79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
21.06.2017р. Справа № 914/653/17
Господарський суд Львівської області у складі судді Галамай О.З.
при секретарі судового засідання Прокопів І.І.
розглянув справу
за позовом: Головного управління Національної гвардії України, м. Київ
до відповідача: Приватного підприємства “Знаюбудінвест”, м. Львів
за участю Військової прокуратури Західного регіону України, м. Львів
про спонукання до виконання дій
В судове засідання з'явились:
від прокуратури: Каверін С.М. - прокурор;
від позивача: Бондаренко О.В., довіреність №27/34-606 від 09.03.2017 р.;
від відповідача: не з'явився.
Представникам прокуратури та позивача в судовому засіданні роз'яснено права та обов'язки, передбачені статями 20, 22 Господарського процесуального кодексу України.
Фіксація судового процесу технічними засобами в порядку статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України не здійснювалася через відсутність відповідного клопотання.
Суть спору: На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Головним управлінням Національної гвардії України до відповідача: Приватного підприємства «Знаюбудінвест» про спонукання до виконання дій.
Ухвалою суду від 05.04.2017р. порушено провадження у справі та призначено до розгляду на 03.05.2017р.
Заступником військового прокурора Західного регіону України подано заяву про вступ у справу № 914/653/17 на стороні позивача з метою захисту та недопущення порушень інтересів держави, з посиланням на положення ст. 29 ГПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Розгляд справи відкладався та продовжувався строк її розгляду з підстав, викладених в ухвалах суду від 03.05.2017 р., 18.05.2017 р. та 13.06.2017 р.
В судовому засіданні 21.06.2017р. представники прокуратури та позивача позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених в позовній заяві та пояснень, наданих в судовому засіданні. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не виконує належним чином свої зобов'язання згідно Договору №27 на інвестування та будівництво житлового будинку від 11.06.2003 р., хоча позивачем свої зобов'язання, передбачені п.3.1. даного Договору виконані в повному обсязі. Зазначили, що вже побудовано та введено в експлуатацію 199-квартирний житловий будинок, будівництво другого будинку ведеться. Проте, відповідачем передано позивачу лише 17 квартир у збудованому об'єкті, що підтверджується актом прийому-передачі житла від 15.07.2011 року, та 2 квартири у м. Києві (згідно рішення Господарського суду Львівської області від 02.08.2005р. у справі №1/480-26/260), що разом становить загальну площу житла 1316,1 кв. м. від належних до передачі 3667,62 кв. м. Таким чином, відповідач зобов'язаний передати позивачу додатково 2351,52 кв. м. загальної площі житла у збудованому об'єкті будівництва, у тому числі три квартири у м. Києві. Також представник позивача подав письмові пояснення (вх.№22576/17), в яких заперечив щодо позиції відповідача, викладеної у відзиві на позов. Зокрема зазначив, що відповідач порушує свої зобов'язання за договором №27 на інвестування та будівництво житлового будинку від 11.06.2003 р., а саме: не завершує будівництво корпусу № 2 та ухиляється від виконання зобов'язань щодо передачі житла Позивачу в порядку, визначеному п.4.1. договору (в редакції додаткової угоди від 23.04.2012 №3/20/1-029/12).
Представник відповідача в судове засідання 21.06.2017 р. повторно не з'явився, причин неявки не повідомив, вимог ухвал суду не виконав. Однак подав відзив на позовну заяву (вх.№20796/17), в якому визнав свої зобов'язання перед Головним управлінням Національної гвардії України за договором про інвестування та будівництво житла №27 від 11.06.2003р., проте не погоджується з кількістю квадратних метрів житла, які як вважає позивач відповідач має передати йому на виконання договору. Також відповідач у відзиві зазначив, що договором №27 на інвестування та будівництво житлового будинку від 11.06.2003 р. не передбачено обов'язку ПП «Знаюбудінвест» щодо надання на погодження та підписання Замовнику обґрунтованих пропозицій щодо передачі на його користь квартир, про що позивач хоче зобов'язати ПП «Знаюбудінвест» судовим рішенням, тому відповідач заперечує проти заявленого позову у повному обсязі. Крім того, відповідач зазначив, що між ПП «Знаюбудінвест» та ГУ Нацгвардії існує невирішений спір з приводу кількості квадратних метрів житла, які підлягають передачі Замовнику (позивачу). За версією позивача це 2 351,52кв.м., а за даними ПП «Знаюбудінвест» - 1782,34кв.м.
