Справа № 640/7517/16-ц Головуючий суддя І інстанції Лях М. Ю.
Провадження № 22-ц/790/3034/17 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: Спори, що виникають із договорів
14 червня 2017 року м. Харків.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:
Головуючого судді: Яцини В.Б.,
Суддів: Бурлака І.В., Карімової Л.В.,
за участю секретаря: Баранкової В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 березня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,
У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому після уточнення позовних вимог остаточно просила застосувати до договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_7, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. 18.09.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3548 наслідки недійсності нікчемного правочину та повернути сторони вказаного договору у первинний стан.
В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що вона та відповідач ОСОБА_1 є батьками малолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка з самого народження була зареєстрована та постійно проживала в квартирі АДРЕСА_8. Вказана квартира раніше належала її колишньому чоловіку ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Восьмої Харківської державної нотаріальної контори 01.12.2006 року, реєстрований № 5-1361.
Вказує позивач, що відповідач ОСОБА_1 з метою безперешкодного відчуження квартири подав особисту заяву та протиправно зняв з реєстрації 30.04.2015 року міста проживання у вказаній квартирі їх малолітньої доньки ОСОБА_5, не маючи від неї як матері дитини та органу опіки (Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради) письмової згоди на це та не маючи рівноцінного житла для зміни реєстрації дитини. Надалі ОСОБА_1 отримав іншу довідку КП «Жилкомсервіс» де було вказано, що у вищезазначеній квартирі зареєстрована тільки його мати - ОСОБА_6 Після цього, ОСОБА_1 уклав договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. 18.09.2015 року, зареєстрований за № 3548 за яким він подарував квартиру знову своїй матері ОСОБА_2 Як вказує позивач, на час укладення спірного договору дарування квартири в ній постійно проживала та була зареєстрована їх малолітня дитина ОСОБА_5, надалі відповідачі продали вказану квартиру іншим особам. Внаслідок звернення позивача до Київського РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області реєстрація доньки ОСОБА_5 у квартирі за адресою: АДРЕСА_7 була поновлена з дати її помилкового скасування, що підтверджує факт того, що на момент укладення спірного договору дарування квартири від 18.09.2015 року їх малолітня дитина ОСОБА_5 також була зареєстрована та постійно проживала в квартирі, а відповідач ОСОБА_1 здійснив зняття їх доньки з реєстрації з метою подальшого відчуження квартири без письмової згоди органу опіки та без згоди матері. За вказаних обставин, відповідно до положень ч.5 статті 216 Цивільного кодексу України просила захистити права та законні інтереси малолітньої дитини.
Відповідач позов не визнав за його необґрунтованістю та безпідставністю.
Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 02 березня 2017 року позовну заяву ОСОБА_3 було задоволено. Застосовано до договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_7, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. 18.09.2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3548, наслідки недійсності нікчемного правочину та повернуто сторони вказаного договору у первинний стан.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в апеляційних скаргах просять його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. При цьому посилались на те, що рішення незаконне, оскільки згідно до чинного заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2015 року було усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_2 права користування та розпорядження квартирою № АДРЕСА_9 та виселено ОСОБА_3 із вказаної квартири. Крім того, з 22 квітня 2016 року новим власником квартири є ОСОБА_7, який не був залучений судом до розгляду справи і що порушує його права як власника.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що з'явились у судове засідання, відповідно до ст. 303 ЦПК України перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03.02.2007 року, який було розірвано заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20.10.2009 року (арк. справи 10).
Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_5 року народилась донька ОСОБА_5
Згідно з копією договору дарування від 01.12.2006 року вбачається, що ОСОБА_2 під час шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подарувала своєму сину ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_7.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16.03.2010 року визнано за ОСОБА_3 право користування жилими приміщеннями у квартирі за адресою: АДРЕСА_7, яка належить ОСОБА_1, відновлено право її неповнолітньої дочки ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 користування жилими приміщення у цій квартирі, вселено ОСОБА_3 та неповнолітню ОСОБА_5 до цієї квартири, зобов'язано ОСОБА_9 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_3 та неповнолітньою ОСОБА_5 жилими приміщеннями у цій квартирі.
