Номер провадження: 22-ц/785/2315/17Головуючий у першій інстанції Погрібной С.О.
Доповідач Ващенко Л. Г.
15.06.2017 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області у складі:
головуючого - Ващенко Л.Г.
суддів - Колеснікова Г.Я., Плавич Н.Д.
при секретарі - Ярахмедові Є.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 і апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Айсблік» до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання ліцензійного договору недійсним і стягнення грошових коштів,
17.05.2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Айсблік» (далі-Товариство) звернулось із позовом про визнання ліцензійного договору недійсним, і, остаточно уточнивши вимоги, Товариство просило визнати недійсним з моменту укладення ліцензійний договір №1/ТЗ про надання дозволу на використання знаку від 01.06.2010 року та додаткові угоди до нього від 05.10.2010 року, 11.11.2010 року і 10.12.2015 року (далі-ліцензійний договір), а також акт №1 від 30.03.2016 року, що були укладені між Товариством в особі генерального директора ОСОБА_3 і ОСОБА_2 та застосувати наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з відповідачів у солідарному порядку грошових коштів у розмірі 10 658 436,21 гривень.
Позов ґрунтується на тому, що до 15.04.2016 року відповідач ОСОБА_3 обіймав посаду генерального директора Товариства і від імені Товариства підписав ліцензійний договір, відповідно до умов якого Товариству передані права на користування 4 знаками для товарів та послуг, які зареєстровані на ім'я ОСОБА_2, а саме: № 59624 (заявка № 20031212899 від 10.12.2003 року, публ. 15.03.2006 року, бюл. №3); № 59625 (заявка № 200312112900, публ. 15.03.2006 року, бюл. №3); №122753 (заявка № m 200900833 від 30.01.2009 року, публ. 11.05.2010 року, бюл. №9); № 983074 (свідоцтво про міжнародну реєстрацію знаку для товарів та послуг, дата реєстрації 08.02.2008 року, термін дії до 08.02.2018 року).
За користування вказаними знаками для товарів та послуг визначена сума роялті до сплати на користь ОСОБА_2 у розмірі 41 785 891,31 гривень, яка зафіксована сторонами договору в акті №1 від 30.03.2016 року.
Посилаючись на те, що ліцензійний договір укладено з іншою метою, ніж надання Товариству права користування знаками для товарів та послуг, що зареєстровані за ОСОБА_2, зокрема з метою привласнення грошових коштів Товариства, оспорюваний договір лише створив підстави для переведення грошових коштів на банківські рахунки відповідачки, оскільки в дійсності зазначені знаки для товарів та послуг не використовувались з комерційною метою й не впливали на обсяги реалізації продукції та доходи Товариства, крім того, договір укладено з порушенням норм чинного законодавства, відповідачі вчинили фіктивний правочин, позивач просив позов задовольнити.
Представник позивача у судовому засіданні в суді першої інстанції позов підтримав.
Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав, 27.12.2016 року залишив зал судового засідання і просив розглянути справу за його відсутності, надавши письмові заперечення на позов.
Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 та її представник 27.12.2016 року не приймали участі у судовому засіданні в суді першої інстанції.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27.12.2016 року позов задоволено частково: суд визнав недійсним з моменту укладення ліцензійний договір від 01.06.2010 року з додатками до нього, а також акт №1 до договору від 30.03.2016 року, що були укладені між Товариством в особі генерального директора ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і застосував наслідки недійсності правочинів, повернувши сторони у первісний стан. З відповідачів на користь позивача в солідарному порядку суд стягнув 10 658 436,21 гривень перерахованих 11.04.2016 року роялті, а також судові витрати у вигляді судового збору в рівних частках.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення про відмову у позові, посилаючись на незаконність рішення суду, розгляд справи з порушенням процесуальних прав відповідачів під час вирішення питань про забезпечення позову, наявність підстав для відводу судді.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у позові з тих підстав, що суд порушив норми процесуального права в частині належного сповіщення сторін про час то місце розгляду справи, крім того, суд повно та всебічно не з'ясував обставини справи, порушив норм матеріального права в частині визнання правочину недійсним і висновки суду в цій частині не відповідають обставинам справи та вимогам ст. 215 ЦК України, Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».
У засіданні колегії суддів: представник ОСОБА_2 і представник ОСОБА_3 скарги підтримали; представники Товариства скарги не визнали.
Рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін на підставі ст. 308 ЦПК України.
