І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И[1]
13 червня 2017 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого судді: Мазурик О.Ф.,
суддів: Кравець В.А., Махлай Л.Д.,
секретаря: Синявського Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_2,
на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 січня 2015 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_5, третя особа: ОСОБА_6, про визнання недійсним договору,
В серпні 2014 року ОСОБА_7, посилаючись на те, що укладені між відповідачами Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк», Банк) та ОСОБА_5 договір про відступлення права вимоги за кредитним договором та договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки суперечать положенням ч. 2 ст. 203, ст. 215 ЦК України, просив визнати їх недійсними.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2014 року позовну заяву ОСОБА_7 в частині позовних вимог про визнання договору відступлення права вимоги за договором іпотеки залишено без розгляду.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 січня 2015 року позов задоволено та визнано недійсним Договір відступлення права вимоги за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02.06.2006, укладений 12.11.2013 між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_5 Вирішено питання про судові витрати.
Не погодившись з рішенням суду ПАТ «ОТП Банк» звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2015 року апеляційну скаргу Банку задоволено, рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову.
24 лютого 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановлено ухвалу, якою рішення Апеляційного суду м. Києва від 07.05.2015 скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 травня 2016 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30.01.2015 залишено без змін.
12.05.2016 ОСОБА_1, як особа, яка не приймала участі у розгляді справи та яка вважала, що суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов'язки звернулася до суду з апеляційною скаргою.
Зазначала, що рішення суду першої інстанції прямо стосується прав та обов'язків апелянта, оскільки вона є власником нерухомого майна, що було предметом іпотеки та забезпечувало виконання позивачем його зобов'язань перед Банком за кредитним договором, заміна сторони за яким оспорюється позивачем у даній справі.
Вказувала на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що між Банком та ОСОБА_5 укладено договір факторингу, у зв'язку з чим безпідставно застосував норми матеріального права, а саме положення Цивільного кодексу України про факторинг та положення Закону України «Про ліцензування деяких видів господарської діяльності», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Посилаючись на те, що рішення не відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 січня 2015 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у прийнятті апеляційної скарги, яку ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року скасовано та направлено справу на новий апеляційний розгляд.
Оскільки відповідно до ст. 294 ЦПК України строк подачі апеляційної скарги на рішення суду для осіб, які не були присутні в судовому засіданні, встановлено протягом десяти днів з дня отримання копії, і матеріали справи не містять доказів отримання апелянтом копії судового рішення, то за приписами цієї статті вважається, що ОСОБА_1 не пропущено строк на апеляційне оскарження.
ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали з підстав, наведених в ній та просили задовольнити.
Позивач та його представник - ОСОБА_8 в судовому засіданні просили відхилити апеляційну скаргу, а рішення прешої інстанції залишити без змін.
Третя особа - ОСОБА_6 в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечувала та просила відхилити.
Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Відповідач - ПАТ «ОТП Банк», про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, в судове засідання свого представника не направив, причини неявки суду не повідомив.
Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилася в судове засідання.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
У статті 129 Конституції України (тут і далі - в редакції, чинній на час прийняття рішення судом) закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.
Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити у апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
ОСОБА_1, звертаючись до суду з апеляційною скаргою, зазначала, що на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 15.09.2014 вона є власником предмета іпотеки, якою було забезпечено належне виконання позивачем його зобов'язань перед Банком за кредитним договором, заміна сторони за яким оспорюється позивачем у справі. Вказала, що задоволення позову по даній справі прямо стосується прав та обов'язків апелянта, оскільки наслідком такого задоволення позову може бути визнання недійсним правових підстав, на яких нерухоме майно отримане апелянтом у власність.
Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України).
Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 листопада 2017 року у справі № 6-2725цс16, яка у відповідності до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для застосування судами.
Оскільки за рішенням суду про задоволення позову про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за кредитним договором у справі, яка переглядається у позивача виникає право заявлення вимоги до власника нерухомого майна, що було предметом іпотеки та забезпечувало виконання позивачем його зобов'язань перед Банком за кредитним договором, заміна сторони за яким оспорювалась позивачем, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов'язки.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що висновок суду про наявність правових підстав для задоволення позову є помилковим.
