30 травня 2017 року Справа № 903/405/16
Вищий господарський суд України у складі: суддя Палій В.В. - головуючий (доповідач), судді Бондар С.В. і Селіваненко В.П.
розглянув касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій", м. Луцьк,
на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.01.2017
зі справи № 903/405/16
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - Підприємець), с. Зміїнець Волинської області,
до приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" (далі - Товариство), м. Луцьк,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Департамент інфраструктури та туризму Волинської обласної державної адміністрації (далі - Департамент), м. Луцьк,
про врегулювання розбіжностей, які виникли при укладенні договору.
Судове засідання проведено за участю представників:
позивача - не з'явився
відповідача - Шевчук В.В. предст. (дов. від 16.11.2016)
третьої особи - не з'явився
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України
Підприємець звернулася до господарського суду Волинської області з позовом до Товариства про врегулювання розбіжностей, які виникли при укладенні договору про надання автостанційних послуг від 01.03.2016 № 312/16 в редакції пропозицій позивача.
Рішенням господарського суду Волинської області від 24.10.2016 (суддя Слободян О.Г.) у позові відмовлено з посиланням на те, що спірний договір є укладеним з 15.04.2016 в редакції протоколу розбіжностей позивача від 24.03.2016, у зв'язку з чим заявлені позовні вимоги про врегулювання розбіжностей щодо умов договору є безпідставними.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16.01.2017 (судді Петухов М.Г. - головуючий, Василишин А.Р., Маціщук А.В.), рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позовних вимог, а саме, викладено пункти 3.6.2, 4.3.4, 4.4 Договору про надання автостанційних послуг від 01.03.2016 № 312/16 у такій редакції перевізника (Підприємця):
"п. 3.6.2 проводити посадку пасажирів на території автостанції за участю водія тільки з касовими квитками до закриття квитково - касової відомості.
п. 4.3.4 за підбір безквиткових пасажирів водієм автобуса на території автостанції та їх самовільне обілечування до закриття квитково - касової відомості: 10-00 грн. в автобусах приміського сполучення за кожного пасажира, 20-00 грн. в автобусах внутріобласного сполучення за кожного пасажира, 30-00 грн. в автобусах міжобласного сполучення за кожного пасажира, 50-00 грн. в автобусах міжнародного сполучення за кожного пасажира.
п. 4.4 штрафні санкції за цим Договором сплачуються шляхом виставлення рахунку однією із сторін, стосовно якої вчинено порушення цього Договору, з наступною сплатою стороною, яка вчинила порушення коштів шляхом їх перерахування на банківський рахунок протягом десяти днів".
Прийняту постанову суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема відповідністю запропонованої позивачем редакції спірних умов договору Примірній формі договору про надання послуг автостанцією перевізникові, яка затверджена наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 30.11.2010 № 860 (далі - Примірна форма договору), Правилам надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 № 176 (далі - Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту), а також Типовому технологічному процесу надання послуг пасажирських автостанцій та автовокзалів, затвердженого наказом Міністерства транспорту України від 28.08.2001 № 565.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить постанову суду апеляційної інстанції зі справи скасувати, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваного судового акта з порушенням норм матеріального та процесуального права.
У відзиві на касаційну скаргу Підприємець просила залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.
Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника Товариства, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:
- 25.02.2016 Підприємцем та Департаментом підписані договори про організацію перевезень пасажирів № 2319, № 2328, № 2336, № 2362, № 2376;
- відповідно до підпунктів 2.2.4 пунктів 2.2 зазначених договорів на позивача (перевізника) покладено обов'язок укласти з власниками автостанцій (автовокзалів) договори про продаж квитків і надання обов'язкових послуг;
- 09.03.2016 Товариством надано Підприємцю для підписання проект договору про надання автостанційних послуг від 01.03.16 № 312/16, про що є відмітка в журналі вхідної кореспонденції Підприємця. У наданому проекті договору відсутній підпис керівника та відтиск печатки відповідача, що не заперечується сторонами;
- не погодившись із пунктами 2.16, 3.6.2, 4, 4.1, 4.3.4, 4.4, 5.5 проекту договору, наданого відповідачем, 24.03.2016 позивачем надіслано на адресу Товариства протокол розбіжностей від 24.03.2016 до договору від 01.03.2016 № 312/16;
- Товариством відповіді безпосередньо на протокол розбіжностей не надано, проте 11.04.2016 на адресу позивача надіслано листа з пропозицією підписати додаткову угоду до діючого договору про надання автостанційних послуг від 01.07.15 № 312/15, що передбачала внести зміни до розділу 1 в частині збільшення маршрутів, право на перевезення за якими надано згідно з договорами № 2319, № 2328, № 2336, № 2362, № 2376 про організацію перевезень пасажирів від 25.02.2016. До вказаного листа додано додаткову угоду № 1 у двох примірниках, а також підписаний керівником та скріплений печаткою відповідача проект договору про надання автостанційних послуг від 01.03.2016 № 312/16;
- 27.04.2016 позивачем було повторно направлено на адресу відповідача протокол розбіжностей до проекту договору про надання автостанційних послуг від 01.03.2016 № 312/16;
- надісланий вдруге протокол розбіжностей від 24.03.2016 розглянуто відповідачем та підписано 17.05.2016 із застереженням про наявність "акту врегулювання".
