волі на 756 днів) понад строк встановлений вироком суду, а також незаконним засудженням, яку він оцінює у 150 000,00 грн.
На підставі викладеного позивач ОСОБА_1 звертається до суду з даним позовом, в якому просить визнати незаконними дії працівників прокуратури м. Києва, пов"язані із незаконним притягненням позивача до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого), незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк, встановлений позивачу вироком суду; стягнути з Державної казначейської служби України шляхом списання з розрахункового рахунку Державної казначейської служби України, призначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду, на користь позивача моральну шкоду у розмірі 150000, 00 грн.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник подали заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої просили суд визнати незаконними дії працівників прокуратури м. Києва, пов"язані із незаконним притягненням позивача до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого), незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк, встановлений позивачу вироком суду; стягнути з Державної казначейської служби України шляхом списання з розрахункового рахунку Державної казначейської служби України, призначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду, на користь позивача моральну шкоду у розмірі 921600, 00 грн., відповідно до висновку експертизи, та витрати по сплаті експертизи у розмірі 9268, 00 грн.
Представник відповідача - прокуратури м. Києва - у судовому засіданні позовні вимоги не визнала. Пояснила, що позивач ОСОБА_1 був засуджений вироком суду до 4 років 6 місяців позбавлення волі, тобто визнаний винним у вчиненні злочинів. При цьому у період розгляду судом справи позивач перебував під вартою, запобіжний захід йому обирався судом. Представник вважає, що жодних незаконних дій прокуратурою відносно позивача вчинено не було, а тому підстав для визнання дій працівників прокуратури незаконними немає. Також зазначила, що підстав для стягнення моральної шкоди з відповідача 2 немає, оскільки всі дії правоохоронних органів та прокуратури, а також суду були законними. На підставі викладеного представник відповідача просила у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Представник відповідача - Державної казначейської служби України - у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності представника відповідача, за наявних у справі матеріалів.
Вислухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, чи слід задовольнити позов або в позові відмовити (ст. 214 ЦПК України).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Судом встановлено, що 14.10.2005 року Прокуратурою м. Києва відносно позивача ОСОБА_1 було порушено кримінальну справу № 50-4159 і пред'явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем), а також затримано у порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 р.). 17.10.2005 року стосовно позивача порушена кримінальна справа за ч.3 ст. 28 (вчинення злочину організованою групою) та ч.3 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України.
17.10.2005 року Печерським районним судом м. Києва позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту з утриманням в Слідчому ізоляторі № 13 управління державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київської області.
У подальшому кримінальну справу № 50-4159 для розгляду з обвинувальним висновком щодо позивача та інших осіб було направлено до Деснянського районного суду м. Києва з обвинуваченням у кінцевій редакції у вчиненні ним злочинів, передбачених ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 186 ч.5. 189 ч. 4, 28 ч.3, 364 ч.3, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України.
Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року позивача було засуджено до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на 3 роки, та з конфіскацією всього належного йому майна. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 14.05.2009 року скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року та постановлено новий вирок, яким позивача визнано винним за ст. ч.4. 189, ч.3 ст. 364, ч.2 ст.162, ч.2 ст.126. ч.2 ст. 127 КК України і призначено покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на три роки, та з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого. По обвинуваченню за ч.1 ст. 366 КК України позивача звільнено від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності, на підставі ст. 49 КК України та у відповідності зі ст. 11-1 КПК України (1960р.), а справу в цій частині закрито, в решті вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 03.11.2009 року зазначені вирок та ухвалу апеляційного суду було скасовано і справу направлено на новий апеляційний розгляд.
24.12.2009 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва вирок суду першої інстанції було скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд. 13.08.2010 року щодо позивача було постановлено новий вирок Деснянського районного суду міста Києва, який 20.09.2011 року було скасовано судом апеляційної інстанції з постановленням свого вироку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.05.2012 року вирок Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2011 року стосовно позивача було скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. Цією ж ухвалою запобіжний захід щодо позивача (тримання під вартою) змінено на підпису про невиїзд, позивач був звільнений з-під варти у залі суду.
16.09.2014 року Апеляційним судом м. Києва вирок Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року щодо позивача скасовано та постановлено новий вирок, яким його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.364, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162. ч.2 ст.127, ч.2 ст.189 КК України; по обвинуваченню позивача за ч.1 ст.364, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162, ч.2 ст.185 КК України провадження у справі закрито та позивача звільнено від кримінальної відповідальності у цій частині у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК України та ст. 11-1 КПК України (1960 р.) та призначено покарання у вигляді 4 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням спеціального звання - старший лейтенант міліції. Цим же вироком позивачу зараховано строк тримання під вартою під час провадження досудового слідства та попередніх судових розглядів, він вважався таким, що фактично відбув покарання за цим вироком. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.06.2015 року вирок Апеляційного суду від 16.09.2014 року залишено без змін.
