Справа № 815/1190/17
21 червня 2017 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд колегією в складі:
головуючого - судді Бойко О.Я.,
суддів - Свиди Л.І., Левчук О.А.,
розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 05.10.2016 року №512-16,-
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України в якому позивач просив суд:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.10.2016 року №512-16, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
-зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням ДМС України від 05.10.2016 року №512-16 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
23.02.2017 року позивач отримав повідомлення видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області за № 419 від 21.10.2016 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач вважає рішення ДМС України №512-16 протиправним та таким, що належить до скасування.
Позивач просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві (а.с.3-8).
12.06.2017 року від представника позивача через канцелярію суду надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Представник відповідача у судовому засіданні у задоволенні позову просила відмовити з підстав викладених у запереченні на адміністративний позов (а.с.16-22).
В обґрунтування заперечення представник відповідача зазначила, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Таким чином представник відповідача вважає, що рішення ДМС України від 05.10.2016 року №512-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України, якщо не має перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта. Учасники процесу після надання своїх усних пояснень не заперечували проти подальшого розгляду справи в поряду письмового провадження.
Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не належить до задоволення. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -
ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, уродженцем району Душі, провінції Баглан, за національністю хазарієць, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова пушту, також володіє фарсі та англійською мовою. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Позивач має середню освіту, яку здобув у ліцеї «Хазрат Алі» в 2011 році. Щодо трудової діяльності позивач працював на Батьківщині вантажником у магазинах та на ринках в період 2011-2013 років у м. Пулі-Хумрі. В Україні підробляє вантажником на проминку « 7 км».
Позивач не був членом жодних політичних, молодіжних, громадських, військових чи релігійних організацій.
Суд встановив, що позивач виїхав з Афганістану приблизно 01.06.2013 року, нелегально без документів. Кордон нашої країни перетинав нелегально поза пунктом пропуску. Виїзд позивача з країни громадської належності відбувся за участю посередника, який надає послуги з нелегального перевезення людей. Позивач мав домовленість щодо потрапляння до країн Європи (Австрії), сплатив приблизно 7000 доларів США за виїзд з Афганістану, але посередник залишив його на території України.
В якості підстави для отримання захисту позивач посилається на те, що у нього проблеми з представниками радикального руху «Талібан».
Так, під час звернення до міграційної служби позивач розповів, що в період 2011-2013 років він працював вантажником у м. Пулі-Хумрі та хтось завідомо надав талібам неправдиву інформацію стосовно його діяльності у м. Пулі-Хумрі, що він працює в правоохоронних органах та надає підтримку державі. У зв'язку із вказаним, таліби через членів родини почали вимагати від позивача приєднання до їхніх осередків. Небажання надавати підтримку талібам та побоювання зазнати фізичного насильства через власну відмову стало причиною виїзду позивача з країни громадської належності. Уразі повернення на Батьківщину, позивач побоюється зазнати переслідувань з боку представників радикального угрупування «Талібан».
У 2013 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.
05.10.2016 року відповідач прийняв рішення №512-16 яким відмовив позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.27).
Рішення №512-16 прийняте на підставі висновку ГУ ДМС в Одеській області. Висновок обґрунтованим тим, що відсутні умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту на підставі», на п. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.28-41).
23.02.2017 року позивач отримав повідомлення №419 від 21.10.2016 року ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.9).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон).
Виходячи із змісту частини п'ятої статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно з абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частина 1 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з частинами 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, особа, яка звертається щодо набуття статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач надає суперечливу інформацію, отже суд робить висновок, що переслідування позивача на Батьківщині вважається неправдоподібним.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження.
Також позивач не надав ані суду ані відповідачу доказів щодо утисків відносно нього з боку представників радікального руху «Талібан» та можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування разі повернення на Батьківщину.
Отже, звернення позивача за міжнародним захистом в Україні суд вважає необґрунтованим, тобто в ньому міститься завідомо неправдоподібна інформація та ознаки зловживання процедурою набуття захисту.
В даному випадку позивач не обґрунтував існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Таким чином, суд робить висновок, що позивач порушив вимоги ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме "особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України".
При цьому твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, не надано доказів того, що він зазнавав переслідування в країні походження з боку властей за його відношення до певної політичної або соціальної групи.
Таким чином, суд погоджується з твердженнями відповідача, та вважає рішення ДМС України від 05.10.2016 року № 512-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Згідно з ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
З урахуванням вищезазначеного, суд робить висновок, що адміністративний позов ОСОБА_1 не належить до задоволення.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору в порядку п.23 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання про їх розподіл судом не вирішується.
На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст. 69-71, 86, 128, 159-163 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст. 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова суду першої інстанції, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Відповідно до частини першої статті 185, частини першої-другої, четвертої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, сторони які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку дану постанову повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Одеського апеляційного адміністративного суду через адміністративний суд першої інстанції, який ухвалив судове рішення.
Головуючий суддя О.Я. Бойко
Суддя Л.І. Свида
Суддя Левчук О.А.,