61022, м.Харків, пр.Науки, 5
іменем України
30.05.2017 Справа № 905/944/17
Господарський суд Донецької області у складі судді Левшиної Я.О., при секретарі судового засідання Конько В.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовною заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю "СПЕЦПОСТАВКА Плюс", м.Київ
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІНКОЛЬН", м. Маріуполь, Донецька область
про стягнення 42000,00грн.
За участю представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
Відповідно до вимог ст.ст. 4-4, 81 ГПК України судовий розгляд здійснювався з фіксацією у протоколі судового засідання.
У судовому засідання 30.05.2017р. суд виходив до нарадчої кімнати для прийняття рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю "СПЕЦПОСТАВКА ПЛЮС Плюс", м. Київ звернулось до господарського суду Донецької області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІНКОЛЬН", м. Маріуполь, Донецька область про стягнення 42000,00грн.
Відповідно довідки про автоматичний розподіл справ між суддями, позовну заяву призначено до розгляду судді Левшиній Я.О.
Ухвалою від 24.04.2017р. порушено провадження по справі, судове засідання призначено на 18.05.2017р.
Ухвалою від 18.05.2017р. відкладено розгляд справи на 30.05.2017р.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на набуття відповідачем грошових коштів у розмірі 42000,00 грн. та утримання їх без достатньої правової підстави, внаслідок чого виникли підстави для примусового стягнення.
Нормативно позивач обґрунтовує свої вимоги, посилаючись на ст. ст. 536, 625, 1212-1215 Цивільного кодексу України, ст. ст. 5, 7 Господарського процесуального кодексу України.
На підтвердження вказаних обставин позивач надав наступні документи: правоустановчі документи: копії договору-угоди на перевезення вантажів автомобільним транспортом по Україні від 10.10.2016р. №0113/16; актів виконаних робіт №32 від 13.10.2016р., №36 від 18.10.2016р., №56 від 24.11.2016р., №61 від 06.12.2016р., №55 від 15.12.2016р., №66 від 23.12.2016р., №67 від 28.12.2016р., №76 від 29.12.2016р., №11 від 26.01.2017р.; рахунку на оплату від 13.03.2017р. №35; платіжного доручення від 14.03.2017р. №258; вимоги щодо повернення надмірно сплачених коштів; Статут позивача; виписку з ЄДРПОУ на позивача.
29.05.2017р. на адресу суду від позивача надійшли письмові пояснення №0040 від 24.05.2017р., в яких останній зазначив, що станом на 24.05.2017р., грошові кошти, збережені без достатньої правової підстави, у розмірі 42000,00грн. відповідачем не повернуто.
Представник позивача в судове засідання 30.05.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду від 18.05.2017р. виконав. Крім того, просив розглянути справу без присутності представника.
Відповідач у судове засідання 30.05.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, хоча належним чином повідомлявся про судові засідання.
Суд вважає за можливе розглянути спір в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин, а окремі ненадані відповідачем документи та його неявка у світлі приписів ст.ст. 4-3, 22, 33, 77 Господарського процесуального кодексу України, не впливають на таку кваліфікацію та не є підставою для відкладання розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, суд
10.10.2016р. між позивачем (експедитор) та відповідачем (перевізник) укладений договір-угоду на перевезення вантажів автомобільним транспортом по Україні №0113/16 (далі договір), згідно якого експедитор, діє від імені і за рахунок коштів третьої сторони - замовника, залучає перевізника для доставки вантажів автомобілями в міських, міжміських повідомленнях. Експедитор діє на підставі договору-доручення з замовником (п. 1.1 договору).
Згідно п.п. 1.2, 1.3 договору, перевізник доставляє заявлені експедитором вантажі. Експедитор оплачує послуги перевізника на узгоджених в договорі-угоді умовах.
Відповідно до п.1.4. договору всі істотні умови перевезення обговорюються в замовленні, і є невід'ємною частиною договору.
Експедитор, надає перевізникові факсом, електронною поштою або іншими видами зв'язку транспорте замовлення на перевезення вантажу, завірене підписом уповноважених осіб і печаткою експедитора (п. 2.1 договору).
Відповідно до п. 3.1 договору, перевізник, після ухвалення замовлення до виконанню, підписати її, завірити печаткою (за наявності такої), і доставити вантаж за адресою, вказаною в замовленні і товарно-транспортній накладній, здати вантаж вантажоодержувачу, отримати на товаросупровідних документах відповідні відмітки, підтвердити отримання вантажу вантажоодержувачем, указаним в замовленні.
Згідно п. 3.13 договору, протягом 7 (семи) календарних днів після розвантаження автомобіля надати експедиторові пакет документів, необхідних для здійснення взаєморозрахунків: копію товарно-транспортної накладної, оригінал акту виконаних робіт (наданих послуг), оригінал рахунку-фактури і оригінали інших документів, підтверджуючих перевезення.
Екпедитор здійснює оплату послуг перевізника протягом 20-ти календарних днів з дати отримання від перевізника всіх необхідних документів, указаних в п.3. 13 договору, якщо інші умови оплати не обговорені замовленням (п. 6.1 договору).
