79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"13" червня 2017 р. Справа № 909/230/17
Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:
головуючого-судді Костів Т.С.
суддів Данко Л.С.
Галушко Н.А.
при секретарі Кобзар О.В.
розглянувши апеляційну скаргу Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради, м. Івано-Франківськ, вх.№01-05/2028/17 від 03.05.2017 року
на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 11.04.2017 року
у справі №909/230/17
за позовом: Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Івано-Франківської філії, м. Івано-Франківськ
до відповідача: Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради, м. Івано-Франківськ
про: стягнення компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам в сумі 36 107,29 грн.
За участю представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився;
рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 11.04.2017 року у справі №909/230/17 (суддя Фрич М.М.) позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Івано-Франківської філії, до відповідача Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради, про стягнення компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам в сумі 36 107,29 грн. - задоволнено повністю.
Не погоджуючись з рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 11.04.2017 року у справі №909/230/17, відповідач - Департамент соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради, - подав апеляційну скаргу.
Зокрема, скаржник у поданій апеляційній скарзі зазначає про те, що дана справа підвідомча адміністративним судам, вважає також, що фактично департаментом соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради не було виконано покладених на нього законом зобов'язань та не здійснено компенсацію фактичних витрат середнього заробітку працівникам призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період за 2015 рік на користь ПАТ « Укртелеком » в особі Івано-Франківської філії ПАТ «Укртелеком » на загальну суму 36107,29 грн. у зв'язку з тим, що не передбачено коштів у державному бюджеті і відсутності фінансування головним розпорядником бюджетних коштів та відповідального виконавця бюджетної програми Мінсоцполітики та розпорядника нижчого рівня департаменту соціальної політики Івано-Франківської облдержадміністрації.
Відповідно до пункту 4 Порядку, для отримання компенсації з бюджету середнього заробітку підприємства, установи та організації подають щомісяця до 15 числа органові соціального захисту населення звіти про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 1, погоджені районним (міським) військовим комісаріатом або військовою частиною, що здійснювали призов працівників на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби, для подання до 19 числа структурному підрозділу соціального захисту населення копій зазначених звітів, а також зведеного звіту про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 2.
Отже, з вини позивача не було вчасно подано звіти до 15 числа поточного місяця за липень, листопад та грудень 2015 року, тому немає вини департаменту соціальної політики щодо відшкодування компенсації. Беручи до уваги, що першим розпорядником коштів є Міністерство соціальної політики України і не виконано зобов'язань по перерахуванню коштів розпорядникам нижчого рівня, а департамент соціальної політики вчинив всі дії по прийняттю рішення щодо відшкодування коштів підприємствам, установам, організаціям, повідомивши про це розпорядника вищого рівня (департамент соціальної політики Івано-Франківської облдержадміністрації та відповідно, головного розпорядника (Міністерство соціальної політики України), цей суб'єкт мав би бути залучений до участі у справі.
На підставі викладеного апелянт просить скасувати рішення господарського суду Івано-Франківської області від 11.04.2017 р. у справі № 909/230/17 та відмовити у позові.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.05.2017р. справу №909/230/17 призначено судді-доповідачу Костів Т.С. та іншим суддям, які входять до складу колегії, а саме суддям: Данко Л.С. та Галушко Н.А..
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 10.05.2017 р. подані скаржником матеріали визнано достатніми для прийняття їх до провадження в апеляційній інстанції, розгляд справи призначено на 23.05.2017 р..
23.05.2017 року було складено повідомлення у якому зазначено, що у зв'язку із перебуванням у відпустці суддів - членів колегії Данко Л.С. та Галушко Н.А. розгляд вищевказаної справи не відбувся з урахуванням положень абз. 2 пп.2.3.25 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 21 від 03.03.2016 року.
Ухвалою суду від 25.05.2017 року розгляд справи відкладався на 13.06.2017 року з мотивів, наведених у ніх.
В судове засідання 13.06.2017 року представники сторін в судове засідання не з'явились, причин неявки суду не довели, хоч були належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду даної справи, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштових відправлень.
Згідно із п.3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року ,,Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції'', у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Окрім того, враховуючи, що явка представників сторін у судове засідання не була визнана судом обов'язковою, а також достатність матеріалів справи для розгляду апеляційної скарги по суті та з метою забезпечення дотримання вимог законодавства в частині додержання процесуальних строків відповідно до вимог ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, справа розглядається за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне:
як правильно встановив суд першої інстанції, відповідно до розрахункових листків за липень 2015 року, листопад 2015 року, грудень 2015 року позивачем здійснено виплату середнього заробітку мобілізованим працівникам на загальну суму 36 107,29 грн..
Відповідно до Звітів про фактичні витрати на виплату компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації за липень 2015 року, листопад 2015 року та грудень 2015 року відповідача інформовано про таку виплату. Такі Звіти підписано директором, головним бухгалтером та погоджено військовим комісаром. Доказів в підтвердження того, що відповідач виплатив компенсацію середнього заробітку мобілізованим працівникам суду не надано, скаржник цей факт не заперечував.
