ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
06.06.2017Справа №910/7317/17
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Поларт-Інвест»
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія
«Арбо Фінанс»
2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Вестконд»
про визнання договорів № 23 від 04.11.2016, № 23-1 від 14.11.2016 та № 23-2 від
14.11.2016 недійсними
Суддя Сівакова В.В.
Представники сторін:
від позивача Лавренчук Т.В, довіреність № б/н від 04.01.2017
від відповідача-1 не з'явився
від відповідача-2 Костинчук П.М., довіреність № б/н від 03.04.2017
На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Поларт-Інвест» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Арбо Фінанс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Вестконд» про
визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 23 від 04.11.2016;
визнання недійсним договору відступлення права вимоги за іпотечним договором № 23-1 від 14.11.2016;
визнання недійсним договору відступлення права вимоги за іпотечним договором № 23-2 від 14.11.2016;
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що спірні договори є договорами факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зазначає, що договорами передбачено, що грошова вимога до позивача як до боржника уступається кредитором (відповідачем-1) в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (відповідач-2) зобов'язався сплатити останньому в день укладення договорів, тобто за умовами договорів фактично відбулось фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги цієї особи до третьої особи (позивача). Відповідач-2 не є фінансовою установою, що виключає його можливість бути фактором у договорі факторингу як це визначено чинним законодавством України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.05.2017 порушено провадження у справі № 910/7317/17 та призначено її до розгляду на 01.06.2017.
Від відповідача-2 25.05.2017 на адресу суду надійшло клопотання про здійснення засідання у справі в режимі відеоконференції.
Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/7317/17 від 25.05.2017 в задоволенні клопотання відповідача-2 про проведення судового засідання в режимі відеоконференції відмовлено.
Позивачем 01.06.2017 до відділу діловодства суду подано заяву про забезпечення позову шляхом заборони державним реєстраторам вчиняти будь-які дії, спрямовані на реєстрацію чи перереєстрацію права власності та інших речових прав на будівлю котельні (літ. Б-2), загальною площею 570,9 кв. м.; будівлю компресорної (повітр.), (літ. С-1), загальною площею 252,0 кв. м.; вагову (літ. Р-1), загальною площею 83, 7 кв. м.; будівлю цукеркового і карамельного цеху (літ. М-2), загальною площею 3887,4 кв. м.; будівлю трансформаторної (літ. JI-1), загальною площею 52,2 кв. м.; будівлю гаража (літ. К-1), загальною площею 65,7 кв. м.; будівлю бісквітного цеху (літ. И 2-1), загальною площею 457,5 кв. м.; будівлю механічної майстерні (літ И 1-1), загальною площею 443,9 кв. м., газорозподільний пункт ГРП (літ. И-1), загальною площею 21,1 кв. м.; гараж (літ. д), загальною площею 42,2 кв. м.; будівлю складу сировини (літ. В-1), загальною площею 303,8 кв. м.; будівлю нового бісквітного цеху (літ. Б-2), загальною площею 2474 кв. м.; будівлю роздрібного цеху (літ. Д-1), загальною площею 748,2 кв. м.; будівлю центрального цеху складу (літ. Н-1), загальною площею 825,2 кв. м.; будівлю складу сировини (літ. м-2), загальною площею 331,6 кв. м., що знаходяться за адресою: вул. Володимирська, 57-а, м. Луцьк, Волинська область, та належить на праві приватної власності ТОВ «Поларт Інвест».
Відповідач-2 у поданому 01.06.2017 до відділу діловодства суду відзиві на позовну заяву проти задоволення позовних вимог заперечує посилаючись на те, що спірні договори вже були предметом розгляду в судовому порядку та рішенням Господарського суду Волинської області № 903/990/16 в позові було відмовлено за відсутністю встановлення порушення вимог чинного законодавства при їх укладенні. Вважає, що відсутні підстави вважати, що спірні договору є договорами факторингу. Договорами не врегульовано зобов'язання сторін по передачі однією із сторін грошових коштів у розпорядження другої сторони на певний час з обов'язком їх повернення та оплати часу користування ними взамін на права вимоги. Вважає, що позивачем не підтверджено порушення його прав чи інтересу укладенням спірних договорів.
В судовому засіданні 01.06.2017 відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 06.06.2017.
Позивачем 01.06.2017 до відділу діловодства суду подано клопотання про надання матеріалів справи для ознайомлення.
Позивачем 02.06.2017 до відділу діловодства суду подано доповнення до заяви про забезпечення позову, в яких просить заяву задовольнити.
