"24" травня 2017 р. м. Київ К/800/14384/16
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :
Пасічник С.С.,
Стародуба О.П.,
Штульман І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 01 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області, Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
В грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області, Головного управління Національної поліції в Черкаській області, в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просив: визнати протиправним та скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області № 312 о/с від 06 листопада 2015 року про звільнення з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991р. №114; зобов'язати управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області поновити його на посаді оперуповноваженого кримінальної міліції у справах дітей Кам'янського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області; зобов'язати Головне управління Національної поліції в Черкаській області прийняти його на посаду інспектора Кам'янського відділення Національної поліції Смілянського відділу Національної поліції.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначав, що звільнення є незаконним, оскільки ним 06 листопада 2015 року подано рапорт на ім'я начальника УМВС України в Черкаській області про звільнення зі служби в ОВС у зв'язку з переходом на роботу в органи Національної поліції України та заяву про прийом на службу до поліції і призначення на посаду, які відповідачем проігноровано; звільненню повинна була передувати атестація, проте такої відповідачем проведено не було; до того ж, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, проте відповідач не пропонував йому вакантних посад.
Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 01 березня 2016 року відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просив рішення судів скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Відповідач в письмових запереченнях на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення судів попередніх інстанцій, які він просив залишити без змін, - обґрунтованими та законними.
Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 з червня 2005 року проходив службу в органах внутрішніх справ України, остання займана ним посада перед звільненням - оперуповноважений кримінальної міліції у справах дітей Кам'янського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області, спеціальне звання - капітан міліції.
Наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року №312 о/с позивача звільнено 06 листопада 2015 року з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів ) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Підставою звільнення позивача зазначено Закон України «Про Національну поліцію».
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що будь-якого обов'язку в УМВС України в Черкаській області щодо додаткового попередження позивача про наступне звільнення чинним законодавством не передбачено, оскільки останній попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію»; останній день встановленого тримісячного терміну на звільнення працівників міліції, що не прийняті на службу до поліції, виходячи з приписів пунктів 9 та 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», становить 06 листопада 2015 року, втім, як стверджує позивач, рапорт на звільнення він написав та подав 06 листопада 2015 року, а заяву про прийняття на службу в поліцію - 07 листопада 2015 року, тобто поза встановленим пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIII строком, до того ж у матеріалах справи відсутні як вказаний вище рапорт, так і заява, таким чином оскаржуваний наказ про звільнення прийнятий відповідачем обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх положень законодавства, а тому позов задоволенню не підлягає.
Колегія ж суддів Вищого адміністративного суду України вказує на таке.
07 листопада 2015 року втратив чинність Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року №565-ХІІ (який діяв на час звільнення позивача 06 листопада 2015 року) та набрав чинності Закон України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року №580-VIІI (далі - Закон №580-VIІI), який опубліковано 06 серпня 2015 року в газеті «Голос України».
За змістом пункту 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Згідно з пунктом 9 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів (пункт 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію»).
При цьому, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114 (яке не втратило сили та є спеціальним законодавством, що регулює спірні правовідносини; далі - Положення), визначено, зокрема, підстави звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) й підпунктом «г» його пункту 64 передбачено звільнення через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
Водночас, пунктом 48 Положення та підпунктом 1.4 Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 березня 2005 року №181, з метою встановлення можливості подальшого використання на службі передбачено, що звільненню працівника зі служби має передувати проведення його атестації.
Проте, питання дотримання процедури звільнення, встановленої Положенням, залишилось поза увагою судів, які не надали їм правової оцінки та, як наслідок, не дослідили питання проведення перед звільненням позивача його атестації як такої.
Крім того, відповідно до статті 1 Закону України «Про міліцію» міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Згідно ж із статтею 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Отже, зі змісту наведених норм можна зробити висновок про тотожність основних завдань та функцій держави, які покладались на міліцію, а наразі виконуються поліцією, а також про здійснення в зв'язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» реорганізації юридичних осіб публічного права.
Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа №21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа №21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Вирішуючи спір, суди не з'ясували, чи дійсно у відповідачів мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штатів, та чи додержано ними норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про зміни в організації виробництва і праці, а також про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу, або що не було можливості перевести позивача до органів поліції.
До того ж, зазначаючи про відсутність в матеріалах справи документальних доказів того, що позивач виявив бажання скористатися своїм правом переходу на службу до поліції, суди залишили поза увагою приписи частин 4 та 5 ст.11 КАС України, за змістом яких суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, й повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає, а також ч.1 ст.69 КАС України, відповідно до якої обставини встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Як передбачено ст.159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За правилами ч.2 ст.227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Зважаючи на те, що допущені судами порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, якому слід дослідити усі обставини і прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 227, 230, 231 КАС України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 01 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України і оскарженню не підлягає.
Судді: Пасічник С.С.
Стародуб О.П.
Штульман І.В.