36000, м.Полтава, вул.Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
30.05.2017 р. Справа № 917/443/17
за позовом Обслуговуюючого кооперативу "Бутенківський роднічок" (вул. Полтавська, буд. 12, с. Бутенки, Кобеляцький район, Полтавська область, 39213)
до Бутенківської сільської ради (вул. Полтавська, буд. 48, с. Бутенки, Кобеляцький район, Полтавська область, 39213)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області (вул. Гоголя, 25, кімн.62, м. Полтава, 36011).
про визнання права власності
Суддя Безрук Т.М.
Представники:
від позивача: не з'явився
від відповідача: не з'явився
від третьої особи: не з'явився
Розглядається позовна заява про визнання права власності на водонапірну башту в с. Бережнівка, Кобеляцького району Полтавської області.
За ухвалою суду від 12.04.2017р. розгляд справи відкладався за клопотанням позивача для надання йому можливості змінити предмет позову.
На дату даного судового засідання заява про зміну предмету позову від позивача не надійшла.
Строк розгляду справи, встановлений ст. 69 ГПК України закінчився, сторони клопотання про його продовження не надали, отже спір підлягає вирішенню за наявними у справі доказами.
В судовому засіданні 30.05.2017р. суд розпочав розгляд справи по суті.
Відповідач позовні вимоги не визнає, посилаючись на їх безпідставність (а.с.130).
Третя особа письмових пояснень по суті спору суду не надала.
Позивач подав клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з неможливістю забезпечити явку представника в судове засідання (вх. № 6836 від 29.05.2017р.).
Відповідач надіслав клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з неможливістю забезпечити представника в судове засідання (вх. № 6836 від 29.05.2017р.).
Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що 1) представник позивача був присутній під час дослідження обставин та доказів по справі під час попереднього судового засідання; 2) в матеріалах справи наявні надані позивачем та відповідачем письмові пояснення; 3) про час і місце слухання справи сторони були повідомлені належним чином та за своєчасно; 4) надання повноважень на представництво інтересів сторони в процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб, 5) явка представників сторін судом обов'язковою не визнавалася; 6) наявні в справі документи дають можливість вирішити спір без присутності сторін; тому підстави для відкладення розгляду справи згідно ст. 77 ГПК України відсутні.
Також суд зазначає, що відповідно до ч.1 ст. 69 ГПК України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
В зв'язку з закінченням строку вирішення спору, відкладення розгляду справи не є можливим, тому спір підлягає вирішенню по суті.
Отже, суд клопотання сторін про відкладення розгляду справи відхиляє.
Враховуючи достатність у матеріалах справи доказів для розгляду спору по суті, приписи ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР) щодо права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку, спір розглядається за наявними матеріалами відповідно до ст. 75 ГПК України.
В судовому засіданні 30.05.2017р. судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення згідно ст. 85 ГПК України.
Розглянувши матеріали справи, суд встановив:
Як свідчить технічний паспорт на гідротехнічну споруду водонапірної башти, с. Бутенки, виготовлений фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 24.01.2017р., в селі Бутенки знаходиться насосна літА-1, загальною площею 20,5 кв.м., водонапірна башта (№1), свердловина (№ 2); (а.с. 49-54).
Позивач у даному позові прохає визнати за ним право власності на водонапірну башту, посилаючись на таке:
- Обслуговуючий кооператив “Бутенківський роднічок” має основний вид діяльності згідно КВЕД 36.00 забір, очищення та постачання води для потреб мешканців села. З метою забезпечення мешканців селища водою належної якості на місці старої водонапірної башти було збудовано позивачем нову водонапірну башту за рахунок коштів членів Обслуговуючого кооперативу “Бутенківський роднічок”;
- позивач не може зареєструвати право власності на збудований об'єкт через відсутність правовстановлюючих документів;
- Бутенківська сільська рада Кобеляцького району відмовляється надати в користування земельну ділянку, що знаходиться під водонапірною баштою мотивуючи це відсутністю документів, які б підтверджували право власності на нерухоме майно, яким є водонапірна башта;
- спірне нерухоме майно перебуває на утриманні позивача та відкрито використовується ним в його господарській діяльності.
До позовної заяви позивачем доданий звіт про незалежну оцінку майна, відповідно до якого спірна водонапірна башта в с. Бутенки Кобеляцького району Полтавської області складається з наступних об'єктів: споруда водонапірної башти Рожновського об'ємом 10 м 3; водогін для наповнення водонапірної башти, довжиною 10 м; водопідйомне обладнання; електричне обладнання (а.с. 9-48).
До додаткових пояснень позивача додані документальні докази, які, на думку позивача, підтверджують здійснення витрат позивачем на будівлю спірної водонапірної башти (а.с. 85 - 121).
Відповідач позовні вимоги не визнає, посилаючись на їх безпідставність (а.с.130).
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Згідно ст. 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Нормами ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:
1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права);
2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності
Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Відповідно до частин другої та третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Будівництво об'єктів нерухомості є взаємопов'язаною діяльністю різних суб'єктів права, поєднані єдиною метою, спрямованою на безпосереднє забезпечення та створення об'єкта будівництва, яка включає різні аспекти й етапи будівництва.
Поняття "будівництво" включає в себе нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єктів будівництва (ч. 3 ст. 10 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст.4 Закону України "Про архітектурну діяльність").
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.
За змістом статті 26 Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.
Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом обєктів; 6) реєстрація права власності на обєкт містобудування.
Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво обєкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких обєкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) обєкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) обєкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що обєкт нерухомості є самочинним.
Водночас згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).
З контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.
Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.
Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.
При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.
Саме до таких правових висновків щодо застосування статей 331, 376 ЦК України дійшов Верховний Суд України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-225цс14; постанові від 03.06.2015р. № 3-202гс15 у справі № 927/91/13.
Як свідчать матеріали справи, позивач без відповідних документів, які надають право виконувати будівельні роботи, здійснив будівництво спірної водонапірної башти.
При цьому суд зазначає, що згідно доданих до позову доказів, предметом спору є водонапірна башта, розташована в с. Бутенки, проте у позові позивач заявляє вимоги про визнання за ним права власності на водонапірну башту в с. Бережнівка. На цю помилку звертає також увагу відповідач у листі від 11.04.2017р.(а.с.130). Проте позивачем виправлення до позовних вимог не заявлено.
Належних документальних доказів відведення позивачу земельної ділянки Бутенківською сільською радою для будівництва спірної водонапірної башти суду не надано.
Позивач звертався до відповідача з заявою від 17.12.2013р. про виділення в оренду земельної ділянки під спірним об'єктом (а.с.123).
Проте, рішенням Бутенківської сільської ради від 23.10.2013р. № 41 було відмовлено кооперативу "Бутенківський роднічок" у виділенні земельної ділянки де розташована водонапірна башта в с. Бутенки (а.с. 124).
Відповідно до змісту статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
Надані позивачем докази не є документами, що підтверджують право на земельну ділянку, оскільки відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом; право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, свідоцтвом про право на спадщину; право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою; право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.
Визначених у ст. 126 Земельного кодексу України документів, що посвідчують право на земельну ділянку, позивачем суду не надано.
На даний час відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на самочинно збудоване та реконструйоване нерухоме майно, оскільки таке право відповідно до ст. 376 ЦК України може бути визнано лише за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
Вирішив:
У позові відмовити повністю.
Повне рішення складено та підписано: 31.05.2017р.
Суддя Безрук Т. М.