З урахуванням викладеного вище позивач перебував під вартою у СІЗО № 13 з 14.10.2005 року по 08.05.2012 року включно, тобто більше як шість років та шість місяців (2399 днів), з яких понад 2 роки понад строк, визначений йому вироком суду.
У своїх позовних вимогах ОСОБА_1 вказує про те, що внаслідок незаконного притягнення його органом досудового розслідування прокуратури м. Києва до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення як обвинуваченого) за ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 186 ч.5. 189 ч. 4, 28 ч.3, 364 ч.3, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України, незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк встановлений позивачу вироком суду, а також незаконного засудження (незаконний вирок суду було скасовано), застосування незаконних заходів щодо його фізичного та психологічного впливу (в тому числі позбавлення сну) працівниками Управління внутрішньої безпеки в м. Києві ДВБ ГУБОЗ МВС України, він зазнав нестерпних душевних страждань, які зокрема виразились у втраті сенсу продовжувати життя та думках про самогубство, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, позбавленням права працевлаштуватись на роботу та продовжити навчання, тривалому відриві від сім'ї, погіршення відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Також позивач вважає, що незаконними діями працівників органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури м. Києва, йому завдано моральну шкоду, пов'язану з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності (незаконним пред'явленням обвинувачення), незаконним триманням під вартою (незаконним позбавленням волі на 756 днів) понад строк встановлений вироком суду, а також незаконним засудженням, яку він оцінює у 921600, 00 грн., відповідно до висновку експерта.
03.12.2015 року Європейським судом з прав людини у справі "Ярошовець та інші проти України" було винесено рішення, відповідно до якого постановлено, зокрема:
1) що було порушення ст. 3 Конвенції у зв"язку із скаргами першого, третього, четвертого та п"ятого заявників на умови, в яких їх перевозили до суду для участі у засіданнях та з нього під час тримання їх під вартою;
2) що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв"язку з незаконністю та тривалістю тримання першого, третього, четвертого та п"ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2005 року до 28 жовтня 2008 року;
3) що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв"язку з незаконністю та тривалістю тримання заявників під вартою з 24 грудня 2009 року до 13 серпня 2010 року;
4) що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв"язку з отриманням першого, третього, четвертого та п"ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року до 20 вересня 2011 року;
5) що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у зв"язку з тим, що перший, третій, четвертий та п"ятий заявники не мали ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання їх під вартою всупереч пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції;
6) що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв"язку з тривалістю кримінального провадження щодо заявників;
7) що продовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, у тому числі: по 15000 євро третьому, четвертому та п"ятому заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватись.
З наведеного вбачається, що Європейським судом з прав людини було встановлено порушення декількох статей Конвенції, зокрема ст. 5, 6, у тому числі і в частині незаконного та тривалого тримання позивача ОСОБА_1 під вартою.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1176 ЦК України право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Підстави, порядок та розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню, встановлено Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".
Статтею 1 вказаного Закону наведено вичерпний перелік підстав, за наявності яких фізичній особі може бути відшкодовано шкоду.
Так, згідно положень вказаної статті відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених Законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.
За статтею 2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
- постановлення виправдувального вироку суду (встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
- закриття кримінального провадження за відсутності події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
ОСОБА_1 у своїх позовних вимогах вказує про те, що незаконним тривалим утримання його під вартою йому завдано моральних страждань, оскільки він перебував під вартою понад строк, визначений йому вироком суду.
Згідно із ч. 3 ст. 13 вказаного вище Закону відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31.03.1995 року, розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Під час розгляду судом справи було достеменно встановлено, що внаслідок тривалого тримання під вартою, понад строк, встановлений позивачу вироком суду, йому було завдано нестерпних душевних страждань, що виразилось у втраті сенсу продовжувати життя та думках про самогубство, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв"язків, позбавленням права працевлаштуватися на роботу та продовжити навчання, тривалому відриві від сім"ї, погіршення відносин з оточуючими, що на даний час вимагає від позивача додаткових зусиль для організації свого життя.
Для визначення підстав отриманих позивачем моральних страждань та розміру моральної шкоди, завданої позивачу, судом було призначено судову психологічну експертизу, на розгляд якої були поставлені наступні питання:
1) Чи була ситуація, пов"язана із засудженням та триманням під вартою ОСОБА_1 більше двох років, а саме 756 днів, понад строк, встановлений вироком суду, психотравмуючою для нього;
2) Яка глибина та інтенсивність психотравмуючого впливу у даній ситуації на особистість ОСОБА_1;
3) Чи завдано ОСОБА_1 внаслідок засудження та перебування під вартою понад строк, встановлений вироком суду, протягом 756 днів, моральну шкоду з психологічної точки зору;
4) Який розмір грошового відшкодування ОСОБА_1 за завдану йому діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду моральної шкоди із врахуванням психологічних коефіцієнтів.
