04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"30" травня 2017 р. Справа№ 910/22680/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Руденко М.А.
суддів: Дідиченко М.А.
Пономаренка Є.Ю.
при секретарі: Верьовкін С.С.
за участю представників сторін:
від позивача: Петрик О.В. (виконавчий директор, наказ №11 від 23.04.2010р.);
від відповідача: Романюк С.П. ( директор, наказ № 18/11-К від 30.12.2011 р.);
розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТІСО"
на рішення господарського суду міста Києва від 14.02.2017 року .
у справі № 910/22680/16 (суддя: Якименко М.М.)
за позовом Українського союзу об'єднання, підприємств і організацій побутового обслуговування населення (Укрсоюзсервіс)
до товариства з обмеженою відповідальністю "ТІСО"
про стягнення заборгованості 74 573,99 грн.,-
У грудні 2016 року позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за договором про надання послуг, пов'язаних з користуванням теплопунктом.
Рішенням господарського суду міста Києва від 14.02.2017 року у справі №910/22680/16 позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Стягнуто з відповідача на користь позивача 72 171 грн. 57 коп. - суми боргу за отриманні послуги з урахуванням індексу інфляції, 2 402 грн. 42 коп. - 3% річних.
Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що матеріалами справи належним чином доведено порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо оплати вартості отриманих послуг від позивача згідно умов договору №01/2-09 про надання послуг, пов'язаних з користуванням теплопунктом від 01.10.2009 року. Також суд зазначив, що договір не може бути розірвано у відповідності до ст. 907 ЦК України, так як сторонами в договорі визначений порядок розірвання договору який передбачено в пунктах 6.5 та 6.6. договору, тому в зв'язку з відсутністю додаткової угоди до договору про його розірвання, договір вважається таким який діє до 31.12.2016 року
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ТІСО" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 14.02.2017 року у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав на те, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про сплату позивачем наданих послуг на підставі самого факту існування діючого договору, а не на підставі факту безпосереднього надання послуг позивачем відповідачу, також скаржник зазначив, що відсутні докази надання послуг позивачем відповідачу, крім того немає підтвердження того, що майно відповідача знаходилось на території позивача.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.03.2017 року було прийнято до провадження апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТІСО" та призначено справу до розгляду.
11.05.2017 року через відділ документального забезпечення суду від представника відповідача надійшло клопотання про призначення судової економічної експертизи.
29.05.2017 року через відділ документального забезпечення суду від представника позивача надійшло відзив на апеляційну скаргу.
30.05.2017 року через відділ документального забезпечення суду від представника відповідача надійшло клопотання про долучення додаткових документів.
У судовому засіданні, 30.05.2017 року відповідач підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Представник позивача, заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Згідно ст. 101 Господарського процесуального кодексу апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 01.10.2009 року між Українським союзом об'єднань, підприємств і організацій побутового обслуговування населення (Укрсоюзсервіс) (позивач, сторона-І) та ТОВ "ТІСО" (відповідача, сторона-2, ТОВ "ТІСО") укладено договір №01/2-09 про надання послуг, пов'язаних з користуванням теплопунктом (договір) (а.с.14).
За умовою вищезазначеного договору, в порядку та на умовах, визначених даним договором, сторона-1 надає на платній основі стороні-2 послуги, пов'язані із знаходженням на території Укрсоюзсервісу за адресою: м. Київ, вул. Ямська,72-а теплопункта, яким користується сторона-2. (п. 1.1. договору).
Сторона-2 сплачує Стороні-1 плату за послуги, пов'язані із знаходженням на території Укрсоюзсервісу за адресою: м. Київ, вул. Ямська,72-а теплопункта, яким користується Сторона-2. (п.2.1 договору).
Щомісячна плата згідно п.2.1. цього договору за ініціативою Сторони-1 може бути змінена в разі зміни показників, які вказані в розрахунку, що додається (п. 2.2. Договору).
Пунктом 3.2. Договору передбачено, що сторона-2 зобов'язується:
- сплачувати щомісячну плату за послуги, пов'язані із знаходженням на території Укрсоюзсервісу за адресою: м.Київ, вул.Ямська,72-а теплопункта, яким користується Сторона-2, до 5 числа поточного місяця за поточний місяць в розмірах, встановлених розрахунком, що додається до цього договору, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок Сторони-1;
- при користуванні послугами Сторони-1 дотримуватись принципів добросусідства та взаємоповаги.