Зі змісту копії довідки від 24.06.2014 року з місця проживання про склад сім'ї та прописку дільниці № 14 КП «Жилкомсервіс» вбачається, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_7, яка належить ОСОБА_1 проживають три членів сім'ї: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 (власник), прописаний за вказаною адресою з 13.11.2002 року; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка), прописана за вказаною адресою з 10.08.2007 року; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 (мати відповідача), прописана за вказаною адресою з 04.02.2010 року.
Зі змісту довідки № 819 від 08.09.2015 року з місця проживання про склад сім'ї та прописку дільниці № 14 КП «Жилкомсервіс» вбачається, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_7, яка належить ОСОБА_1, проживає лише ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 (мати відповідача), прописана за вказаною адресою з 04.02.2010 року.
Згідно з копією договору дарування від 18 вересня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. вбачається, що ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_10 прийняла в дар квартиру за адресою: АДРЕСА_7.
Заочним рішення Київського районного суду м. Харкова від 12.10.2015 року, яке набрало чинності, усунено перешкоди у здійсненні відповідачем ОСОБА_2 права користування та розпорядження квартирою за адресою: АДРЕСА_10 та виселено позивача ОСОБА_3 з цієї квартири.
Згідно з копією постанови ВП № 49884651 старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції від 16.02.2016 року закінчено виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 640/11667/15, виданого 17.12.2015 року Київським районним судом м. Харкова.
Відповідно до листа начальника Київського РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області вбачається, що 12.02.2016 року Київським РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області прийнято рішення про скасування зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої ОСОБА_5, яке відбулося 30.04.2015 року за адресою: АДРЕСА_7 та поновлено її в реєстрації з 10.08.2007 року.
Відповідно до листа начальника Київського РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області від 17.02.2016 року № 14/1729 вбачається, що місце проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_10 знято з реєстрації 30.04.2015 року на підставі особистої заяви батька ОСОБА_1, яку він надав до Центру надання адміністративних послуг Київського району, у зв'язку з вибуттям за адресою: АДРЕСА_11
Також зазначено, що 12.02.2016 року Київським РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області прийнято рішення про скасування 12.02.2016 року Київським РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області прийнято рішення про скасування зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої ОСОБА_5, яке відбулося 30.04.2015 року за адресою: АДРЕСА_7 (а. с. 19).
Відповідно до листа начальника Київського РВ у м. Харкові ДМС України в Харківській області від 02.04.2016 року № 14/3710 вбачається, що за заявою ОСОБА_2 від 12.03.2016 року щодо зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_12 ОСОБА_1 разом з його малолітньою донькою ОСОБА_5 прийнято позитивне рішення та 02.04.2016 року Київським РВ у м. Харкова ГУ ДМС в Харківській області знято з реєстрації місце проживання зазначених осіб на підставі статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та розділу ІІІ Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого наказом МВС України від 22.11.2012 року № 1077 (а.с. 58).
Зі змісту довідки № 1039 від 18.04.2016 року з місця проживання про склад сім'ї та прописку дільниці № 14 КП «Жилкомсервіс» вбачається, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_7, яка належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 18.09.2015 року, мешкає лише ОСОБА_2 (а.с. 62).
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо зняття з реєстрації місця проживання своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_5, а також укладення в цей період часу договору дарування належної йому квартири своїй матері - ОСОБА_2 без отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування такими, що призвели до порушення гарантованих дитині прав на користування вищезазначеною квартирою. При цьому суд вважав не доведеними заперечення відповідача про те, що оспорюваний договір дарування не обмежує права дитини щодо жилого приміщення та не порушує гарантій права дитини на це житло, оскільки він ніяких дій про забезпечення своєї неповнолітньої доньки іншим жилим приміщенням для проживання не вчинив.
При цьому суд першої інстанції послався на правову позицію, викладену у постанові Верховного суду України по справі № 6-396цс15, яка в силу ст.. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для застосування, про те, що відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржене рішення суду вказаним вимогам ст.. 213 ЦПК України в повній мірі не відповідає.
Так, частинами 1, 3 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо невстановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пунктом 4 постанови пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону, для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти.
Стаття 224 ЦК України передбачає, що правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.
Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла.
Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.