За змістом ст. 308 ч.1 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції постановив рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Позивач, уточнивши вимоги, просив визнати недійсним з моменту укладення ліцензійний договір №1/ТЗ про надання дозволу на використання знаку від 01.06.2010 року та додаткові угоди до нього від 05.10.2010 року, 11.11.2010 року і 10.12.2015 року, а також акт №1 від 30.03.2016 року, що були укладені між Товариством в особі генерального директора ОСОБА_3 і ОСОБА_2 та застосувати наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з відповідачів у солідарному порядку грошових коштів (роялті) у розмірі 10 658 436,21 гривень.
Суд, задовольняючи позов, зокрема виходив з того, що оспорюваний договір не мав на меті реального настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому, в силу ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України, підлягає визнанню недійсним (а.с.244,250,253 т.2).
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що до 15.04.2016 року відповідач ОСОБА_3 обіймав посаду генерального директора Товариства і від імені Товариства, під час виконання обов'язків генерального директора Товариства, підписав ліцензійний договір №1/ТЗ про надання дозволу на використання знаку, який датовано 01.06.2010 року, відповідно до умов якого Товариству передані права на користування 4 знаками для товарів та послуг, які зареєстровані на ім'я ОСОБА_2, а саме: № 59624 (заявка № 20031212899 від 10.12.2003 року, публ. 15.03.2006 року, бюл. №3); № 59625 (заявка № 200312112900, публ. 15.03.2006 року, бюл. №3); №122753 (заявка № m 200900833 від 30.01.2009 року, публ. 11.05.2010 року, бюл. №9); № 983074 (свідоцтво про міжнародну реєстрацію знаку для товарів та послуг, дата реєстрації 08.02.2008 року з терміном дії до 08.02.2018 року), а.с.7-10 т.1, а.с.20-28 т.2.
Крім того, до ліцензійного договору №1/ТЗ підписані додаткові угоди датовані 05.10.2010 року, 11.11.2015 року, 10.12.2015 року (а.с.11-13 т.1).
За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК України та інших законів.
Ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності (ст.ст. 1109 ч.1, 1110 ч.1 ЦК України).
Встановлено, що строк дії оспорюваного правочину (до 10.05.2019 року, а.с.10 т.1), всупереч ст.1110 ч.1 ЦК України, перевищив строк дії прав (свідоцтв) на торговельні марки за свідоцтвами № 59624, № 59625, №122753 та № 983074.
30.03.2016 року ОСОБА_4, від імені Товариства, підписав із ОСОБА_2 акт №1 від 30.03.2016 року до ліцензійного договору, в п.2 якого сторони визначили, що сума роялті за період з з 01.06.2010 року по 31.12.2015 року становить 41 758 891,31 гривень і має бути сплачена на розрахунковий рахунок ліцензіара у строк до 15.04.2016 року. Крім того, допускається сплата сума роялті частинами. (а.с.11-14 т.1).
11.04.2016 року, з банківського рахунку Товариства на банківський рахунок відповідачки ОСОБА_2 перераховано 10 658 436,21 гривень із призначенням: роялті згідно договору 1/ТЗ від 01.06.2010 року без ПДВ, крім того, Товариством сплачено прибутковий податок з перерахуванням по зазначеному договору за квітень 2016 року у розмірі 2 131 687,24 гривень (а.с.15,16 т.1, а.с.70-73 т.2).
Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 20.08.1977 року (а.с.6,17-19,48,49 т.1).
Позивач стверджував, що ліцензійний договір є фіктивним і укладений з іншою метою, ніж надання Товариству права користування знаками для товарів та послуг, що зареєстровані за ОСОБА_2, зокрема з метою привласнення грошових коштів Товариства, оспорюваний правочин лише створив підстави для переведення грошових коштів на банківські рахунки відповідачки, оскільки в дійсності зазначені знаки для товарів та послуг не використовувались з комерційною метою й не впливали на обсяги реалізації продукції та доходи Товариства (а.с.166,167 т.2).
Твердження позивача у цій частині доведені належними та допустимими доказами.
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створити правові наслідки, які обмовлені цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст. 234 ч.ч.1,2 ЦК України).
Під час розгляду справи в суді першої інстанції, належними та допустимими доказами встановлено, що оспорюваний правочин укладено без наміру настання правових наслідків за цим правочином, а саме: знаки для товарів та послуг, визначені правочином, з комерційною метою фактично не використовувались Товариством, зокрема під час здійснення експортних операцій (в період з 2010 року по 2016 рік реалізація продукції власного виробництва Товариства на експорт складала 85%-91%), що підтверджується копіями вантажно-митних декларацій за формою МД-2 та листом Одеської митниці ДФС від 20.12.2016 року (а.с.166,168, 191-236 т.2).