Відповідачем-2 06.06.2017 до відділу діловодства суду подано заперечення на заяву позивача про забезпечення позову.
Відповідач-1 в судове засідання 06.06.2017 не з'явився, письмовий відзив на позовну заяву не подав.
Відповідач-1 належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, оскільки
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України. (п. 3.9.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).
Згідно ст. 64 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала направляється за адресою місцезнаходження сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
У відповідності до ст. 87 Господарського процесуального кодексу України ухвали було надіслано відповідачу рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення за № 0103041964956 та № 0103041966878 на адресу, що зазначена в позовній заяві, а саме : 03087, м. Київ, вул. Ушинського, 13-А, яка згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 10.05.2017 є місцезнаходженням відповідача-1.
Відповідач-1 ухвали суду від 10.05.2017 та від 01.06.2017, надіслані за вказаною вище адресою, отримав 12.05.2017 та 06.06.2017, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштового відправлення за № 0103041964956 та № 0103041966878.
Про поважні причини неявки в судове засідання повноважного представника відповідача-1 суд не повідомлений. Клопотань про відкладення розгляду справи від відповідача-1 не надходило.
Розглянувши в судовому засіданні 06.06.2017 заяву позивача про забезпечення позову суд відзначає наступне
Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора або з власної ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Статтею 67 Господарського процесуального кодексу України визначено заходи забезпечення позову, зокрема позов забезпечується шляхом заборони відповідачеві вчиняти певні дії; шляхом заборони іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору.
Згідно з ч. 3 п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Заявником не наведено та не надано достатньо обґрунтованих даних про існування обставин, що призведуть до неможливості чи утруднення виконання рішення суду.
Враховуючи викладене, заява позивача про забезпечення позову задоволенню не підлягає.
У відповідності до п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського сулу України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Суд приходить до висновку, що наявних в матеріалах справи документів достатньо для вирішення справи по суті без участі представника відповідача-1.
В судовому засіданні 06.06.2017, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідача-2, Господарський суд міста Києва
14.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Арбо Фінанс» (первісний кредитор, первісний іпотекодержатель, відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вестконд» (новий кредитор, новий іпотекодержатель, відповідач-2) укладено наступні договори:
договір відступлення права вимоги № 23, відповідно до якого первісний кредитор відступив новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за кредитним договором № 19-4 від 21.08.2007, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Луцьккондитер»;
договір відступлення права вимоги за іпотечним договором № 23-1, відповідно до якого первісний іпотекодержатель відступив новому іпотекодержателю своє право вимоги за іпотечним договором від 21.08.2007, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Луцьккондитер», що забезпечує виконання боржником умов кредитного договору № 19-4 від 21.08.2007;
договір відступлення права вимоги за іпотечним договором № 23-2, відповідно до якого первісний іпотекодержатель відступив новому іпотекодержателю своє право вимоги за іпотечним договором від 21.08.2007, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Луцьккондитер», що забезпечує виконання боржником умов кредитного договору № 19-4 від 21.08.2007.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що спірні договори фактично є договорами факторингу, які укладено з порушенням норм чинного законодавства України, зокрема, положень ст. 1079 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач-2 не був та не є фінансовою установою.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Стаття 513 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.
Що стосується факторингу, то відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.
Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.
За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що укладені між сторонами (відповідачами 1 та 2) договори відступлення права вимоги не є договорами факторингу, оскільки за вказаними договорами жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення між відповідачами 1 та 2 договорів відступлення права вимоги є отримання прибутку.
Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.
Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.
Таким чином, між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги).
Важливою відмінністю цих двох договорів є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст. 1084 Цивільного кодексу України.
З норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.
У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Таким чином відсутні підстави вважати що спірні договори є договорами факторингу.
Згідно з п. 3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Здійснення певних видів підприємницької діяльності потребує відповідного ліцензування.
Оспорювані правочини є договорами відступлення права вимоги, які регулюються нормами ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України не є ані договорами факторингу ані фінансовими послугами.
Чинне законодавство України не містить заборон чи обмежень щодо укладення відповідачем-2 спірного договору.
Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Судом встановлено, що правові підстави для визнання недійсними договорів відступлення права вимоги № 23 від 04.11.2016, № 23-1 від 14.11.2016 та № 23-2 від 14.11.2016 відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Поларт-Інвест» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст. 49, ст.ст. 82-85 ГПК України,-
В позові відмовити повністю.
Повне рішення складено 13.06.2016.
СуддяВ.В. Сівакова