Як вбачається з матеріалів справи 02.06.2006 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № RML-008/414/2006, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти в загальному розмірі 110000,00 доларів США із сплатою процентної ставки 11% річних зі строком дії кредиту до 02.06.2021.
В якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед ПАТ «ОТП Банк» за кредитним договором було укладено договір іпотеки від 06.06.2006 № PRML-008/441/2006, за умовами якого в іпотеку була передана квартира АДРЕСА_1.
12.11.2013 між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_5 було укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02.06.2006 та договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки № PRML-008/441/2006 від 06.06.2006.
У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що 15 вересня 2014 року з нею було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого вона стала власником предмета іпотеки, яким було забезпечено належне виконання позивачем його зобов'язань за кредитним договором.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 у 2003 році набув право власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується Свідоцтвом про право власності, видане Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 10.09.2003 серії НОМЕР_1 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 04.09.2003 № 1514-С/КІ, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 12 вересня 2003 року, записано в реєстрову книгу № 377-282 за реєстровим № 43708.
02 червня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № RML-008/414/2006, за умовами якого Банк надає позичальнику кредит, а позичальник приймає його на наступних умовах: розмір кредиту - 110 000 доларів США з цільовим призначенням на погашення поточної заборгованості перед кредитором першої черги за кредитним договором першої черги та на споживчі цілі з фіксованою процентною ставкою 11% та плаваючою відсотковою ставкою FIDRстроком до 02 червня 2021 року.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02.06.2006 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено Договір іпотеки № РRML-008/414/2006. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1.
У пункті 4.2. Договору іпотеки сторони погодили, що одночасно з нотаріальним посвідченням цього Договору нотаріус накладає, згідно з чинним законодавством України, заборону відчуження предмета іпотеки.
Підпунктом «b» пункту 5.1. Договору іпотеки передбачено, що іпотекодавець має повне і виключне право власності на весь предмет іпотеки.
Під час дії обтяження предмета іпотеки за іпотечним договором від 02.06.2006 рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 липня 2012 року в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_6 право власності на 2/5 частини квартири АДРЕСА_1. Справу розглянуто судом без участі іпотекодержателя.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2013 задоволено позов ПАТ «ОТП Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вказаним рішенням встановлено, що заборгованість ОСОБА_3 за кредитним договором становить 96 728, 55 доларів США, що станом на 25.09.2012 еквівалентно 773 151, 30 грн., та 59 793,71 грн. та стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_9 на користь Банку заборгованість за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02.06.2006 (т. 1, а.с. 112-113).
За загальними приписами норм матеріального права ухвалення рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке належним чином не виконано, не припиняє зобов'язання.
Матеріали справи не містять доказів, що рішення виконано належним чином.
У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором ПАТ «ОТП Банк» 07 листопада 2013 року надіслав ОСОБА_3 вимогу щодо повернення заборгованості за договором кредиту від 06.06.2006 у розмірі 111 077,55 доларів США та 59 623,97 грн. (а.с. 35).
12 листопада 2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_5 укладено Договір відступлення права вимоги за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02.06.2006.
Зі змісту Договору про відступлення права вимоги вбачається, що первісний кредитор зобов'язаний сповістити боржника про відступлення права вимоги за кредитним договором в п'ятиденний термін з дня укладання цього Договору, шляхом надсилання боржнику відповідного повідомлення цінним листом з повідомленням про вручення.
Як вбачається з матеріалів справи 15 листопада 2013 року ПАТ ОТБ Банк» надіслав ОСОБА_3 лист за вих. № 12-4-10/14138, в якому повідомив про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами ОСОБА_5
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний позивачем договір є договором факторингу, який укладений між неналежними суб'єктами за відсутності дозволів на здійснення фінансових послуг, у зв'язку з чим дійшов висновку про визнання договору недійсним на підставі ст. 203, 215 ЦК України.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду та вважає його неправильним, враховуючи наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).