За таких обставин суд вважає, що справа у відповідності до вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України може бути розглянута за відсутності відповідача, за наявними в справі матеріалами.
В судовому засіданні 21.06.2017р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, встановив наступне:
Згідно п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про Національну гвардію України”, Головне управління Національної гвардії України є правонаступником Головного управління внутрішніх військ МВС України (далі - ГУВВ МВС України).
Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії АОО №378197 приватне підприємство “Рекламно-інформаційне агентство “Знаю” (далі - ПП РІА “Знаю”) перейменоване на приватне підприємство “Знаюбудінвест”.
11.06.2003 р. між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (правонаступником якого є Головне управління Національної гвардії України (замовник)) та ПП «Рекламно-інформаційним агентством «Знаю» (перейменоване на ПП «Знаюбудінвест» (підрядник)) було укладено Договір № 27 щодо інвестування та будівництва житлового будинку на земельній ділянці військової частини 4114 ВВ МВС України (далі - Договір).
Угодою від 30.09.2014р. № 3/20/1-029/14/Д3 про заміну сторони за Договором № 27 відповідач надав згоду щодо виконання своїх зобов'язань перед правонаступником Головного управлінням внутрішніх військ МВС України - Головним управлінням Національної гвардії України (далі - Позивач), які прямо передбачені або випливають з Договору №27 від 11.06.2003 р. на інвестування та будівництво житлового будинку (із змінами і доповненнями) в тій частині, в якій зобов'язання не були виконанні перед Головним управлінням внутрішніх військ МВС України.
Предметом Договору, відповідно до п.п.1.1, 2.1, ,2.2 додаткової угоди від 26.06.2009р. № 5/334, є спільна діяльність сторін щодо будівництва на земельній ділянці військової частини 4114 орієнтовною площею 1,1065 га по вул. Науковій у м. Львів двох десятиповерхових житлових будинків: 199-квартирного житлового будинку (корпус № 1) та 110 - квартирного житлового будинку (корпус № 2).
Відповідно до п.4.1. вказаного договору (у редакції додаткової угоди від 23.04.2012р. № 3/20/1-029/12) відповідач зобов'язаний збудувати, ввести в експлуатацію та передати позивачу 18% від загальної житлової площі (за обмірами БТІ) у збудованих житлових будинках, у тому числі 5 квартир у місті Києві.
Згідно з 4.1. договору в редакції додаткової угоди від 23.04.2012р. № 3/20/1-029/12, при неспроможності відповідача передати позивачу визначений обсяг житла в корпусі № 1 частка позивача в корпусі № 2 підлягає збільшенню на обсяг недоотриманої площі житла.
Пунктом 2.3 додаткової угоди від 26.06.2013 р. № 3/20/1-029/13/Д1 до договору визначено, що орієнтовним терміном закінчення об'єкту будівництва та введення його експлуатацію є І квартал 2014 року.
Згідно із п. 6.1. Договір діє до повного виконання його умов.
Як стверджує позивач, він свої зобов'язання, передбачені договором виконав, однак, відповідачем передано позивачу лише 17 квартир у І корпусі та 2 квартири в м. Києві загальною площею 1 316,1 кв.м. Як стверджує позивач, відповідач у порушення вимог договору не передав на користь замовника (позивача) 2 351,52 кв.м. загальної площі житла, що підтверджується рішенням Господарського суду Львівської області від 31.08.2015р. та постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.12.2015р. у справі № 914/486/15.
Пунктом 4.1 договору (в редакції додаткової угоди від 23.04.2012р. № 3/20/1-029/12) визначено, що зобов'язання відповідача перед позивачем можуть бути виконанні ним шляхом закупівлі квартир на вторинному ринку, а також шляхом передачі позивачу житлової площі в інших об'єктах, будівництво яких здійснює відповідач.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звертався з претензіями № 3/20/1-7126 від 13.10.2015., № 27/34/1-1903 від 22.03.2016р., 30/27/1-3797 від 06.06.2016р. та 27/34/1-365 від 17.01.2017р. до відповідача з вимогою надати пропозиції щодо повного виконання своїх зобов'язань шляхом передачі 2 351,52 кв. м. житлової площі за іншими адресами, однак відповідач вимоги претензії не виконав, що стало підставою для звернення з позовом до суду.
Відповідач визнав свої зобов'язання перед Головним управлінням Національної гвардії України за договором про інвестування та будівництво житла №27 від 11.06.2003р., проте щодо позову заперечив з тих підстав, що договір про інвестування та будівництво житла № 27 від 11.06.2003р. зі змінами та доповненнями, передбачає різні форми розрахунків між сторонами по належній їм площі житла. Такі розрахунки відбувались між сторонами протягом виконання договору, з цього приводу між сторонами велось листування вносились зміни та доповнення до Договору. Зокрема відповідач не погоджується з кількістю квадратних метрів житла, які позивач просить передати йому на виконання договору, оскільки за час дії договору, ПП “Знаюбудінвест” частково виконало свої зобов'язання перед замовником (позивачем) шляхом передачі житла (в т.ч. у м. Києві), а частково шляхом виконання інших договірних зобов'язань. Відповідач зазначив, що за час дії договору, ПП “Знаюбудінвест” частково виконало свої зобов'язання перед замовником (позивачем) шляхом передачі житла (в т.ч. у м. Києві), а частково шляхом виконання інших договірних зобов'язань. Зокрема, як вказується відповідачем, згідно пункту 1 додаткової угоди №1 від 11.06.2003р., договір №27 від 11.06.2003р. доповнено пунктом 4.7. згідно якого інвестор-підрядник (відповідач), в порядку розрахунків із замовником (позивач) на умовах виконання умов даного договору, поставляє будівельні матеріали та інші матеріальні цінності, виконує будівельні та монтажні роботи для третіх осіб згідно гарантійних листів замовника. На виконання такої домовленості, ПП “Знаюбудінвест” у 2005 - 2006рр. здійснило ремонт казармено-житлового фонду військової частини 4114, загальною вартістю 224902,00грн. Ця сума ремонту, виходячи з існуючої на той час опосередкованої вартості житла, була зарахована замовником в рахунок погашення 98,49кв.м. житла (листи, на які посилається відповідач, додано до матеріалів справи). Крім того, як вказує відповідач, згідно пункту 4.2. договору №27 від 11.06.2003р. передбачено, що сторони здійснюють пайове відрахування на інші, передбачені чинним законодавством цілі, пропорційно належним їм часткам житла. У відповідності з технічними умовами, виданими інженерними службами м.Львова військовій частині НОМЕР_1 , як замовнику, вартість новозбудованих інженерних мереж до двох житлових будинків становить: газопостачання середнього тиску - 383700,00грн.; електропостачання - 4047900,00грн.; водопостачання та каналізація - 3450000,00грн.; телефонізація, зовнішнє освітлення - 249200,00грн. Всього на суму - 8130800,00 грн. Всі витрати на спорудження інженерних мереж понесло ПП “Знаюбудінвест”. Відтак, в силу пункту 4.2 договору, частина цих витрат підлягає зарахуванню замовником в рахунок зменшення належної йому площі житла. Як вказує відповідач, виходячи з частки житла замовника - 18%, а також опосередкованої вартості спорудження житла - 3962 грн/кв.м. на момент будівництва інженерних мереж (кінець 2008р.), зарахуванню із замовником підлягає сума у 1 463 544,00грн., а частина житла замовника - зменшенню на 369,39кв.м. (8 130 800,00 * 18% / 3962,00грн.). Крім того, як зазначає відповідач, Законом України “Про планування і забудову територій”, який був чинний до 13.03.2011р., було передбачено відрахування коштів замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту (ст.27). Такий обов'язок було покладено на замовника (військову частину 4114 ВВ МВС України) договором на будівництво з Управлінням архітектури та містобудування ЛМР №355 від 07.12.2006р. і зобов'язано сплатити кошти на розвиток соціальної інфраструктури в сумі 946 869,28грн. ПП “Знаюбудінвест” частково виконало даний обов'язок за Замовника, сплативши на розвиток інфраструктури до бюджету м.Львова 284 060,00 гривень, які замовник листом від 04.07.2013р. №3/23/3-2729 погодився зарахувати в рахунок погашення квадратних метрів житла. З огляду на діючу тоді опосередковану вартість спорудження житла у Львівській області, відповідач вважає, що зарахуванню підлягають 101.3кв.м. житла (284 060 / 2804,грн.). Таким чином, як вважає відповідач, якщо здійснити розрахунок належної Замовнику площі житла, виходячи з його частки у 18%, враховуючи обмірену БТІ площу першого будинку 13 156,8 кв.м. та проектну площу другого будинку 7 218,9кв.м., така буде становити 3667,62кв.м. ((13 156,8 + 7 218,9) * 18% = 3 667,62), з яких 1138,4кв.м. передано житла у м.Львові; 177,7кв.м. передано житла у м.Києві; 98,49кв.м. - в рахунок виконаних ремонтних робіт; 369,39кв.м. - в рахунок витрат на будівництво інженерних мереж; 101,3кв.м. - в рахунок внеску на розвиток соціальної інфраструктури. Отже, на думку відповідача, площа недоотриманого замовником житла за договором інвестування та будівництво житла №27 від 11.06.2003р. становить щонайбільше 1782,34кв.м. (в т.ч. 3 квартири у м.Києві), а не 2351,52кв.м. як ним вказано у позовні заяві.
Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, заслухавши пояснення представників прокуратури та позивача, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення.
При прийнятті рішення, суд виходив з наступного:
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національну гвардію України» 2 Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України (центрального органу виконавчої влади) та призначена для виконання завдань із захисту та охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. ст. 525, 526, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Аналогічне положення містить ст. 193 Господарського кодексу України, де зазначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Як вбачається з матеріалів, 11.06.2003 р. між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (правонаступником якого є Головне управління Національної гвардії України (замовник)) та ПП «Рекламно-інформаційним агентством «Знаю» (перейменоване на ПП «Знаюбудінвест» (підрядник)) було укладено Договір № 27 щодо інвестування та будівництва житлового будинку на земельній ділянці військової частини 4114 ВВ МВС України (далі - Договір).
Також між сторонами було укладено ряд додаткових угод, які є невід'ємними частинами Договору.
Предметом Договору, відповідно до п.п.1.1, 2.1, ,2.2 додаткової угоди від 26.06.2009р. № 5/334 є спільна діяльність сторін щодо будівництва на земельній ділянці військової частини 4114 орієнтовною площею 1,1065 га по вул. Науковій у м. Львів двох десятиповерхових житлових будинків: 199-квартирного житлового будинку (корпус № 1) та 110 - квартирного житлового будинку (корпус № 2).
У відповідності до ст. 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. 2. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Згідно ст.1131 Цивільного кодексу України, Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. 2. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Відповідно до п.4.1. Договору (у редакції додаткової угоди від 23.04.2012р. № 3/20/1-029/12) відповідач зобов'язаний збудувати, ввести в експлуатацію та передати позивачу 18% від загальної житлової площі (за обмірами БТІ) у збудованих житлових будинках, у тому числі 5 квартир у місті Києві.
Згідно з 4.1. договору в редакції додаткової угоди від 23.04.2012р. № 3/20/1-029/12, при неспроможності відповідача передати позивачу визначений обсяг житла в корпусі № 1 частка позивача в корпусі № 2 підлягає збільшенню на обсяг недоотриманої площі житла.
Пунктом 2.3 додаткової угоди від 26.06.2013 р. № 3/20/1-029/13/Д1 до договору визначено, що орієнтовним терміном закінчення об'єкту будівництва та введення його експлуатацію є І квартал 2014 року.
Згідно із п. 6.1. Договір діє до повного виконання його умов.
Як стверджує позивач, він свої зобов'язання, передбачені Договором виконав. Однак, відповідачем передано позивачу лише 17 квартир у І корпусі та 2 квартири в м. Києві загальною площею 1 316,1 кв.м. Як стверджує позивач, відповідач у порушення вимог договору не передав на користь замовника (позивача) 2 351,52 кв.м. загальної площі житла, що підтверджується рішенням Господарського суду Львівської області №914/486/15 від 31.08.2015 р., яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.12.2015 р. Щодо даних тверджень позивача суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Щодо преюдиційності встановленої обставини суд зазначає наступне:
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Немає винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили у предмет доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
Крім цього, суд зазначає, що відповідно до п.2.6 Постанови Пленуму ВГС України №18 від 26 грудня 2011 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
Так, рішенням Господарського суду Львівської області у справі № 914/486/15 від 31.08.2015 р. відмовлено в задоволенні позову заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Головного управління Національної гвардії України до Приватного підприємства “Знаюбудінвест” про зобов'язання ПП “Знаюбудінвест” виконати умови договору, а саме: передати 2351,52кв.м загальної площі житла у збудованих будинках на земельній ділянці військової частини 4114 по вул.Науковій у м.Львові, в тому числі 3 квартири у м.Києві. Як вбачається зі змісту даного рішення, колегією суддів не встановлено площі житла, які відповідач має передати позивачу, тільки дано правову оцінку твердженням сторін. Даним рішенням встановлено лише факт порушення відповідачем зобов'язань, взятих на себе згідно пункту 2.3 додаткової угоди від 26.06.2013 №3/20/1-029/13/Д1 до договору в якому визначено, що орієнтовним терміном закінчення об'єкту будівництва та введення його експлуатацію є І квартал 2014 року, оскільки об'єкт (корпус №2) не завершено будівництвом, в експлуатацію не введено.
Пунктом 4.1 договору (в редакції додаткової угоди від 23.04.2012р. № 3/20/1-029/12) визначено, що зобов'язання відповідача перед позивачем можуть бути виконанні ним шляхом закупівлі квартир на вторинному ринку, а також шляхом передачі позивачу житлової площі в інших об'єктах, будівництво яких здійснює відповідач.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звертався з претензіями № 3/20/1-7126 від 13.10.2015., № 27/34/1-1903 від 22.03.2016р., 30/27/1-3797 від 06.06.2016р. та 27/34/1-365 від 17.01.2017р. до відповідача з вимогою надати пропозиції щодо повного виконання своїх зобов'язань шляхом передачі 2 351,52 кв. м. житлової площі за іншими адресами, однак відповідач вимоги претензії не виконав, що стало підставою для звернення з позовом до суду.
Відповідач визнає свої зобов'язання перед Головним управлінням Національної гвардії України за договором про інвестування та будівництво житла №27 від 11.06.2003р. Проте зазначає, що Договором №27 на інвестування та будівництво житлового будинку від 11.06.2003 р. не передбачено обов'язку ПП «Знаюбудінвест» щодо надання на погодження та підписання Замовнику обґрунтованих пропозицій щодо передачі на його користь квартир, про що позивач хоче зобов'язати ПП «Знаюбудінвест» судовим рішенням.
Також суд вважає за необхідне зазначити, що статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено способи захисту прав, зокрема такі як, визнання наявності або відсутності прав; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; інші способи, передбачені законом.
Обраний позивачем спосіб захисту права є визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернувся позивач, так і від характеру його порушення.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Так, примусове виконання обов'язку в натурі, як спосіб захисту права, на який посилається позивач у позовній заяві, застосовується в зобов'язальних правовідносинах у випадках, коли особа зобов'язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов'язку чи уникає його. Стосується він, зокрема, невиконання обов'язку сплатити кошти за виконану роботу, надані послуги, передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, дарування з обов'язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послугу за відповідним договором.
У пунктах 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про судове рішення” від 23.03.2012 № 6 (із змінами та доповненнями) зазначено, що на підставі статті 124 Конституції України, частини першої статті 45, частини першої статті 84 ГПК судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території. Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Суд у процесі розгляду справи з'ясовує питання щодо того, про захист яких саме прав йдеться, підставність позовних вимог про порушення, невизнання чи оспорювання права, належність доказів, які підтверджують чи спростовують обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору,
Колегія суддів зауважує, що рішення господарського суду повинне бути спрямоване на реальне настання правових наслідків - захист чи відновлення порушеного чи оспорюваного права і законного інтересу, а також на вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Так, зокрема, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності “небезпідставної заяви” за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.
Згідно із ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Стаття 509 Цивільного кодексу України передбачає, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
З огляду на викладене, беручи до уваги те, що у Договорі сторонами не обумовлено обов'язку Інвестора-підрядника надавати Замовнику на погодження та підписання обґрунтованих пропозицій щодо передачі на його користь квартир; що між сторонами відсутнє додаткове погодження до Договору щодо адрес, переліку квартир, їх характеристик та термінів передачі; а також враховуючи те, що ні прокурором, ні позивачем не надано суду інформації щодо наявності чи відсутності інших об'єктів, будівництво яких здійснює Інвестор-підрядник, так само як не подано суду клопотання про вихід за межі заявлених позовних вимог для захисту прав і законних інтересів позивача іншим, ніж передбаченим у договорі, чином, в порядку п.2 ч.1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України та те, що позивач звернувся із позовом, що не здатний забезпечити ефективного захисту права, суд дійшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно із статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
З огляду на викладене, виходячи з положень чинного законодавства України, матеріалів та обставин справи, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.
У відповідності до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статтями 3, 4, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 12, 22, 32, 33, 34, 35, 36, 43, 49, 69, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. В задоволенні позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку та строки, передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 26.06.2017р.
Суддя Галамай О. З.