"30" травня 2017 р. Справа № 922/61/17
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В. , суддя Пелипенко Н.М.
при секретарі Кохан Ю.В.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився
відповідача - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Порше Лізинг України” (вх. № 1161Х/3-12) на рішення господарського суду Харківської області від 02.03.2017 у справі № 922/61/17
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Порше Лізинг України”, м. Київ
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Постман”, смт.Покотилівка, Харківська область
про стягнення 226819,83 грн., -
У січні 2017 року позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Постман" про стягнення 136984,74 грн., з яких: 44881,38грн. заборгованості зі сплати лізингових платежів, 36719,90 грн. плати за фактичний час користування об'єктом лізингу, 36035,28 грн. збитків, 7875,29 грн. пені, 1135,79 грн. 3% річних, 10337,10 грн. інфляційних втрат.
Рішенням господарського суду Харківської області від 02.03.2017 (суддя Калантай М.В.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Постман" на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" 44881,38 грн. заборгованості зі сплати лізингових платежів, 36719,90 грн. плати за фактичний час користування об'єктом лізингу, 7875,29 грн. пені, 1135,79 грн. - 3% річних, 10337,10 грн. - інфляційних втрат, 1514,24 грн. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.
Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення господарського суду Харківської області від 02.03.2017 у справі №922/61/17 скасувати в частині відмови у стягненні збитків у розмірі 36035,28 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ “Порше Лізинг Україна” до ТОВ “Постман” в частині стягнення збитків у розмірі 36035,28 грн. задовольнити, а в іншій частині рішення господарського суду Харківської області від 02.03.2017 залишити без змін. При цьому, заявник апеляційної скарги зазначає, що на його думку вказане рішення було необґрунтованим та таким, що ухвалене при неповному та всебічному з'ясуванні обставин справи.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 07.04.2017 апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 20.04.2017.
20.04.2017 представники сторін в судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомленими про час та місце судового засідання, що підтверджується відповідним повідомленням про отримання поштового відправлення та повернутою на адресу суду копією ухвали з поштовим відправленням з поштовою відміткою «не запит» (за закінченням терміну зберігання), в зв'язку з чим розгляд справи було відкладено.
30.05.2017 представники сторін знову не скористалися наданим правом брати участь у судовому засіданні, хоча належним чином були повідомлені про день та час розгляду справи.
За змістом статті 64 ГПК України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінченням строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений належним чином про час і місце розгляду справи судом.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Вищого господарського суду України, який в межах пункту 3.9.1 постанови пленуму "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" визначив, що в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Згідно із пунктом 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Враховуючи те, що явка сторін не була визнана обов'язковою, а також те, що неявка представників сторін не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за наявними матеріалами у справі.
Розглянувши матеріали справи колегія суддів встановила наступні обставини.
03.12.2013 між позивачем, як лізингодавцем, та відповідачем, як лізингоодержувачем, укладено договір про фінансовий лізинг №00009287, відповідно до умов якого позивач зобов'язався передати у розпорядження відповідача транспортний засіб типу: VW Tiguan FL 2.0 I TDI, 2013 року виробництва, шасі № WVGZZZ5NZEW565865, двигун №CBZA55041, а відповідач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіком покриття виплат та виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору.
Згідно з умовами зазначеного договору, вартість об'єкту лізингу становить еквівалент 53744,00 дол. США; авансований платіж - еквівалент 16123,20 дол. США; обсяг фінансування еквівалент - 37620,80 дол. США; залишкова вартість - еквівалент - 8061,60 дол. США; кількість лізингових платежів - 60; строк лізингу (місяців) - 60; лізинговий платіж - еквівалент - 1042,27 дол. США. Усі платежі, що підлягають сплаті, повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку: 1) за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в дол. США, визначених вище, відповідно до пунктів 6,3 та 2) відповідно до пункту 6.4.2 (якщо застосовується) Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу.
У відповідності до п. 4.1. договору, позивач зберігає за собою право власності на об'єкт лізингу, в той час як відповідач матиме право на експлуатацію об'єкту лізингу впродовж усього строку дії контракту (окрім випадків, коли позивач матиме право розірвати цей контракт та вимагати повернення об'єкта лізингу, як зазначено в цьому контракті).
Пунктом 6 договору сторони визначили порядок здійснення лізингових платежів. Так, за змістом п. 6.1 договору, відповідач зобов'язався, для експлуатації об'єкта лізингу, щомісяця здійснювати на користь позивача лізингові платежі відповідно до графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (план відшкодування), що являє собою невід'ємну частину цього контракту, та інших положень контракту.
