"12" червня 2017 р.Справа № 916/873/17
Позивач: фізична особа-підприємець ОСОБА_1
Відповідач: фізична особа-підприємець ОСОБА_2
про визнання дійсним договору
Суддя Цісельський О.В.
За участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_3 - довіреність
від відповідача: ОСОБА_4 - довіреність
У відповідності до приписів ст.77 ГПК України в судовому засіданні оголошувалась перерва з 25.04.2017р. до 11 год. 00 хв. 18.05.2017р., з 18.05.2017р. до 11 год. 40 хв. 01.06.2017р.
СУТЬ СПОРУ: позивач, фізична особа-підприємець ОСОБА_1, звернувся до суду із позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, в якому просить суд визнати дійсними:
- договір простого товариства про спільну діяльність у сфері будівництва, укладений 22.11.2004р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2;
- розписку від 29.11.2004р., складеної ОСОБА_2 про отримання від ОСОБА_1 коштів в розмірі 267 670,00 грн.;
- акт про внесення коштів ОСОБА_2 в розмірі 254 745,00 грн. до загальної каси сторін від 29.11.2007р.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 14.04.2017р. позовну заяву (вх.№930/17) прийнято до розгляду, порушено провадження у справі №916/873/17 та справу призначено до розгляду в судовому засіданні.
15.05.2017р. представник позивача подав до суду заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої просить суд визнати дійсними:
- договір простого товариства про спільну діяльність у сфері будівництва, укладений 22.11.2004р. між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2;
- розписку від 29.11.2004р., складену фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 про отримання від фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 коштів в розмірі 267 670,00 грн.;
- акт про внесення коштів фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 в розмірі 254 745,00 грн. до загальної каси сторін від 29.11.2007р.
З врахуванням того, що зазначене заява позивача про уточнення позовних вимог не суперечить приписам ст.22 ГПК України та лише деталізує позовні вимоги, була прийнята судом до розгляду.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 18.05.2017р. провадження у справі №916/873/17 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в частині визнання дійсним розписки від 29.11.2004р., складеної фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 про отримання від фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 коштів в розмірі 267 670,00 грн., та визнання дійсним акту про внесення коштів фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 в розмірі 254 754,00 грн. до загальної каси було припинено в порядку п.1ч.1 ст.80 ГПК України.
Клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи (вх.№11959/17 від 30.05.2017р.) було судом задоволено.
Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх в повному обсязі.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог позивача не заперечує, однак письмовий відзив на позов суду не надав.
В процесі розгляду справи учасниками процесу були надані додаткові докази, які оглянуті судом та залучені до матеріалів справи.
Відповідно до ст.85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:
Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 від 10 жовтня 2001 р. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,06 га. з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1.
В листопаді 2004 року з метою ведення спільної підприємницької діяльності та отримання прибутку позивач з ОСОБА_2, що є рідні брат та сестра вирішили на вищевказаній земельній ділянці, яка належала їх дідусю побудувати магазин продовольчих товарів.
Як зазначає позивач, 22.11.2004 року між нею та ОСОБА_2 як фізичними особами-підприємцями був укладений Договір простого товариства про спільну діяльність у сфері будівництва магазину.
Згідно умов п.1 укладеного Договору позивач та відповідач взяли на себе зобов'язання шляхом об'єднання майна, коштів і зусиль спільно діяти в сфері будівництва магазину продовольчих товарів з метою подальшого ведення спільної підприємницької діяльності та одержання прибутку.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач стверджує, що відповідно до п.3 Договору у термін протягом 1 місяця з моменту його підписання, а конкретно 29.11.2004 року позивач передала кошти відповідачу в розмірі 267 670,00 грн., що по курсу НБУ станом на 29.11.2004 року становило 50 444,55 дол. США, що підтверджується розпискою від 29.11.2004 року, складеною відповідачем в присутності 3 свідків.
Як зазначає позивач, частка її внеску відповідно до п.6 даного Договору склала 50 відсотків загального грошового вкладу обох сторін.
В листопаді 2007 року, з метою продовження фінансування процесу будівництва зазначеного магазину, відповідачем було взято кредит в розмірі 254 745,00 грн., що по курсу НБУ становило 50 444,55 доларів США, що підтверджується Кредитним договором №014/6024/82/86034 від 22 листопада 2007 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_2.
Пунктом 2.1. кредитного договору було передбачено, що цільовим призначенням кредиту є споживчі цілі, тобто будівництво нерухомого майна.
В той же день, 22.11.2007 року, відповідно до п. 2.2 та п. 4 Договору простого товариства від 22.11.2004 року, всі кошти, які відповідач отримав в Банку, а саме: 254 745,00 грн., що по курсу НБУ становило 50 444,55 дол. США, були внесені ним в загальну касу сторін для продовження спільної діяльності в будівництві магазину продовольчих товарів на земельній ділянці, площею 0,06 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, з метою подальшого ведення зі мною спільної підприємницької діяльності та отримання прибутку, про було складено відповідний акт.
Частка внеску відповідача відповідно до п.6 даного Договору та відповідно до Акту про внесення коштів до загальної каси сторін від 29 листопада 2007 року - також склала 50 відсотків загального грошового вкладу обох сторін.
Відповідно до п.7.1 даного Договору грошові та майнові внески сторін, а також майно, створене або придбане сторонами у результаті спільної діяльності, становить їх спільну часткову власність.
Відповідно до п.7.3 даного Договору: спільною власністю Сторін є внесене Сторонами майно, яким вони володіли на праві особистої приватної власності а також прибуток у результаті спільної діяльності.
В результаті спільної діяльності шляхом об'єднання наших коштів та об'єднання зусиль позивача з ФОП ОСОБА_2 в період з грудня 2004 року по липень 2010 року в АДРЕСА_1 був побудований та введений в експлуатацію магазин продовольчих товарів, загальною площею 37,8 кв.м.