Згідно висновку спеціаліста №22/001/1027/3 від 26.12.2016 року, зазначена в акті №1 від 30.03.2016 року до ліцензійного договору №1/ТЗ від 01.06.2010 року сума роялті у розмірі 41 758 891,31 гривень за використання знаків для товарів та послуг за свідоцтвами № 59624, № 59625, №122753 та № 983074, зареєстрованими за ОСОБА_2, документально не підтверджуються. Проведена з банківського рахунку Товариства 11.04.2016 року часткова сплата ОСОБА_2 роялті на підставі акту №1 від 30.03.2016 року за ліцензійним договором №1/ТЗ у розмірі 10 658 436,21 гривень та утриманого з перерахувань по договору №1/ТЗ від 01.06.2010 року прибуткового податку у розмірі 2 131 687,24 гривень - економічно і документально не обгрунтовані (а.с.172-189 т.2).
Відповідачі, всупереч ст. ст. 57 - 60 ЦПК України, належними та допустимими доказами зазначені обставини не спростували.
Зважаючи на те, що в період дії ліцензійного договору, Товариство, при здійсненні свого основного виду діяльності, який приносив основну частину доходів Товариства (від 74,5% до 91%), зареєстровані за ОСОБА_2 торгівельні марки, які є предметом
оспорюваного правочину, не використовувало у своїй господарській діяльності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним ліцензійного
договору з підстав його фіктивності із застосуванням наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК України.
Колегія суддів погоджується і з висновком суду стосовно стягнення суми роялті у розмірі 10 658 436,21 гривень з відповідачів, подружжя ОСОБА_2, у солідарному порядку, оскільки в силу ст. 61 ч.2 СК України, зазначені кошти стали об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Доводи представника ОСОБА_2 у скарзі про те, що: справу вирішено із перевищенням повноважень судді і за обставин, які викликають сумніви щодо особистої зацікавленості судді на користь позивача; заяву про відвід судді відхилено з метою приховати факт винесення завідомо неправосудної ухвали про додаткові заходи забезпечення позову від 20.07.2016 року; розгляд справи здійснювався з порушенням процесуальних прав відповідачів, що унеможливило надання останніми доказів - не заслуговують на увагу.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27.12.2016 року відмовлено у передачі даної справи для об'єднання з іншою - за позовом ОСОБА_5 до державного підприємства «Український інститут інтелектуальної власності», ОСОБА_2 про визнання частково недійсним патенту і свідоцтв на товарні знаки (а.с.247,248 т.2).
Відмовляючи у передачі справи для об'єднання зі справою за позовом ОСОБА_5 суд першої інстанції, зважаючи на вимоги ст. 126 ЦПК України, обґрунтовано виходив з того, що об'єднання позову про визнання недійсним ліцензійного договору і позову про визнання частково недійсними патенту та свідоцтв на товарні знаки, у даному випадку, неможливе, оскільки відсутні спільність предмету позову, позови не є однорідними, а правовідносини, з приводу яких виник спір, мають різний характер і спільній розгляд лише ускладнить вирішення спору.
Ухвала суду від 27.12.2016 року про відмову в задоволенні відводу судді відповідає вимогам щодо законності та обґрунтованості (а.с.245,246 т.2).
Питання забезпечення позову є процесуальними питаннями, які суд вирішує під час розгляду справи, і, насамперед, спрямовані забезпечити виконання рішення суду та не впливають на законність й обґрунтованість рішення суду по суті спору.
Законність та обґрунтованість ухвали суду про забезпечення позову від 20.07.2016 року перевірена судом апеляційної інстанції, що вбачається з ухвали апеляційного суду Одеської області від 09.03.2017 року (а.с.58-62 т.3).
Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ст. 151 ч.1 3 ЦПК України).
Вирішення судом першої інстанції питань про заміну заходів забезпечення позову, у даному випадку, не є підставою для ствердження про необ'єктивність або упередженість суду (а.с.134-139,245,246 т.2).
Справа знаходилась у провадженні суду першої інстанції з травня по грудень 2016 року.