Посилання скаржника щодо невчасного подання позивачем звітів про фактичні витрати на виплату компенсацій не можуть братися судом до уваги, оскільки подання таких звітів не у встановлені законодавством строки не звільняє відповідача по справі від компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам.
Судом першої інстанції підставно не було взято до уваги й заперечення скаржника щодо нездійснення виплати компенсації середнього заробітку мобілізованим працівникам по причині відсутності відповідних бюджетних коштів. Так, ч. 2 ст. 218 ГК України та ст. 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів. Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 17 березня 2004 року №7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року №20-рп/2004, від 9 липня 2007 року №6-рп/2007). Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, а саме, у справі Кечко проти України (заява № 63134/00), Європейський Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України Про Державний бюджет на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон. У пункті 26 рішення Європейського Суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі Кечко проти України зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. Аналогічної правової позиції притримується Верховний Суд України у постанові від 15.05.2012 у справі №11/446.
Колегія суддів також не погоджується із посиланням скаржника на підвідомчість даної справи адміністративним судам, з огляду на наступне:
відповідно до ч.2 ст.17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1)спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за виключенням спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю. Предметом розгляду даної справи є стягнення компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам в сумі 36 107, 29 грн. В спірному випадку, суду не доведено публічно-правовий характер спірних правовідносин, а також не доведено, що спірні правовідносини стосуються реалізації компетенції департаменту соціальної політики у сфері управління, а відтак, в суду є всі підстави вважати, що даний спір підлягає розгляду в господарських судах.
З огляду на вищевикладене, клопотання про припинення провадження у справі підставно було відхилено судом першої інстанції.
Щодо посилань апелянта на необхідність залучення до участі у справі розпорядників бюджетних коштів вищого рівня, то відповідно до ст.24 ГПК України, господарський суд лише за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.
Відповідно до п.2 Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2015 р. № 105 головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є: Міністерство соціальної політики Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи з питань соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій (далі - структурні підрозділи соціального захисту населення); структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (крім мм. Києва та Севастополя) рад (далі - органи соціального захисту населення). В спірному випадку, саме Департамент та районні (міські) управління соціального захисту населення є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня. Відповідно до п.3 Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації..., затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2015 р. № 105 бюджетні кошти спрямовуються підприємствам, установам, організаціям на компенсацію витрат на виплату середнього заробітку працівникам, які працювали на таких підприємствах, в установах, організаціях на час призову на військову службу.
Оскільки, саме відповідач по справі є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня і саме на нього покладено обов'язок по компенсації виплат середнього заробітку мобілізованим працівникам, суд першої інстанції дійшов підставного висновку, що підстави для залучення інших відповідачів, а саме Департамент соціальної політики Івано-Франківської обласної державної адміністрації та Міністерство соціальної політики України, - відсутні.
Положеннями ч.ч.1,2 ст.509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, з актів органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місцевого самоврядування (ч. 3, 4 ст. 11 ЦК України). Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Стаття 610 ЦК України визначає що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 2 ст. 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" встановлено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. З аналізу вищевказаних норм вбачається, що боржник, як юридична особа, відповідає за своїми зобов'язаннями, які виникли безпосередньо із закону і така відповідальність не може ставитись в залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб. Відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України та ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, де вони працювали на час призову. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України №105 від 04.03.2015 "Про затвердження Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку із прийняттям на військову службу за контрактом", визначено, що компенсація у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період здійснюється за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті. Згідно п.4 Порядку, для отримання компенсації з бюджету середнього заробітку підприємства, установи та організації подають щомісяця до 15 числа органові соціального захисту населення звіти про фактичні витрати на компенсації з бюджету середнього працівникам за формою згідно з додатком 1, погоджені районним (міським) військовим комісаріатом або військовою частиною, що здійснювали призов працівників на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби. Виплата компенсації проводиться підприємствами, установами, організаціями у строки, визначені статтею 1154 КЗпП України (п.6 Порядку).
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про підставність задоволення судом першої інстанції позовних вимог.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У відповідності до ч. 1 ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.
Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Однак, у встановленому законом порядку підстави, передбачені у ст. 104 ГПК України для скасування або зміни судового рішення не були доведені суду належними доказами.
Відтак, беручи до уваги наведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Івано-Франківської області від 11.04.2017 р. у справі № 909/230/17 прийняте на підставі матеріалів справи, у відповідності до норм матеріального та процесуального права, посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, висновків господарського суду Івано-Франківської області не спростовують, а відтак, не визнаються такими, що можуть бути підставою для його скасування.
Керуючись ст.ст. 1, 21, 33, 43, 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -
1.Апеляційну скаргу Департаменту соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради, м. Івано-Франківськ, вх.№01-05/2028/17 від 03.05.2017 року- залишити без задоволення, а рішення господарського суду Івано-Франківської області від 11.04.2017 року у справі № 909/230/17 без змін.
2.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.
3.Матеріали справи скеровуються до господарського суду Івано-Франківської області.
Повний текст постанови суду оформлено і підписано відповідно до вимог статті 105 ГПК України 15.06.2017 року.
Головуючий-суддя Костів Т.С.
Суддя Данко Л.С.
Суддя Галушко Н.А.