Оскільки земельна ділянка, на якій був побудований магазин є власністю ОСОБА_2, то право власності на сумісно побудований магазин також було оформлено за відповідачем.
Надалі, після закінчення будівництва, починаючи з серпня 2010 року магазин продовольчих товарів "Продукти" знаходиться у загальному спільному користуванні сторін.
З пояснень позивача, вбачається, що виходячи з того, що вона та відповідач - є рідними між собою, тому завжди підтримували добрі стосунки та мали довірительні відносини між собою, у зв'язку з чим, договір простого товариства, укладений між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 від 22 листопада 2004 року - два оригінали; розписка від 29.11.2004 року, складена фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 про отримання від фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 коштів - один оригінал; акт про внесення коштів фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 до загальної каси Сторін від 29 листопада 2007 року - два оригінали, постійно зберігались в чемодані в будинку, де проживав ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_2.
Але з лютого 2014 року відповідач почав проживати в смт. Овідіополь за іншою адресою.
Під час чергового конфлікту зі своєю дружиною, він залишив будинок і більше в нього не повертався.
Позивач зазначає, що чемодан з вищенаведеними документами залишились в будинку на АДРЕСА_2.
Відповідач неодноразово звертався до своєї колишньої дружини з приводу повернення йому його майна та оригіналів вищезазначених документів.
Проте, з пояснень сторін вбачається, що відповідач оригінали вищезазначених документів так і не отримав.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачу стало відомо, що всі оригінали зазначених документів зникли з будинку за адресою: АДРЕСА_2.
З метою розшуку вищезазначених документів та встановлення їх місцезнаходження, 15.02.2017р. позивач звернулась до Овідіопольського ВП Головного управління національної поліції в Одеській області.
Овідіопольським відділом поліції Головного управління національної поліції в Одеській області було опитано всіх осіб, що зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 щодо встановлення місцезнаходження вказаних документів, але відповідно до листа №48/2120 від 10 березня 2017 року зазначені документи не знайдені і їх місцезнаходження не встановлено.
В зв'язку з вищевикладеними обставинами між сторонами добрі стосунки розірвались.
Позивач вважає відповідача винним в тому, що він не вчинив ніяких дієвих кроків для того, щоб після зміни свого місця проживання оригінали цих документів повернути позивачці.
З врахуванням втрати вищезазначених документів, на думку позивача в неї відсутні докази, відповідно до яких вона має право претендувати на визнання права власності на частину магазину продовольчих товарів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,8 кв.м, який був побудований за рахунок сумісних коштів та спільної праці відповідачем, що в свою чергу зумовило звернення позивача до господарського суду Одеської області із даним позовом.
Дослідивши обставини справи, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних правових підстав.
Частиною 1 ст.15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
В пунктах 1-10 ч.2 ст.16 ЦК України наведено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.
До того ж, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
В силу частини 1 статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Приписами ч.ч.1, 2 ст. 20 ГК України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема визнання наявності або відсутності прав.
Метою подання такого позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб'єктивного права особою.
Законодавчо визначенні способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Отже, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений ст.16 ЦК України, але який встановлений законом або договором та є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Крім того, суд зазначає, що підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстави.
Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.
Як правило, підстава має складний фактичний склад.
Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується вимога позивача.
Зобов'язання виникають із підстав, передбачених ст.11 ЦК України, зокрема договорів.
Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Частина 1 ст.181 ГК України встановлює, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно із ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір).
До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Частиною 2 ст.640 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Із системного аналізу тексту, оспорюваного договору, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою зазначений договір є договором простого товариства.
Згідно ст.1132 Цивільного кодексу України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Відповідно до ст.1133 Цивільного кодексу України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.
Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.
Зі змісту ст.1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.
Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників.
Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди - у порядку, що встановлюється за рішенням суду.
Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.
Крім того, суд зазначає, що чинне цивільне законодавство передбачає можливість визнання договору дійсним лише у випадку недотримання сторонами умови про обов'язкове нотаріальне посвідчення договору (ст.ст.219, 220 Цивільного кодексу України).
Втім, позовна заява не містить такого мотиву.
Так, згідно п.3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.15 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", правочини можуть визнаватися дійсними виключно з підстав, визначених частиною другою статті 219 і частиною другою статті 220 ЦК України.
Вимоги про визнання дійсними правочинів з інших підстав задоволенню не підлягають з огляду на невідповідність таких вимог установленим законом способам захисту прав та законних інтересів (частина друга статті 16 ЦК України, частина друга статті 20 ГК України).
Відповідно до ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими, тому обов'язком позивача, відповідно до ст.33 ГПК України є доведення/підтвердження/ в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.
Крім того, з пояснень представника відповідача, останній не заперечує існування чи дійсність договору простого товариства про спільну діяльність у сфері будівництва, укладений 22.11.2004р., між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2.
Поряд з цим, суд зазначає, що заявлена позивачем вимога про визнання договору дійсним спрямована виключно на встановлення юридичного факту, а не поновлення порушеного права.
Статтями 4-2 та 4-3 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Одночасно, суд, перевіривши доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, дійшов висновку про відсутність підстав для правового захисту його інтересів в межах даного спору, з огляду на наступне
Відповідно до вимог ст.ст.32, 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
При цьому, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно ч.1 ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Згідно зі ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та недоведеними, у зв'язку з чим відмовляє позивачу у задоволенні заявлених позовних вимог в повному обсязі.
Керуючись ст.ст.32, 33, 44-49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. У позові - відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає чинності в порядку ст.85 ГПК України.
Повний тест рішення складено 19 червня 2017 р.
Суддя О.В. Цісельський