- відповідно до "акту врегулювання" від 16.05.2016 пункти 2.16, 4, 4.1, 5.5 погоджено відповідачем, проте, з редакцією пунктів 3.6.2, 4.3.4 та 4.4, запропонованою позивачем, відповідач не погодився;
- "акт врегулювання", який надійшов на адресу позивача 20.05.2016, позивачем підписаний не був.
Судом апеляційної інстанції додатково встановлено, що підписаний примірник договору про надання автостанційних послуг від 01.03.2016 № 312/16 не направлявся позивачем відповідачу разом з протоколом розбіжностей від 24.03.2016.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для врегулювання розбіжностей, які виникли при укладення спірного договору в редакції пропозицій позивача.
Відповідно до приписів статті 32 Закону України "Про автомобільний транспорт" відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій визначаються договором.
Предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов'язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.
Власники автостанцій зобов'язані укласти договір з автомобільним перевізником, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, тільки за наявності в нього договору із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування чи дозволу органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на обслуговування маршрутів загального користування, що пролягають через цю автостанцію.
Згідно з пунктом 114 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту перевізник укладає з автостанцією договір про надання послуг автостанцією, яким визначаються перелік та обсяги послуг, їх вартість і порядок проведення розрахунків. Примірну форму договору затверджує Міністерство інфраструктури.
Пунктом 5.3 Порядку регулювання діяльності автостанцій, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27.09.2010 № 700, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.11.2010 за № 1068/18363 передбачено, що власник зобов'язаний укласти з перевізником договір про надання послуг автостанції за наявності у перевізника договору про організацію перевезень на автомобільних маршрутах загального користування з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною чи районною державною адміністрацією або дозволу Державної служби України з безпеки на транспорті на перевезення пасажирів на маршруті загального користування, розкладом руху якого передбачено заїзд на автостанцію власника.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що укладення договору про надання послуг автостанцією є обов'язковим для сторін спору в силу вимог закону.
Згідно з приписами частин першої - четвертої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.
Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 30.11.2010 за № 860 затверджено Примірну форму договору про надання послуг автостанцією перевізникові, предметом якого є надання власником за завданням перевізника на території автостанцій (автовокзалів) комплексу обов'язкових послуг, пов'язаних з організацією і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом перевізника, продажем проїзних квитків, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інших послуг відповідно до вимог Закону України "Про автомобільний транспорт" і Правил.
Відповідно до частин першої - п'ятої статті 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.
Згідно з приписами частини сьомої статті 181 ГК України передбачено, що якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У відповідності до статті 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Як вірно зазначено у вирішенні даного спору апеляційним господарським судом, для визнання договору (розбіжностей) таким, що укладений у редакції позивача, необхідним є не лише встановлення факту того, що відповідач у двадцятиденний строк після одержання протоколу розбіжностей не звертався до суду, а й дослідження того, чи надсилався відповідачу разом із протоколом розбіжностей підписаний примірник договору, оскільки у разі, якщо останній не надсилався, така сторонам позбавлена можливості пересвідчитися, що договір взагалі підписаний та на яких саме умовах.
Згідно з пунктом 115 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту перевізники відповідно до укладених договорів здійснюють продаж квитків через автостанції, агентства з продажу квитків та/або самостійно.
Примірну форму договору про продаж квитків затверджує Мінінфраструктури.
Продаж квитків може здійснюватися водієм автобусу в разі відсутності у населеному пункті автостанції або агентства з продажу квитків, а також після закриття квитково-касової відомості на автостанції.
Продаж квитків здійснюється за маршрутом прямування та у зворотному напрямку, якщо це передбачено в договорі про продаж квитків.
У разі продажу квитків через агентство або перевізником самостійно частину автостанційного збору перевізник перераховує автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку.