Пунктом 8.2.1. договору передбачено відповідальність відповідача у випадку прострочення сплати лізингових платежів у розмірі 10% річних від вчасно невиплаченої суми за кожен день затримки до моменту повної оплати платежу.
Відповідно до п. 8.3.2 договору, якщо відповідач повністю або частково не здійснить оплату 1 (одного) лізингового платежу, при цьому якщо прострочення лізингового платежу триває більш, ніж 30 днів (у відповідності до Закону України “Про фінансовий лізинг”), позивач має право розірвати контракт/відмовитись від контракту і витребувати об'єкт лізингу від лізингоодержувача, в тому числі у примусовому порядку згідно з виконавчим написом нотаріуса.
У пункті 12 договору сторони визначили строк та підстави закінчення лізингу або розірвання контракту. Так, пунктом 12.1 договору встановлено, що строк лізингу за цим контрактом визначається у договорі про фінансовий лізинг та графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування).
Пунктами 12.6 та 12.6.1 договору передбачено право позивача на розірвання/відмову від контракту в односторонньому порядку та право на повернення об'єкту лізингу, зокрема, у випадку не сплати відповідачем одного наступного лізингового платежу у повному обсязі або частково, і строк невиконання зобов'язання зі сплати перевищує 30 календарних днів.
Відповідно до п. 12.7 договору, день, що вважатиметься датою розірвання/відмови від договору, визначається позивачем у відповідному повідомленні/вимозі. Позивач надсилає відповідачу письмове повідомлення про розірвання/відмову від контракту та, за можливості, зв'язується з ним доступними телефону засобами зв'язку для повідомлення про розірвання/відмову від контракту. Таке повідомлення/вимога надсилається позивачем на адресу за зареєстрованим місцезнаходженням відповідача. У випадку неотримання відповідачем повідомлення/вимоги з будь-яких причин, відповідач вважається належним чином повідомленим на 10 календарний день з дня відправлення такого повідомлення, що підтверджується документами з відміткою ДП “Укрпошта” про прийняття повідомлення для відправки.
Пунктом 12.9 договору передбачено, що у разі дострокового припинення договору з боку позивача, відповідач зобов'язався повернути об'єкт лізингу за власний рахунок у відмінному робочому і технічному стані за місцезнаходженням позивача впродовж 10 (десяти) робочих днів з дати одержання відповідного запиту.
12.01.2015 року між сторонами укладено додаткову угоду №1/1 до договору, відповідно до якої строк кредиту продовжено на 84 місяці, а також викладено графік погашення кредиту в новій редакції.
На виконання умов вищезазначеного договору, позивач передав відповідачу предмет лізингу, що підтверджується підписаним представниками сторін актом прийому-передачі від 25.12.2013 (а. с 39).
Як вказує позивач, у процесі виконання умов договору, відповідач майже одразу після укладання договору почав порушувати умови, сплачуючи лізингові платежі з порушенням встановленого в плані відшкодування строку та припинив сплачувати щомісячні лізингові платежі. Так, станом на момент підготовки позовної заяви у відповідача утворилася основна заборгованість в розмірі 44881,38 грн., що підтверджується відповідними рахунками-фактури, наявними в матеріалах справи.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про фінансовий лізинг”, відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим законом.
Відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно зі ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 ст. 692 цього ж кодексу передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до ч. 1 ст. 292 Господарського кодексу України, лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця майна, за умовами сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг” за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про фінансовий лізинг” договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.
Відповідно до ст. 16 Закону України “Про фінансовий лізинг” сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до положень ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Матеріалами справи підтверджується, що позивач виконав свої зобов'язання за договором належним чином, а саме на виконання умов договору про фінансовий лізинг №00009287 від 18.12.2013 передав, а відповідач прийняв об'єкт лізингу, що підтверджується актом прийому-передачі від 25.12.2013, який підписаний представниками сторін та скріплений печатками.
Натомість, відповідачем у порушення взятих на себе зобов'язань за договором у період з лютого по квітень 2015 року не здійснено повної сплати лізингових платежів згідно з рахунками-фактурами: №00256716 від 02.02.2015, №00262401 від 06.03.2015, №00268183 від 06.04.2015, внаслідок чого утворилась заборгованість перед позивачем за лізинговими платежами у розмірі 44881,38 грн.
Позивач, користуючись правом, передбаченим п.п. 8.3.2. та 12.6.1 договору 13.05.2015 направив до відповідача вимогу (повідомлення) про сплату заборгованості за договором, в якій зазначив про відмову від договору за вих.№00008267 від 05.05.2015, яка була повернута на адресу позивача у зв'язку з відмовою відповідача від одержання.