Розділом 6 укладеного договору сторони передбачили, що зміни в даний договір можуть бути внесені тільки за домовленістю сторін, які оформлюються додатковою угодою до цього договору (п. 6.3. договору). Зміни у цей договір набирають чинності з моменту їх належного оформлення Сторонами (п.6.4 договору). Даний договір може бути розірваний тільки за домовленістю сторін, яка оформляється додатковою угодою до даного договору (п.6.5 договору). Цей Договір вважається розірваним з моменту належного оформлення Сторонами відповідної додаткової угоди, якщо інше не встановлено чинним законодавством України (п. 6.6. договору).
В подальшому, 28.08.2015 року між сторонами було укладено додаткову угоду до договору №01/2-09 (а.с. 15), якою було внесено зміни до п.6.1 договору, та визначено що договір набирає чинності з дати підписання і діє до 31.12.2016 року.
Відповідно до розрахунку, погоджено та підписаного сторонами договору в двохстороньому порядку, вартість послуги становить 4 808,31 грн. з ПДВ, при цьому, відповідно до п. 2.2 щомісячна плата згідно п.2.1 договору № 01/2-09 про надання послуг, пов'язаних з користуванням теплопунктом від 01 жовтня 2009 року за ініціативою сторони-1 може бути змінена в разі зміни показників, які вказані в розрахунку, що додається. (а.с.16)
20.11.2015 року відповідач звернувся до позивача з листом №15 про розірвання договору в односторонньому порядку.(а.с.18).
Проте, листом від 17.12.2015 року Український союз об'єднань, підприємств і організацій побутового обслуговування населення (позивач) повідомив відповідача про те, що згоди на розірвання договору не надає. З позовними вимогами до суду щодо дострокового розірвання договору на підставі ст. 907 ЦК України, ТОВ «ТІСО» не зверталось.
Позивач звернувся до суду з даним позовом підставі того, що в період часу з листопада 2015 року по грудень 2016 року (включно) позивачем надані відповідачу послуги в розмірі 72 171,57 грн., доказів оплати яких відповідачем не надані, а отже внаслідок порушення відповідачем зобов'язання щодо повної та своєчасної оплати вартості отриманих від позивача послуг, відповідно до умов договору, позивач звернувся до суду з вимогами щодо стягнення заборгованості в розмірі 72 171,57 грн. (з врахуванням індексу інфляції).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що статтею 907 ЦК України передбачена можливість розірвання договору про надання послуг шляхом односторонньої відмови від договору, однак сторони визначили порядок розірвання договору який передбачено в пунктах 6.5 та 6.6. договору, тому в зв'язку з відсутністю додаткової угоди до договору про його розірвання, договір вважається таким який діє до 31.12.2016 року. Водночас, зазначив, що матеріалами справи належним чином доведено порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо оплати вартості отриманих послуг від позивача згідно умов договору №01/2-09 про надання послуг, пов'язаних з користуванням теплопунктом від 01.10.2009 року.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.
У відповідності до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Частиною 1 ст. 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За приписами ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Частиною 1 ст. 903 ЦК України встановлено, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Як передбачено ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено судом першої інстанції, позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, надав відповідачу послуги пов'язані з знаходженням на території Укрсоюзсервісу за адресою м. Київ, вул. Ямська 72-а теплопункта, яким користується ТОВ «ТІСО», а відповідач в порушення умов договору не сплатив на користь позивача вартість отриманих послуг, та (за період з листопада 2015 року по грудень 2016 року включно) має перед позивачем заборгованість з їх оплати в розмірі 72 171,57 грн. (з врахуванням індексу інфляції).
Колегією суддів було встановлено, що відповідач з 2009 року (з моменту підписання договору) належним чином користувався приміщенням позивача і увесь час добросовісно сплачував згідно рахунку кошти позивачу за ці послуги, щомісячно складались акти виконаних робіт з 2009-2015 роки (містяться в матеріалах справи), згідно з якими позивач виконав послуги, а відповідач приймав виконані роботи.
Для продовження договору неодноразово підписувались додаткові угоди в 2011, 2012 та в 2015 роках. Як вже зазначалось, останньою додатковою угодою до договору, була підписана 28.08.2015 року, дія договору була продовжена до 31.12.2016 року, а також затверджений новий розрахунок вартості послуг позивача.