Саме до такого висновку щодо застосування вищевказаних норм права викладений у постановіВерховного суду України від 11 травня 2016 року по справі № 6-806 цс16 за позовом про визнання договорів недійсними, припинення обтяжень нерухомого майна, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу. Такий висновок має враховуватися у даній справі, оскільки постановлений за аналогічних обставин справи.
Суд першої інстанції не взяв до уваги, що позивач не надав доказів, і вони відсутні в матеріалах справи, на підтвердження того, що в результаті дарування вказаної квартири були порушені права неповнолітньої дитини на проживання. При цьому з огляду на іншій обставини справи, ніж були встановлені Верховним судом України у справі № 6-396цс15 від 01 липня 2015 року, № 6-589цс16, де дитина мала таке право, у даному випадку не підлягали судом першої інстанції до застосування правові висновки, які викладені в цих постановах.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання доньки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. По справі безспірно встановлено, що місце проживання доньки у віці дев'яти років на день ухвалення оскарженого рішення разом з матір'ю, позивачем ОСОБА_3, за вказаною в позові адресою - по АДРЕСА_13. Із наданої відповідачем довідки КП «Харківське міське БТІ» від 17.06.2010р. вказана квартира № 139 на підставі свідоцтва про право власності на житло належить у тому числі ОСОБА_3. В матеріалах справи також наявний договір дарування квартири АДРЕСА_4, згідно до якого 01 грудня 2006 року, під час вищевказаного шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_3, ОСОБА_2 подарувала вказану квартиру своєму сину, ОСОБА_1 (а.с. 11).
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 березня 2010 року був задоволений позов ОСОБА_3, визнано за нею право користування жилими приміщеннями у квартирі АДРЕСА_5, відновлено право її неповнолітньої дочки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, користування жилими приміщеннями у цій квартирі. Вселені ОСОБА_3 та неповнолітня ОСОБА_5 до цієї квартири (а.с. 9). Однак після цього заочним рішення Київського районного суду м. Харкова від 12.10.2015 року, яке набрало чинності, усунено перешкоди у здійсненні відповідачем ОСОБА_2 права користування та розпорядження квартирою за адресою: АДРЕСА_10 та виселено позивача ОСОБА_3 з цієї квартири.
Однак, після цього заочним рішення Київського районного суду м. Харкова від 12.10.2015 року, яке набрало чинності, усунено перешкоди у здійсненні відповідачем ОСОБА_2 права користування та розпорядження квартирою за адресою: АДРЕСА_10 та виселено позивача ОСОБА_3 з цієї квартири, внаслідок чого вона разом із донькою, яка проживає з матір'ю, втратили право користування вказаною квартирою.
Суд першої інстанції не звернув уваги, що при таких обставинах права дитини, яка забезпечена житлом за місцем проживання матері, не можна вважати порушеними і тому відсутні передбачені вищевказаними нормами права підстави для визнання договору дарування нікчемним.
Крім того, суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги, що ухваливши про повернення до переднього стану сторін спірного договору дарування, він вирішив питання про права та обов'язки особи, яка всупереч ст. 33 ЦПК України не була залучена до розгляду справи в якості відповідача, ОСОБА_7 - власника спірної квартири АДРЕСА_6, яким він став на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 22 квітня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2 (а.с. 146). Таким чином, оскільки в позові було постановлено питання про захист права особи на користування квартирою, яка нею не володіє (не користується), то належним способом захисту права є звернення до суду із віндикаційним позовом - до останнього власника спірного майна.
Так, згідно до правової позиції, яка викладена з цього приводу у постанові Верховного суду України від 17 лютого 2016 року по справі № 6-2407цс15 норма частини першої статті 216 ЦК України стосовно правових наслідків недійсності правочинуне може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 6-67цс15: права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
Таким чином, оскільки суд першої інстанції не повністю з'ясував обставини стосовно відсутності порушень прав дитини на користування спірною квартирою, внаслідок чого помилково застосував норми матеріального права і порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, то з передбачених п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підстав рішення суду підлягає скасуванню, із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 209, 303, 304, п.2 ч.1 ст. 307, ст.ст. 309, 313, 316, 319, 323-325, 327 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 -задовольнити.
Рішення Київського районного суду м.Харкова від 02 березня 2017 року - скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_3 - відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий суддя
Судді колегії