Згідно з підпунктом 7.1.2 пункту 7.1 Типового технологічного процесу надання послуг пасажирських автостанцій та автовокзалів, затвердженого наказом Міністерства транспорту України від 28.08.2001 № 565, у разі укладення договору про надання обов'язкових послуг автостанція продає квитки до часу передачі касової відомості перевізнику, а потім перевізник самостійно продає квитки в салоні автобуса. У цьому разі розмір фіксованої плати за обов'язкові послуги визначається витратами, пов'язаними з наданням цих послуг, і може встановлюватися пропорційно часу находження автобуса на автостанції згідно з розкладом руху і не повинен перевищувати встановлених законодавством граничних розмірів.
У відповідності до пункту 3.3 Примірної форми договору у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно, агентом Перевізника чи водієм Перевізника після закриття квитково-касової відомості частину автостанційного збору, за вирахуванням вартості послуг з касового продажу квитків громадянам, та суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього Договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, Перевізник зобов'язаний перерахувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку.
Штрафні санкції за цим Договором сплачуються шляхом виставлення рахунку Стороною, стосовно якої вчинено порушення цього Договору, з наступною сплатою Стороною, яка вчинила порушення, коштів шляхом їх перерахування на банківський рахунок протягом десяти робочих днів (пункт 4.4 Примірної форми договору).
Згідно з розділом 6 Примірної форми договору усі спірні питання, що виникають між Сторонами цього Договору і щодо яких не було досягнуто згоди, розв'язуються відповідно до чинного законодавства України.
Суд апеляційної інстанції, на відміну від місцевого господарського суду, встановивши, що позивачем не надсилався відповідачу разом з протоколом розбіжностей підписаний ним примірник договору, відповідно, саме позивачем не було дотримано загального порядку укладення господарських договорів, визначених законом, внаслідок чого відповідач не міг пересвідчитися, що договір взагалі підписаний та на яких саме умовах, відповідно, передати до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими; проте врахувавши, що укладення договору про надання послуг автостанцією є обов'язковим для сторін спору в силу закону; з'ясувавши, що право на здійснення продажу квитків водієм автобусу після закриття квитково-касової відомості на автостанції передбачено Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту та Типовим технологічним процесом надання послуг пасажирських автостанцій; беручи до уваги те, що сторони можуть змінювати окремі умови примірних договорів лише за взаємною згодою (зокрема, в частині порядку сплати штрафних санкцій), проте, враховуючи відсутність такої згоди умови договору підлягають викладенню відповідно до Примірної форми договору про надання послуг автостанцією перевізникові (тобто, у запропонованій позивачем редакції), - мотивовано задовольнив позов з посиланням на його обґрунтованість.
Місцевий господарський суд, у свою чергу, зазначаючи про те, що договір є укладеним з 15.04.2016 в редакції протоколу розбіжностей позивача від 24.03.2016 (з огляду на те, що відповідач, отримавши протокол розбіжностей у визначений законом строк не передав до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, відповідно, пропозиції позивача вважаються прийнятими) не врахував відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження направлення позивачем на адресу відповідача разом з протоколом розбіжностей підписаного примірника договору, внаслідок чого, зосередившись виключно на встановленні факту незвернення відповідача у двадцятиденний строк після одержання протоколу розбіжностей до суду, господарський суд Волинської області залишив поза увагою те, що саме позивачем не було дотримано загального порядку укладення господарських договорів, визначених законом, внаслідок чого відповідач не міг пересвідчитися, що договір взагалі підписаний та на яких саме умовах, відповідно, передати до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими. У зв'язку з наведеним, у місцевого господарського суду не було мотивованих підстав вважати, що станом на час звернення позивача з позовом до суду договір був укладеним з 15.04.2016 в редакції протоколу розбіжностей позивача від 24.03.2016.
Доводи Товариства не спростовують висновків, викладених у оскаржуваному судовому рішенні попередньої судової інстанції. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи, переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.
Вищий господарський суд України також зазначає, що посилання касатора на те, що запропонована позивачем редакція спірних умов договору (щодо продажу квитків водієм автобусу після закриття квитково-касової відомості на автостанції) призведе до порушення більшої кількості обов'язків перевізника та водія, в першу чергу, щодо безпеки руху, є його власним припущенням та не враховує приписи Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту та Типового технологічного процесу надання послуг пасажирських автостанцій, якими прямо передбачена можливість такого продажу. Порушення ж правил дорожнього руху є підставою для притягнення винної особи до відповідальності, та не може бути підставою для відмови в укладенні відповідних умов договору у редакції позивача, з посиланням на припущення настання відповідних обставин.
Таким чином, постанова апеляційного господарського суду зі справи відповідає встановленим ним фактичним обставинам, прийнята з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для її скасування відсутні.
Керуючись статтями 1117, 1119-11111 ГПК України, Вищий господарський суд України
Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.01.2017 зі справи № 903/405/16 залишити без змін, а касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" - без задоволення.
Суддя В. Палій
Суддя С. Бондар
Суддя В. Селіваненко