Даний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін і діє до 31.12.2016р., або до дати його призупинення (у випадку розірвання за згодою сторін), або в іншому випадку, передбаченому чинним законодавством України, але до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань (п. 9.1 договору).
Відповідно до п.9.2 договору, у випадку, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодна із сторін письмово не виразить свого наміру про його розірвання, договір автоматично пролонгується на наступний календарний рік.
Враховуючи обставини викладені в позовній заяві та доданих до неї документів, відсутність в матеріалах справи доказів припинення дії договору, суд встановив, що термін дії договору, був автоматично продовжений.
На виконання умов зазначеного договору у період жовтень 2016р. - січень 2017р. були надані автопослуги на загальну суму 151900,00грн., що підтверджується підписаними сторонами без зауважень та заперечень актами виконаних робіт від №32 від 13.10.2016р., №36 від 18.10.2016р., №56 від 24.11.2016р., №61 від 06.12.2016р., №55 від 15.12.2016р., №66 від 23.12.2016р., №67 від 28.12.2016р., №76 від 29.12.2016р., №11 від 26.01.2017р.
13.03.2017р. відповідачем був виставлений позивачу рахунок №35 на оплату транспортних послуг за договором на загальну суму 42000,00грн.
Позивач 14.03.2017р. сплатив виставлений відповідачем рахунок на оплату, що підтверджується платіжним дорученням від 14.03.2017р. №258.
23.03.2017р. позивач звернувся до відповідача з вимогою №0038 про повернення надмірно сплачених коштів, яка не була задоволена останнім, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з розглядуваним позовом.
Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим (ст.43 Господарського процесуального кодексу України).
Як вбачається із матеріалів справи, сутність розглядуваного позову полягає у поверненні позивачу грошових коштів, збережених без достатньої правової підстави у розмірі 42000,00грн.
Враховуючи статус сторін, характер правовідносин між учасниками договору, останні (правовідносини) регулюються насамперед відповідними положеннями Господарського і Цивільного кодексів України та умовами укладеного договору №0113/16 від 10.10.2016р.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 67 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності, виконуються на підставі договорів.
За змістом ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
При цьому, приписи ч.7 ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 Цивільного кодексу України відносно обов'язковості договору для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно ч. 1 ст. 527 Цивільного кодексу України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК України).
У відповідності із ч. 1 ст. 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.
Частиною 1 статті 307 ГК України передбачено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони 10.10.2016р. уклали договір №0113/16, згідно умов якого, експедитор, діє від імені і за рахунок коштів третьої сторони - замовника, залучає перевізника для доставки вантажів автомобілями в міських, міжміських повідомленнях. Експедитор діє на підставі договору-доручення з замовником
Згідно платіжного доручення №258 від 14.03.2017р., посилання на яке покладено в основу обґрунтування позовних вимог, 42000,00 грн позивач сплатив відповідачу за транспортні послуги за договором №0113/16 від 10.10.2016р., згідно виставлено рахунку.
Відповідно до п. 3.8 Інструкції "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.
Втім, належних та допустимих доказів щодо помилковості призначення платежу при перерахуванні зазначених коштів суду не надано.
Статтею 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї статті застосовуються до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна у однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок між збільшенням майна в однієї особи і відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстав для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто, обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його у іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених нормами ст. 11 Цивільного кодексу України. До відсутності правової підстави стаття 1212 Цивільного кодексу України відносить також і ситуацію, коли підстава, на якій було набуте або збережене майно, на момент набуття або збереження існувала, але згодом відпала. Наприклад, коли правочин, на підставі якого передавалася річ, згодом був визнаний недійсним тощо.
Позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що сплачені ним кошти є безпідставно набутими відповідачем, оскільки вони сплачені на підставі укладеного між сторонами договору.
Частиною 1 статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяв про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
Так, постановою Верховного Суду України №6-88цс13 від 02.10.2013 року встановлено, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачу.
Тобто, зобов'язання з безпідставного набуття або збереження майна є одним з видів не договірних зобов'язань. Відсутність правової підстави означає, що майно набуте або збережено особою поза підставою (юридичним фактом), передбаченою законом, іншим правовим актом чи правочином.
Отже, кошти, отримані як оплата за транспортні послуги за договором №0113/16 від 10.10.2016р. і набуті за наявності правових підстав для цього не можуть бути витребувані згідно зі ст.1212 Цивільного кодексу України.
З даного виходить, що позивачем не вірно застосована норма ст.1212 Цивільного кодексу України, оскільки, дослідивши обставини справи, суд встановив правові підставі набуття відповідачем суми у якості оплати за договором №0113/16 від 10.10.2016р. та вважає їх достатніми.
З урахуванням наведених вище висновків суду та положень діючого законодавства позовні вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів, збережених без достатніх правових підстав у розмірі 42000,00грн. є такими, що не підлягають задоволенню.
Судові витрати у відповідності до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 75, ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "СПЕЦПОСТАВКА Плюс", м. Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІНКОЛЬН", м. Маріуполь, Донецька область про стягнення 42000,00грн. відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.
У судовому засіданні 30.05.2017р. оголошено та підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 01.06.2017р.
Суддя Я.О. Левшина