"30" травня 2017 р.Справа № 915/1409/16
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді С.В. Таран,
суддів Л.О. Будішевської, М.А. Мишкіної,
при секретарі судового засідання І.М. Станковій,
за участю представників сторін:
від позивача - ОСОБА_1, паспорт серії НОМЕР_1 від 29.12.1997;
від відповідача - ОСОБА_2, довіреність серії НОМЕР_2 від 03.04.2017;
розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.03.2017
у справі №915/1409/16
за позовом: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до відповідача: фізичної особи - підприємця ОСОБА_3
про стягнення заборгованості по орендній платі у сумі 35000 грн
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 13.03.2017 у справі №915/1409/16 (суддя М.В. Мавродієва) позовні вимоги задоволено повністю: стягнуто з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 35000 грн заборгованості по орендній платі та 524,94 грн судового збору.
Не погодившись з прийнятим рішенням, фізична особа - підприємець ОСОБА_3 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.03.2017 у справі №915/1409/16 скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
У судовому засіданні 30.05.2017 представник відповідача апеляційну скаргу підтримав; представник позивача проти її задоволення висловив заперечення.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла наступних висновків.
Позивач є власником нежитлової будівлі, розташованої у АДРЕСА_1 загальною площею 192,60 кв.м, про що свідчить свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 від 25.12.2007 та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №17194188 від 25.12.2007 (а.с. 40,41).
19.08.2015 між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 ("орендодавець") та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 ("орендар") укладено договір оренди майна (далі -договір оренди від 19.08.2015), за умовами якого орендодавець передає орендареві у строкове платне користування вказане нежиле приміщення загальною площею 192,6 кв.м для використання та переобладнання під кафе «ІНФОРМАЦІЯ_1» (а.с. 9-10).
Згідно з пунктами 3.2, 3.3 договору оренди від 19.08.2015 передавання майна в оренду здійснюється за відповідним актом прийому-передачі, де має бути зазначений стан майна, що орендується; цей договір набирає чинності (вступає в дію) від дня укладення його сторонами; строк оренди за цим договором починає свій перебіг (обчислюється) з моменту укладення сторонами акту, за яким приміщення передається в користування орендарю.
У пунктах 4.1, 4.2 договору оренди від 19.08.2015 сторонами узгоджено, що орендар сплачує плату за оренду приміщення протягом кожного наступного календарного місяця оренди не пізніше 30 числа звітного календарного місяця оренди з 01.01.2016; кошти в сумі 3000 грн до 19.08.2016; вартість оренди підлягає перегляду через рік з 19.08.2016.
Цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 19.08.2020 (пункт 10.1 договору оренди від 19.08.2015).
За актом приймання - передачі від 19.08.2015 орендоване майно було передане від орендодавця орендареві (а.с. 11).
Предметом спору у даній справі є вимоги про стягнення з орендаря заборгованості з орендної плати за вказаним договором за період з 01.01.2016 по 20.12.2016 в розмірі 35000 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором оренди від 19.08.2015.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо задоволення позовних вимог з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до положень частини першої статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Частиною третьою статті 285 Господарського кодексу України визначено, що орендар зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
Положеннями статті 629 Цивільного кодексу України унормовано, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
В силу вимог статті 193 Господарського кодексу України, яка цілком кореспондується із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Правилами статті 530 Цивільного кодексу України встановлено, що коли у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Враховуючи наведені вище норми та обставини справи, які свідчать про невиконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором від 19.08.2015 щодо своєчасного внесення орендної плати за період з 01.01.2016 по 20.12.2016, місцевим господарським судом правомірно задоволені позовні вимоги про стягнення 35000 грн заборгованості по орендній платі.
Доводи скаржника про те, що ним не виконувались зобов'язання зі сплати орендної плати у зв'язку з тим, що він вважав цей договір розірваним до уваги колегією суддів не приймаються з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільного кодексу України для розірвання договору найму.
Статтею 783 Цивільного кодексу України визначено, що наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
При цьому повинні враховуватися приписи частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.
Положеннями статті 782 Цивільного кодексу України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.
Визначена статтею 782 Цивільного кодексу України можливість розірвати договір найму шляхом відмови від договору в позасудовому порядку є правом наймодавця, а не наймача. Право наймача на відмову від договору найму чинним законодавством не передбачено.
Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо: 1) наймодавець передав у користування річ, вартість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі; 2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі (стаття 784 Цивільного кодексу України).
Договір оренди від 19.08.2015 в передбаченому чинним законодавством порядку не розірваний. Докази визнання його недійсним в матеріалах справи відсутні, а тому враховуючи презумцію правомірності правочину не можуть бути прийняті до уваги доводи скаржника про те, що ним не виконувались зобов'язання зі сплати орендної плати у зв'язку з тим, що він вважав цей договір розірваним. Стаття 204 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Саме таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі №3-231гс15.
Безпідставними є також посилання скаржника на те, що він не мав фактичної можливості користуватись орендованим приміщенням, оскільки на підтвердження вказаних обставин ним не подано жодного доказу. Водночас із матеріалів справи вбачається, що за актом приймання-передачі від 19.08.2015 орендоване майно було передано позивачем скаржникові; докази повернення орендарем вказаного майна з оренди ним не надані.
За таких обставин, перевіривши відповідно до статті 99 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно розглянув у судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; належним чином проаналізував правовідносини, що виникли між сторонами на підставі договору оренди від 19.08.2015; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Інші доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Миколаївської області норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення від 13.03.2017 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.
Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Одеський апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.03.2017 у справі №915/1409/16 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.
Повний текст постанови складено та підписано 31.05.2017.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя Л.О. Будішевська
Суддя М.А. Мишкіна