Відповідно до Висновку експерта за результатами судової психологічної експертизи від 28.02.2017 року встановлено наступне:
1) ситуація, пов"язана із засудженням та триманням під вартою ОСОБА_1 більше двох років, а саме 756 днів, понад строк, встановлений вироком суду, є для нього психотравмуючою;
2) згідно зазначеної ситуації ОСОБА_1 пережив суттєві страждання, що виражаються в сильних афективних переживаннях, які виникають в ситуаціях, що викликають спогади про шкідливий вплив, але не призводять до хворобливих психічних змін;
3) у зв"язку з вищевказаною ситуацією ОСОБА_1 нанесена моральна шкода з психологічної точки зору;
4) можливий розмір відшкодування нанесеної ОСОБА_1 моральної шкоди з психологічної точки зору може дорівнювати грошовому еквіваленту, рівному 288 мінімальних заробітних плат, установлених на момент розгляду справи судом.
Як встановлено судом, застосування запобіжного заходу у вигляді тривалого тримання під вартою обмежило право позивача ОСОБА_1 на вільне пересування та зміну місця проживання, гарантоване ст. 33 Конституції України.
Оскільки ОСОБА_1 тривалий час перебував під вартою, понад строк, визначений йому вироком суду, як міра покарання за вчинені злочини, суд вважає, що є всі підстави для відшкодування завданої йому моральної шкоди. Крім того, слід зазначити, що відповідні обставини щодо порушення прав позивача були встановлені і рішенням Європейського суду з прав людини, зазначеним вище.
Відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеній в ухвалі від 02.12.2015 року у справі № 6-2203цс15 відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Мінімальний розмір заробітної плати на день ухвалення даного судового рішення, згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", становить 3200, 00 грн.
Європейський суд з прав людини у справах "Світлорусов проти України", "Нечипорук і Йонкало проти України", "Корнейкова проти України", "Мироненко і Мартенко проти України" звернув увагу на окремі аспекти застосування національними судами п.5 ст. 5 Конвенції, відповідно до якого кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має право на відшкодування шкоди у судовому порядку, з огляду на неможливість для заявників отримати відшкодування шкоди, завданої національними органами у контексті провадження в їхніх кримінальних справах.
Слід зазначити, що при розгляді даної категорії справ позивач має довести не лише факт реабілітації, а й наявність у зв'язку з цим моральної шкоди та її розмір. До даних правовідносин не застосовується презумпція моральної шкоди. Це право реалізується шляхом процесуального доведення наявності шкоди, її розміру.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами у цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України № 4 відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Слід також зазначити, що право на відшкодування шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов'язок компенсації. Зазначене право на відшкодування - це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.
За нормами ч. 3 ст. 13 Закону відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Враховуючи вищевикладене, вимоги діючого законодавства, отримані позивачем моральні страждання, їх наслідки, суд вважає, що є всі підстави для стягнення з відповідача 2 моральної шкоди, але разом з тим розмір шкоди, зазначений позивачем є завищеним і становить, на думку суду з урахуванням встановлених по справі обставин, 320000, 00 грн. (100 розмірів мінімальної заробітної плати). Саме цей розмір моральної шкоди і підлягає стягненню з відповідача 2 на користь позивача.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконними дій працівників прокуратури м. Києва, то слід зазначити, що у позовних вимогах не зазначено, які саме дії позивач просить визнати протиправними, не наведено достатньо доказів для того, щоб вважати відповідні дії незаконними, а також не конкретизовано, дії яких саме працівників прокуратури позивач просить визнати незаконними, а тому суд вважає позовні вимоги у цій частині безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов"язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За положеннями вищевказаних норм суди мають належним чином обґрунтовувати свої рішення.
Аналогічна позиція підтримується і практикою Європейського Суду з прав людини, зокрема у справі "Бочан проти України" від 03.05.2007 року, де зазначено про те, що Європейський Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції, у тому числі через те, що національні суди не дали відповідь на аргументи заявниці стосовно правдивості показів свідків та дійсності документів, хоча ці докази були визначальними для рішення по справі.
Слід також зазначити, що однією із засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач ОСОБА_1, як на підстави для задоволення позову, частково знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України з відповідача 2 на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті експертизи у розмірі 9268, 00 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 23, 1176 ЦК України, Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з Державної казначейської служби України шляхом списання з розрахункового рахунку Державної казначейської служби України, призначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду, на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 320000, 00 грн. та витрати по сплаті експертизи у розмірі 9268, 00 грн.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня проголошення.
Головуючий: