14 червня 2017 року м. Київ К/800/8448/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України
в складі: Стародуб О.П. (доповідач), Пасічник С.С., Швець В.В.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 12.09.2012р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013р. у справі за його позовом до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці, третя особа - ОСОБА_5 про поновлення на публічній службі,
У червні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, т. 1, а.с. 172-173) про визнання незаконними та скасування наказів Міністерства внутрішніх справ України від 05.04.2012р. №291 о/с та управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці від 10.04.2012р. №153 о/с про його звільнення у відставку за віком; поновлення на службі в органах внутрішніх справ на посаді начальника управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; зобов'язання Міністерства внутрішніх справ України надати основну відпустку, що не була використана у червні 2012 року.
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 12.09.2012р., залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013р., в задоволенні позову відмовлено.
З такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не погодився позивач, подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Просить скасувати ухвалені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та касаційну скаргу, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів та передбачених законом підстав.
Так, відповідно до пунктів 7, 8 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991р. №114 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, залежно від присвоєних їм спеціальних звань, перебувають на службі в органах внутрішніх справ до такого віку:
особи середнього і старшого начальницького складу, за винятком полковників міліції та полковників внутрішньої служби - 45 років;
полковники міліції та полковники внутрішньої служби - 50 років;
генерал-майори міліції, генерал-майори внутрішньої служби, генерал-лейтенанти міліції та генерал-лейтенанти внутрішньої служби - 55 років;
генерал-полковники внутрішньої служби - 60 років.
Особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, які досягли встановленого для них пунктом 7 цього Положення віку, підлягають звільненню в запас з постановкою на військовий облік або у відставку.
При необхідності на службі в органах внутрішніх справ можуть бути залишені на строк до п'яти років:
особи середнього і старшого начальницького складу до полковника міліції та полковника внутрішньої служби включно - начальниками, яким надано право призначати їх на посаду;
генерал-майори міліції, генерал-майори внутрішньої служби, генерал-лейтенанти міліції, генерал-лейтенанти внутрішньої служби - Міністром внутрішніх справ УРСР;
генерал-полковники внутрішньої служби - Кабінетом Міністрів УРСР.
У виняткових випадках особам середнього, старшого або вищого начальницького складу строк служби в органах внутрішніх справ може бути продовжено, з урахуванням стану здоров'я, в такому ж порядку повторно до 5 років, а окремим із них, які мають вчену ступінь або вчене звання, - до 10 років.
В ході розгляду справи судами встановлено, що позивач перебував на службі в органах внутрішніх справ, мав спеціальне звання генерал-майора міліції та належав до осіб вищого начальницького складу.
З 10.05.2011р. по 08.06.2011р. та з 08.06.2011р. обіймав посаду начальника управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці (накази Міністерства внутрішніх справ України від 10.05.2011р. №584 о/с, від 08.06.2011р. №726 о/с) (т. 1, а.с. 18-19).
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.04.2012р. №291 о/с (т. 1, а.с. 17) позивача звільнено з органів внутрішніх справ за пунктом 65 «а» (за віком) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991р. №114, у відставку на підставі пунктів 7, 8 Положення.
На виконання зазначеного наказу, наказом від 10.04.2012р. т.в.о. начальника управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці позивача звільнено зі служби з 10.04.2012р. (т. 1, а.с. 16).
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач 01.01.2010р. досяг граничного віку перебування на службі, передбаченого пунктами 7, 8 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ - 55 років. Після досягнення граничного віку перебування на службі позивач до керівництва Міністерства внутрішніх справ України з рапортом про продовження служби не звертався.
Крім того, суди виходили з того, що оскільки звільнення відбулося у зв'язку з досягненням ним граничного віку перебування на службі, що прямо передбачено чинним законодавством, вказане звільнення по суті не є звільненням працівника з ініціативи власника, як це передбачено частиною третьою статті 40 Кодексу законів про працю України, тому вимоги вказаної норми закону на дані правовідносини не розповсюджуються.
Крім того, суди виходили з того, що до відповідачів листки звільнення від службових обов'язків через тимчасову непрацездатність позивача з початку 2012 року до часу подання позову, не надходили, з 10.03.2012р. позивач виписаний до праці, та з 10.03.2012р. в закладах охорони здоров'я системи Міністерства внутрішніх справ України на лікуванні не перебуває.
Крім того, суди виходили з того, що до дати видання спірних наказів про звільнення, позивач неодноразово запрошувався до Міністерства внутрішніх справ України для надання пояснень щодо відсутності документів, які підтверджують законність його тривалого невиходу на службу, проте позивач до Міністерства внутрішніх справ України не прибув та про причини неможливості прибуття керівництво Міністерства не повідомив.
Крім того, суди виходили з того, що позивач з рапортом про надання основної чи додаткової відпустки в інший період ніж передбачено графіком надання відпусток до керівництва не звертався, а тому відсутні правові підстави для надання позивачу чергової відпустки.
З такими висновками судів колегія суддів погоджується і вважає, що вони відповідають нормам матеріального та процесуального права і фактичним обставинам справи.
Мотиви та доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і є безпідставними, оскільки в ході розгляду справи судами встановлено досягнення позивачем граничного віку перебування на службі, з рапортом про продовження строку служби позивач не звертався, звільнення позивача відбулось відповідно до вимог закону, а тому суди обґрунтовано прийняли рішення про відмову в позові.
Посилання позивача в обґрунтування касаційної скарги на те, що його незаконно звільнили у період тимчасової непрацездатності є безпідставними і висновки судів не спростовують, оскільки судами встановлено, що звільнення позивача зі служби відбулось у зв'язку із досягненням граничного віку перебування на службі, в той час як передбачені частиною третьою статті 40 Кодексу законів про працю України гарантії поширюються виключно на випадки звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Відповідно до частини 1 статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що судами правильно встановлені обставини справи та ухвалені рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 210, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а постанову Донецького окружного адміністративного суду від 12.09.2012р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013р. у даній справі - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку передбаченому главою 3 розділу IV КАС України.
Судді: О.П. Стародуб
С.С. Пасічник
В.В. Швець