Стаття ст. 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Звертаючись до суду з позовом за захистом позивач посилався на те, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги за кредитним договором суперечать положенням ч. 2 ст. 203, 215 ЦК України
Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зі змісту оспорюваного правочину вбачається, що позивач не був стороною правочину.
Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Звертаючись до суду з позовом позивач не зазначив, яке його право або інтерес порушує укладений між відповідачами правочин і таких висновків не містить рішення суду.
Крім того, висновки суду, що між відповідачами укладено оплатний договір, не відповідають обставинам справи. Суд, посилаючись на п. 3 договору, застосувавши положення ст. 1077, 1079 ЦК України, вважав, що за умовами договору первісним кредитором передано новому кредитору боргові зобов'язання у розмірі 111 876, 16 доларів США за плату. Такий висновок суду є помилковим, встановлений судом розмір заборгованості переданий за договором не відповідає обставинам справи, оскільки зазначена у п. 3 договору сума у розмірі 59 523,97 грн. є складовою боргового зобов'язання та не є платою за договором.
Пунктом 1 Договору про відступлення права вимоги передбачено, що в порядку та на умовах, визначених цим Договором, первісний кредитор передає у повному обсязі, а новий кредитор приймає на себе у повному обсязі право вимоги, що належить первісному кредитору за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02 червня 2006 року, укладеним між первісним кредитором та громадянином України ОСОБА_3, а саме: первісний кредитор передає новому кредитору право вимоги виконання боржником боргових зобов'язань за кредитним договором в розмірі 111 876,16 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ на день підписання 894 226,15 грн. та 59 623,97 грн. (953 850,12 грн.), за ціну встановлену в п. 3 цього Договору.
З пункту 2 Договору випливає, що новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов'язанні, що виникли з кредитного договору в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення цього Договору.
Первісний кредитор підтверджує, що станом на дату укладення цього Договору новий кредитор сплатив на рахунок № 37394090900000 в повному обсязі первісному кредитору суму у розмірі 953 850,12 грн. та до нового кредитора перейшли права первісного кредитора за кредитним договором (п. 3 Договору).
Отже, умовами Договору про відступлення права вимоги не передбачена плата первісному кредитору за відступлені зобов'язання, а сума зазначена в п. 3 Договору, яку новий кредитор сплатив на рахунок первісного кредитора є сумою заборгованості за кредитним договором (894 226,15+59 623,97 = 953 850,12).
У зв'язку з наведеним, судова колегія вважає помилковим висновок суду першої інстанці,ї що оспорюваний договір є оплатним.
Вирішуючи спір по суті суду необхідно було взяти до уваги постанову ВСУ від 6 липня 2015 року у справі № 6-301цс15.
У зазначеній постанові вказано, що відмежування договору факторингу від інших подібних договорів, зокрема договору цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.
Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.
Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).
Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.
Пунктом 1 частини 1 статті 512 ЦК України встановлено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Як вбачається з матеріалів справи, а саме з Договору про відступлення права вимоги за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02.06.2006, укладаючи даний договір сторони керувалися положеннями статей 512-519 ЦК України, якими врегульовано питання щодо заміни кредитора у зобов'язанні.
За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що Договір від 12 листопада 2013 року про відступлення права вимоги за кредитним договором № RML-008/414/2006 від 02.06.2006 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.
Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги про визнання договору відступлення права вимоги недійсним, суд першої інстанції вказаних обставин та наведених положень матеріального закону не врахував, у зв'язку з чим дійшов неправильного висновку про задоволення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно положень ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Враховуючи те, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та порушив норми матеріального права, рішення суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо його законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення.
У відповідності до ч. 2 ст. 318 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи, залежно від обґрунтованості скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу відповідно до ст. 307 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано рішення або ухвалу апеляційного суду.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що ухвала Апеляційного суду м. Києва від 12 травня 2016 року, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції від 30.01.2015, підлягає скасуванню.
На підставі викладеного та керуючись ст. 218, 303, 307, 309, 313-315, 317-319, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_2, - задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 12 травня 2016 року - скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_5, третя особа: ОСОБА_6, про визнання недійсним договору - відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 752/12937/14-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/6113/2017
Головуючий у суді першої інстанції: Мирошниченко О.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.