К/800/8870/17
22 травня 2017 року м. Київ
Суддя Вищого адміністративного суду України Мойсюк М.І., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 3 листопада 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського центру зайнятості про визнання протиправними і скасування наказів, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Львівського міського центру зайнятості, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ від 16 листопада 2015 року в частині визнання недійсними наказу від 24 червня 2015 року №НТ150624 та наказу від 25 червня 2015 року №НТ150625; зобов'язати поновити на обліку безробітних з присвоєнням статусу безробітного з червня 2015 року; зобов'язати призначити допомогу по безробіттю з 25 червня 2015 року по 18 червня 2016 року з подальшою її виплатою з урахуванням відомостей про середню заробітну плату на останньому місці роботи у ПАТ «Банк «Форвард» за останні 12 місяців перед звільненням з роботи, а також з урахуванням коштів, фактично виплачених на підставі заяви від 2 листопада 2015 року про надання статусу безробітного та заяви від 2 листопада 2015 року про призначення (поновлення) виплати допомоги по безробіттю.
В обґрунтування своїх вимог вказує, що відповідач порушив норми законодавства, якими врегульовано порядок нарахування та виплати допомоги по безробіттю, чим порушив його права, а тому просив про задоволення позову.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 3 листопада 2016 року, залишеною без змін Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2017 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Позивач подав касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвали нове - про задоволення позовних вимог.
У відкритті касаційного провадження у цій справі необхідно відмовити враховуючи наступне.
За правилами частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
При цьому, згідно з положеннями частини 3 статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
14 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з метою пошуку роботи та працівником центру зайнятості ОСОБА_2 створено облікову картку НОМЕР_1 шукача роботи і надано консультацію з питань працевлаштування та рекомендовано ознайомитись з інформацією у секторі самостійного пошуку вакансій.
18 червня 2015 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Львівського міського центру зайнятості з метою реєстрації як безробітного та сприяння у працевлаштуванні, а працівником відповідача заповнено персональну картку, яка була створена 14 квітня 2015 року.
Згідно Додатку №1 до згаданої персональної картки особистим консультантом ОСОБА_2 18 червня 2015 року здійснено підбір підходящої роботи, прийнято рішення взяти участь у груповому профорієнтаційному заході центру зайнятості 19 червня 2015 року та заплановано наступне відвідування позивачем центру зайнятості на 24 червня 2015 року.
При цьому, було складено акт від 18 червня 2015 року у зв'язку з не підписання позивачем персональної картки, додатку №1 до неї та заяви про надання статусу безробітного.
19 червня 2015 року позивачем було подано скаргу на неправомірні дії особистого консультанта.
Наступний раз позивач звернувся до центру зайнятості 2 листопада 2015 року з метою реєстрації як безробітного та сприяння у працевлаштуванні. Відповідальним працівником цього ж дня заповнено в Єдиній інформаційно-аналітичній системі державної служби зайнятості персональну картку за НОМЕР_2 та внесено у неї підписану ОСОБА_1 заяву про надання статусу безробітного від 2 листопада2015 року.
Також, 2 листопада 2015 року позивачем було подано заяву про призначення (поновлення) виплати допомоги по безробіттю.
При цьому, при здійсненні повторної реєстрації 2 листопада 2015 року позивача в центрі зайнятості як безробітного та сприяння у працевлаштуванні з'ясовано, що особистим консультантом ОСОБА_2 при здійсненні реєстрації 18 червня 2015 року внесено заяву ОСОБА_1 про надання статусу безробітного та призначення виплати допомоги по безробіттю, яка останнім не подавалась та не підписувалась. Як наслідок неправомірно було надано статус безробітного з 18 червня 2015 року та призначено допомогу по безробіттю з 25 червня 2015 року.
Наказом Львівського міського центру зайнятості від 16 листопада 2015 року за №НТ151116 визнано недійсними, зокрема, накази за №НТ150624 від 24 червня 2015 року щодо надання статусу безробітного та за № НТ150625 від 25 червня 2015 року щодо призначення допомоги по безробіттю.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції виходили з наступного.
Як встановлено статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Порядок реалізації права на соціальний захист від безробіття регламентовано, зокрема, Законом України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року №5067-VI та Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року №1533-III .
Так, відповідно до положень абзацу першого частини 2 статті 43 згаданого Закону, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, статус безробітного надається зазначеним у частині першій цієї статті особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування.
Тобто, однією з умов надання статусу безробітного є подача особистої заяви.
Згідно Переліку документів, з яких формується особова справа безробітного, що передається до відомчого архіву на зберігання, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19 червня 2006 року №227, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 липня 2006 року за №801/12675, чинного до 14 березня 2016 року, особова справа безробітного формується із, зокрема, персональної картки особи, яка звернулася за сприянням у працевлаштуванні до центру зайнятості, та додатки до неї; заяви про надання (поновлення) статусу безробітного.
Відтак, згадана заява повинна знаходитись в особовій справі безробітного.
Судами попередніх інстанцій встановлено відсутність заяви позивача про надання статусу безробітного від 18 червня 2015 року в його особистій справі.
З викладеного вбачається, що суб'єктом владних управлінських функцій при прийнятті спірного наказу, щодо визнання недійсними рішень про надання статусу безробітного від 24 червня 2015 року та про призначення допомоги по безробіттю від 25 червня 2015 року, не було порушено норм чинного законодавства, оскільки фактично позивачем було подано заяву про надання статусу безробітного вперше 2 листопада 2015 року.
Такі висновки судів узгоджуються з вимогами законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини, відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, такі ґрунтуються на помилковому трактуванні правових норм, а тому касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до положень пункту 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на неправильне застосування судами норм матеріального права при вирішенні справи або порушення норм процесуального права.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального або порушили норми процесуального права.
Керуючись статтями 211, 213, пунктом 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України,
У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського центру зайнятості про визнання протиправними і скасування наказів, зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 3 листопада 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2017 року, відмовити.
Матеріали касаційної скарги повернути скаржнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя Вищого адміністративного
суду України (підпис) М.І. Мойсюк