Суд, відхиляючи клопотання представника ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи 27.12.2016 року обґрунтовано виходив з того, що клопотання належним чином не обґрунтовано, оскільки у розумінні ст. 169 ч. 1 ЦПК України, суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених ст. 157 ЦПК України, у разі першої неявки в судове засідання сторони, яка сповіщена належним чином, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними.
Повторна неявка одного із представників сторони у судове засідання 27.12.2016 року із посиланням на участь у розгляді справи в іншому суді, не було підставою для відкладення розгляду справи, зважаючи на те, що відповідача ОСОБА_3 представляла адвокат ОСОБА_6 і 4 представники за довіреністю (а.с.60,149 т.2)
Доводи представника ОСОБА_3 у скарзі про те, що: відповідач і його представник не знали про час та місце розгляду справи; висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи; позивач не довів того, що не використовував знаки та торгівельні марки, що охороняються свідоцтвами; суд необґрунтовано взяв до уваги висновок експертно- економічного дослідження від 26.12.2016 року; висновки суду стосовно спільної сумісної власності подружжя на грошові кошти суперечать вимогам ст. 60 СК України - колегія суддів не бере до уваги з таких підстав.
Про обізнаність представника ОСОБА_3 щодо розгляду справи 27.12.2016 року свідчить клопотання його представника від 26.12.2016 року про відкладення розгляду справи (а.с.149 т.2).
З 16.12.2016 року по 19.12.2016 року кур'єрська служба доставки не мала можливості вручити відповідачам за місцем їх реєстрації судові повістки на 27.12.2016 року (а.с.143-146 т.2).
Зважаючи на те, що відповідачу ОСОБА_7 в особі представника, адвоката ОСОБА_6 достовірно було відомо про розгляд даної справи 27.12.2016 року, у справі, крім адвоката ОСОБА_6 приймали участь ще 4 представники ОСОБА_7 на підставі довірності, разом з тим, ОСОБА_7, зловживаючи своїми процесуальними правами на участь в суді першої інстанції, ухилявся від отримання судових повісток і явки в судові засідання.
Відповідно до ліцензійного договору, за твердженнями відповідачів, Товариству начеб-то передано право користування знаками для товарі та послуг, які мали використовуватись у господарській діяльності і приносити прибуток Товариству.
Між тим, з довідки Товариства вбачається, що у зазначений в ліцензійному договорі строк (2010-2016 роки) частка доходів від експорту готової продукції складала від 85% до 90%, а згідно копій ВМД за 2010-2016 роки і листа Одеської митниці ДІФ від 20.12.2016 року, експорт готової продукції протягом строку дії ліцензійного договору здійснювався Товариством без використання будь-яких знаків для товарів та послуг (а.с.166-168, 191-236 т.2).
Зазначені обставини підтверджені і письмовим доказом - висновком спеціаліста, який отримано на підставі економічного дослідження і які, в силу ст.57 ч.2, 58 ч.1, 64 ЦПК України, є належними письмовими доказами (а.с.172-189 т.2).
Крім того, апеляційному суду, на підтвердження зазначеного, додатково надано письмовий доказ - Звіт від 13.02.2017 року спеціалістів з оцінки ринкової вартості прав використання знаків для товарів та послуг по свідоцтвам, що зазначені в ліцензійному договорі №1/ТЗ про надання дозволу на використання знаку від 01.06.2010 року, відповідно до висновків якого знаки для товарів та послуг на використання яких були передані за оспорюваним правочином, а також додаткових угод, не призвели до збільшення обсягів реалізації або або отримання додаткового доходу та не мали корисності для потенційного користувача \ліцензіата (а.с.116-172, 166 т.3).
Відповідачі, всупереч ст. 60 ч.1 ЦПК України, в суді апеляційної інстанції зазначені докази не спростували.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є подружжям. 11.04.2016 року, за 4 дні перед звільненням ОСОБА_3 з посади генерального директора Товариства, за вказівкою ОСОБА_3, на рахунок його дружини ОСОБА_2 перераховано 10 658 436,21 гривень роялті.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, зокрема, таким майном є доходи, одержані одним із подружжя (ст. 61 ч.ч.1,2 СК України).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що сума роялті, перерахована 11.04.2016 року на рахунок відповідачки ОСОБА_2 стала об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2.
Посилання на правовий висновок від 07.12.2016 року у справі №6-1568цс16, у даному випадку безпідставні, оскільки в постанові ВСУ дається тлумачення ст. 60 СК України (підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя), тоді як у даній справі суд першої інстанції виходив з вимог ст. 61 СК України (об'єкти права спільної сумісної власності).
Додаткові доводи представника ОСОБА_2 про те, що: територіальним відділенням Антимонопольного комітету України з березня по вересень 2015 року проводилось розслідування порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції з боку підприємства зі схожою назвою «Айсблік Інжінірінг»; суд з порушенням прав та основних свобод необґрунтовано зазначив про зловмисну домовленість між відповідачами і спричинення Товариству майнової шкоди; суд дійшов безпідставного висновку про те,
що ліцензійний договір укладено «заднім числом»; суд визнав правочин недійсним з мотивів відсутності державної реєстрації ліцензіара; суд вийшов за межі позовних вимог, тлумачачи правочин відповідно до ст. 213 ЦК України; суд неправильно застосував реституцію - також не заслуговують на увагу.
Вирішення спору в Антимонопольному комітету України з приводу захисту від недобросовісної конкуренції, укладення договору «заднім числом», у даному випадку, не має правового значення для вирішення вимог про визнання правочину недійсним з підстав фіктивності.
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створити правові наслідки, які обумовлені цим правочином.
У даному випадку йдеться про те, що відповідачі уклали правочин «про людське око», без наміру створити правові наслідки (користування 4 знаками для товарів та послуг, які зареєстровані на ім'я ОСОБА_2.).
Разом з тим, заперечення представників відповідачів у суді апеляційної інстанції того факту, що оспорюваний правочин укладено не в день, який зазначено в самому правочині, а значно пізніше підтверджується належним письмовим доказом - висновком спеціаліста за результатами проведення технічного дослідження документів від 21.02.2017 року (а.с.192-198 т.3).
Правочин визнано недійсним не з підстав відсутності даних про його державну реєстрацію.
Тлумачення судом змісту правочину мало на меті не вирішення позовних вимог з підстав ст. 213 ЦК України, а пов'язано з вирішенням позовних вимог про визнання правочину недійсним.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується доказами, що відповідачі, укладаючи оспорюваний правочин, обидва діяли свідомо і недобросовісно, у обох відповідачів був наявний спільний умисел, обидві сторони договору усвідомлювали, що в дійсності у 2010 році вони не передавали Товариству права на знаки і Товариство протягом 2010-2016 року цими знаками не користувалось.
З огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 ЦК України), висновок про недобросовісність поведінки осіб правочину залежить від того, у тому числі, чи настали певні негативні наслідки. У цьому разі підлягає оцінці не лише поведінка сторін правочину в момент укладення оспорюваного правочину але й після його укладення, зокрема, чи виконано обов'язки за договором, чи не було укладення правочину формальною дією, спрямованою на подальше заволодіння майном (грошовими коштами), у даному випадку, юридичної особи.
У даній справі, ОСОБА_3, під час виконання ним обов'язків генерального директора Товариства, укладаючи оспорюваний правочин, діяв недобросовісно і з метою власного збагачення (роялті стали об'єктом права спільної сумісної власності подружжя), а не в інтересах Товариства.
Його дружина, відповідачка ОСОБА_2 також діяла недобросовісно, оскільки їй достеменно було відомо про те, що правочин укладено «про людське око» , а передані нею начеб-то у користування 4 знаки для товарів та послуг, у період з 2010 по 2016 роки, Товариством не використовувались, підписання ліцензійного договору також було спрямовано на власне збагачення, оскільки роялті стали об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що сторони договору діяли свідомо, недобросовісно і без наміру створити правові наслідки, що обумовлені правочином.
Оскільки правочин є фіктивним, суд першої інстанції визнав його недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ч.1 ЦК України.
Інших, правових доводів, апеляційні скарги не містять.
Приймаючи до уваги, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, колегія суддів відхиляє апеляційні скарги, а рішення суду залишає без змін.
З відповідачів, апеляційні скарги яких колегія суддів відхиляє, на користь держави підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору, сплата якого була відстрочена на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції (а.с.17,18,23,44 т.3).
Керуючись ст. ст. 303, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 і апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - відхилити.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 грудня 2016 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 (ІІН № НОМЕР_1) на користь держави судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 13 200 гривень за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Стягнути з ОСОБА_2 (ІІН НОМЕР_2) на користь держави судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 27 500 гривень за розгляд справи у суді апеляційної інстанції
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення.
Ухвала апеляційного суду може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України із розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.
Судді апеляційного суду Одеської області Л.Г. Ващенко
Г.Я. Колесніков Н.Д. Плавич