Згідно з пунктом 12.13 договору сторони узгодили, що у випадках, передбачених пунктами 12.6 та 12.12 договір вважається розірваним на 10-й (десятий) робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої особи.
Отже, з урахуванням вимог п. 12.7 договору, договір лізингу є розірваним з 11.06.2015, як про це зазначено в повідомленні.
Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем прийнятого на себе зобов'язання по сплаті у належні строки та розмірі за договором лізингу №00009287 від 18.12.2013.
Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що оскільки відповідач не надав суду доказів сплати заборгованості за лізинговими платежами за лютий - квітень 2015 року, згідно з виставленими рахунками-фактурами: №00256716 від 02.02.2015, №00262401 від 06.03.2015, №00268183 від 06.04.2015, з огляду на те, що договір фінансового лізингу припинив свою дію, позовні вимоги про стягнення 44881,38 грн. заборгованості по сплаті лізингових платежів є обґрунтованими, доведеними і підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.
Щодо позовної вимоги заявлених до стягнення інфляційних витрат та 3% річних колегія суддів виходить з такого.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
У пункті 3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року №14 “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань” зазначено, що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені у листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р, в якому зазначено, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а у середньому на місяць; тому умовно слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, наприклад, травня, індексується за період з урахуванням травня, а, якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - липня.
Факт прострочення відповідачем виконання зобов'язань зі сплати лізингових платежів підтверджується матеріалами справи та не спростований відповідачем.
Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, перевіривши розрахунок позивача, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення відповідної частини позову, та стягнення з відповідача на користь позивача 1135,79 грн. 3% річних та 10337,10 грн. інфляційних втрат.
Щодо вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені колегія суддів зазначає наступне.
Частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Постановою пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань” №14 від 17.12.2013 року, з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” встановлено, що правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Стаття 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
У пункті 8.2.1. договору передбачено відповідальність відповідача у випадку прострочення сплати лізингових платежів у розмірі 10% річних від вчасно невиплаченої суми за кожен день затримки до моменту повної оплати платежу.
Щодо вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені колегія суддів зазначає наступне.
Частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Постановою пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань” №14 від 17.12.2013 року, з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” встановлено, що правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Стаття 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
У пункті 8.2.1. договору передбачено відповідальність відповідача у випадку прострочення сплати лізингових платежів у розмірі 10% річних від вчасно невиплаченої суми за кожен день затримки до моменту повної оплати платежу.
Позивачем в позовній заяві була заявлена до стягнення пеня в розмірі 7875,29 грн., суд першої інстанції перевіривши розрахунок пені, наданий позивачем, встановив його правильність та задовольнив позов в цій частині.
Колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про визнання пені в розмірі 7875,29 грн. і стягнення вказаної суми з відповідача на користь позивача, оскільки він здійснений у відповідності до умов договору та приписів чинного законодавства.
Також колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з підприємства відповідача плати за фактичний час користування об'єктом лізингу в розмірі 36719,90 грн. Так, умовами спірного договору сторони визначили, що відповідач повинен був повернути об'єкт лізингу до головного офісу позивача впродовж 10 (десяти) робочих днів з дати одержання вимоги позивача про таке повернення. Але, відповідач заборгованість не сплатив та об'єкт лізингу позивачу вчасно не повернув.
Відповідно до п. 6.18 умов лізингу, сторони погоджуються, що у випадку розірвання контракту/відмови від контракту за ініціативою «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12, лізинговий платіж буде вважатися платою за користування об'єктом лізингу. Таким чином, відповідач повинен компенсувати позивачу плату за фактичний час користування об'єктом лізингу .
На ряду з іншими позовними вимогами, позивач просив стягнути на свою користь з підприємства відповідача суму збитків в розмірі 36035,28 грн., а саме:
- реальні збитки в розмірі 30035,28 грн., які складаються з витрат понесених у зв'язку з неналежним виконанням умов договору в розмірі 25218,72 грн. При цьому позивач просить компенсувати дані збитки з урахуванням ПДВ в розмірі 4816,56 грн., посилаючись на той факт, що позивач є платником ПДВ.
- реальних збитків в розмірі 6000,00 грн., які складаються з витрат на правову допомогу в сумі 5000,00 грн. та 1000,00 грн. - ПДВ.
Заявник апеляційної скарги, в обґрунтування вимог як позовної заяви так і апеляційної скарги посилається на те, що, враховуючи протиправну поведінку відповідача, його явне небажання виконувати умови договору, неможливість за рахунок власних виробничих ресурсів стягнути заборгованість за договором, він був змушений звернутись до спеціалізованих організації, а саме: до спеціалізованої організації ТОВ «Юридична фірма "Тріпл Сі" та ТОВ “Юридична фірма Вернер” з метою забезпечення останніми юридичного супроводу щодо представництва інтересів позивача. Позивач вказує, що за надані останньою послуги, надані ТОВ «Юридична фірма «Вернер» він сплатив 6000 грн., а за послуги надані ТОВ «Юридична компанія «Тріпл Сі» - 25435,28 грн., які відтак вважає своїми збитками.
Крім того, позивач зазначає, що він був вимушений укласти з ТОВ “Автомир” договір відповідального зберігання від 01.09.2014, оскільки не має технічної можливості зберігати об'єкт лізингу. Позивач вказує, що за надані останньою послуги він сплатив 400,00 грн., які також вважає своїми збитками.
Колегія суддів вважає необґрунтованими такі доводи заявника апеляційної скарги, виходячи з такого.
Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків.
Згідно з частиною 1 та 2 ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
За умовами ст. 224 Господарського кодексу України та з урахуванням ст. 623 Цивільного кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до частини 1 якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до пункту 8.2.3 договору у випадку прострочення сплати лізингових платежів до відповідача застосовуються санкції, зокрема, компенсація будь-яких витрат, понесених позивачем та/або винагороди, включаючи, гонорари юристам, судові та позасудові витрати.
У пункті 8.6 договору встановлено, що будь-які збитки заподіяні невиконанням або неналежним виконанням стороною своїх зобов'язань за контрактом, підлягають відшкодуванню у повному обсязі додатково до штрафних санкцій, передбачених контрактом.
Пунктом 12.10 договору встановлено, що у будь-якому випадку дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту позивач зберігає за собою право вимагати додаткових компенсацій, зокрема, витрат на правову допомогу.
Позивач вважає збитками витрати на правову допомогу (юридичні послуги), які поніс у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов спірного договору та витрати, які він поніс у зв'язку із збереженням об'єкту лізингу.
Разом з тим, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад цивільного правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності відповідно до ст. ст. 623, 1166 Цивільного кодексу України та ст. 224 Господарського кодексу України.
Для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як відшкодування збитків, обов'язковим є наявність: протиправної поведінки боржника, яка проявляється у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявність збитків; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками, що означає, що збитки мають бути наслідком саме даного порушення боржником зобов'язання, а не якихось інших обставин, зокрема, дій самого кредитора або третіх осіб; вина боржника.
Отже, звертаючись до суду з вимогою про стягнення з відповідача збитків, позивач має довести їх наявність з дотриманням вимог ст. ст. 32-34, 36 та 37 Господарського процесуального кодексу України.
Господарським судом правомірно встановлено, що витрати на оплату юридичних послуг не є збитками у розумінні вказаних положень закону, оскільки, вони не мають обов'язкового характеру та обов'язкових ознак збитків, які містить діюче законодавство, а факт їх наявності та розмір не знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором.
У даному випадку позивачем не доведено того, що протиправні дії чи бездіяльність відповідача є причиною, а збитки, які виникли у позивача - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.
Отже, отримання позивачем послуг за договором відповідального зберігання та договорами про надання юридичних послуг не є обов'язковими витратами, які позивач зробив для відновлення свого порушеного права, а вибір представників, які представлятимуть його інтереси, та зберігача об'єкту лізингу є його правом, а не обов'язком.
Крім того, за загальним правилом, витрати на правову допомогу взагалі не знаходяться у безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором фінансового лізингу.
Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними в оглядовому листі Вищого господарського суду України від 14.01.2014 за №01-06/20/2014.
Таким чином, витрати, які включені позивачем до складу прямих збитків, завданих у зв'язку з порушенням відповідачем своїх зобов'язань за договором, не відповідають вимогам ст.22 Цивільного кодексу України та ст.225 Господарського кодексу України, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги позивача про стягнення збитків у формі витрат на правову допомогу та збитків у формі витрат на зберігання об'єкту лізингу.
Вказані висновки господарського суду узгоджуються з правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеній у постанові від 29.12.2015 у справі №911/1623/15.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю “Порше Лізинг Україна” не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення господарського суду Харківської області від 02.03.2017 по справі №922/61/17 має бути залишене без змін.
Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, витрати апелянта по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 44, 49, 99, 101, п.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Порше Лізинг України” залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 02.03.2017 у справі №922/61/17 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Істоміна О.А.
Суддя Барбашова С.В.
Суддя Пелипенко Н.М.