При цьому, необґрунтованими є посилання скаржника на те, що послуги він не отримував, так як акти виконаних робіт за спірний період в двохстороньому порядку не підписані, оскільки умовами укладеного між сторонами договору № 01 жовтня 2009 року на підставі вільного волевиявлення не передбачено підписання актів виконаних робіт.
Окрім того, як видно з листів позивача від 27.11.2015 року за вих. 01/1-89 (а.с.19) та від 03.03.2016 року за вих. 01/1-22 ТОВ «Тісо» продовжував користуватись приміщенням та користуватись територією позивача та його обладнанням, що знаходилось в теплопункті. Доказів того, що відповідач з листопада 2015 року перестав отримувати послуги від позивача, чи почав отримувати ті ж самі послуги від іншого контрагента, апелянт не надав.
Водночас, колегія суддів приймає до уваги те, що позивач відповідно до виписок по рахунку (а.с. 89-100) в спірний період регулярно сплачував земельний податок, компенсацію якого включено в розрахунок (а.с.16) вартості послуг за договором № 01/2-09 про надання послуг, пов'язаних з користуванням теплопунктом від 01 жовтня 2009 року.
Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача 72 171,57 грн. (суми боргу за отриманні послуги з урахуванням індексу інфляції).
Крім того, колегія суддів вважає необґрунтованими твердження представника відповідача, які були заявлені у судовому засіданні, щодо невідображення заборгованості за договором № 01/2-09 від 01.10.2009 р. в податковій звітності, оскільки таке невідображення заборгованості у податковій звітності не підтверджує ненадання позивачем послуг за договором № 01/2-09 від 01.10.2009 р.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 2 402,42 грн. у зв'язку з порушенням грошових зобов'язань, на підставі ст. 625 ЦК України колегія суддів зазначає наступне.
Як визначено частинами 1 та 2 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пунктів 3.1. та 3.2. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 17 грудня 2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Згідно з п. 4.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 17 грудня 2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Пунктом 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012р. №01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" (з посиланням на постанову Вищого господарського суду України від 05.04.2011р. № 23/466 та на лист Верховного суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ від 03.04.1997р. №62-97р) зазначено, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожен місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних с способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначену позицію також підтримує і Верховний Суд України (постанова Верховного суду України від 23.01.2012р. у справі №37/64). За таких обставин, на відміну від пені, 3% річних та інфляційні втрати розраховуються за весь період прострочення, а не за шість місяців.
Колегія суддів перевіривши розрахунок 3% річних, погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 3% річних за період з 01.11.2015 рік по 10.12.2016 рік в розмірі 2 402,42 грн., нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню.
Щодо клопотання відповідача про призначення судової економічної експертизи на вирішення якої він просив поставити питання - «в якій сумі, документальна та нормативна підтверджується заборгованість за договором №01/2-09 від 01.10.2009 року за період з 01.11.2015 року по 31.12.2016 рік.?», колегія суддів зазначає на наступне.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши думку сторін, колегія суддів дійшла висновку, що клопотання не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі. Проведення судової експертизи доручається державним спеціалізованим установам чи безпосередньо особам, які відповідають вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу". Особа, яка проводить судову експертизу (далі - судовий експерт) користується правами і несе обов'язки, зазначені у статті 31 цього Кодексу.
Згідно п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" відповідно до статті 1 Закону судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду. Водночас і згідно з частиною першою статті 41 ГПК експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань. Як видно з зазначених норм права перед судовими експертами не ставляться правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо.
Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи.
Колегія суддів вважає, що клопотання про призначення судової економічної експертизи не підлягає задоволенню, оскільки відсутні підстави для призначення судової експертизи, так як сторони в двохстороньому порядку погодили розмір плати за надання послуг за договором № 01/2-09. При цьому, колегія суддів зазначає, що контррозрахунку заборгованості по договору № 01/2-09 від 01 жовтня 2009 року відповідач не надав, до суду першої інстанції з вищевказаним клопотанням не звертався.
Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 14.02.2017 року у справі № 910/22680/16, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України суд,-
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТІСО" на рішення господарського суду міста Києва від 14.02.2017 року у справі № 910/22680/16 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 14.02.2017 року у справі № 910/22680/16 залишити без змін.
Матеріали справи № 910/22680/16 повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів.
Головуючий суддя М.А. Руденко
Судді М.А. Дідиченко
Є.Ю. Пономаренко