Справа: № 826/1977/16 Головуючий у 1-й інстанції: Арсірій Р.О. Суддя-доповідач: Чаку Є.В.
Іменем України
17 травня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Чаку Є.В.,
суддів: Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І.
за участю секретаря Муханькової Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України (далі - відповідач) про визнання противоправними та скасування наказів Генерального прокурора України: № 1824 ц та № 1829 ц від 24 листопада 2015 року, а також № 17 ц від 13 січня 2016 року про звільнення позивача з посади старшого прокурора відділу запобіганням правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України (з місцем дислокації у прокуратурі Харківської області) у зв'язку із реорганізацією органів прокуратури та скороченням кількості прокурорів Генеральної прокуратури України, відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України; поновлення позивача на роботі на посаді прокурора відділу запобіганням правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України (з місцем дислокації у прокуратурі Харківської області), або на іншу рівнозначну посаду (за його згодою); зобов'язання Генеральну прокуратуру України відшкодувати позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 30.12.2015 року.
Окружний адміністративний суд міста Києва своєю постановою від 28 лютого 2017 року адміністративний позов задовольнив частково.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року та постановити нову про відмову в задоволенні адміністративного позову. На думку апелянта, зазначену постанову суду прийнято з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з наступних підстав.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 в органах прокуратури України на прокурорсько-слідчих посадах працював з серпня 1991 року.
Наказом Генерального прокурора України № 1292 ц від 04 липня 2014 року позивача призначено на посаду старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України (з місцем дислокації у прокуратурі Харківської області).
17 вересня 2015 року, позивача, відповідно до п. 1 ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України попереджено про наступне звільнення із займаної посади у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці з 17.11.2015 року.
В попередженні про звільнення також вказано, що вакантні посади в Генеральній прокуратурі України, які можливо запропонувати з урахуванням досвіду роботи і кваліфікації - відсутні, у зв'язку з чим позивачу рекомендовано для вирішення питання щодо подальшого працевлаштування звернутися до іншого органу прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора України № 1824 ц від 24.11.2015 року, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 9, підпункту 4 пункту 51 розділу XII «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» ОСОБА_2 звільнено з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України (з місцем дислокації у прокуратурі Харківської області) у зв'язку з реорганізацією органів прокуратури та скороченням кількості прокурорів Генеральної прокуратури України відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України).
Підставою для прийняття вказаного наказу став наказ Генерального прокурора України № 11шц від 17.02.2015 року.
У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю позивача, наказом Генеральної прокуратури України № 1829ц від 24 листопада 2015 року перенесено дату звільнення ОСОБА_2 - 24.11.2015 року на останній день хвороби.
Наказом Генеральної прокуратури України № 17 ц від 13 січня 2016 року внесено зміни до наказу Генеральної прокуратури України № 1829ц від 24 листопада 2015 року:
Замість слів «перенести дату звільнення - 24 листопада 2015 року на останній день хвороби, за умови надання ним по закінченню хвороби листка непрацездатності» вказати «перенести дату звільнення - 24 листопада 2015 року на перший робочий день після останнього дня хвороби, за умови надання ним по закінченню хвороби листка непрацездатності».
Датою звільнення ОСОБА_2 з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України (з місцем дислокації у прокуратурі Харківської області) у зв'язку із реорганізацією органів прокуратури та скороченням кількості прокурорів Генеральної прокуратури України відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту частини 1 статті 40 КЗпП України вважати 30 грудня 2015 року.
Позивач вважаючи, вищевказані накази про звільнення з органів прокуратури такими, що винесено з порушенням вимог чинного законодавства звернувся до суду за захистом своїх прав.
З приводу даних спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Спірні правовідносини сторін регулюються Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697-VІІ, а також Кодексом законів про працю (далі - КЗпП).
Оскільки норми спеціального закону (Закон № 1697-VII) не регулюють процедуру розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, суд застосовує у спірних правовідносинах норми трудового законодавства.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 51 КЗпП правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною 4 ст. 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України). Крім того, наведені вище положення ч. 4 ст. 36 КЗпП України встановлюють, що звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 зазначеного Кодексу можливе у випадку скорочення чисельності або штату працівників.
Судом встановлено, що управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури, утворене згідно з наказом Генерального прокурора України № 28шц від 01.07.2014 року загальною штатною чисельністю 62 одиниці, входило до складу Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури.
Управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури складалося з 4 відділів, а саме: відділу службових розслідувань, запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури; відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах; відділу взаємодії з оперативними підрозділами правоохоронних органів; організаційно-методичного відділу.
Штатну чисельність відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах цього управління було встановлено в кількості 39 одиниць, а саме посади: начальника відділу - 1, заступника начальника відділу - 1, старших прокурорів - 9, прокурорів - 28.
Наказом Генерального прокурора України № 56 шц від 17.09.2014 року внесено зміни до наказу № 28 шц від 01.07.2014 року. Чисельність відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах збільшено на 3 посади (прокурорів відділу) і вона стала складати 42 штатні одиниці; відповідно зросла і штатна чисельність управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури, яка досягла кількості 65 одиниць.
Наказом Генерального прокурора України № 11 шц від 17.02.2015 року, на підставі якого винесено спірний наказ про звільнення позивача, Головне управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури у повному складі (включаючи й управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури), було ліквідовано. У структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України утворені Головне управління кадрового забезпечення загальною штатною чисельність 55 одиниць, а також управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури, вже як самостійний структурний підрозділ Генеральної прокуратури України у складі чотирьох відділів загальною штатною чисельністю 61 одиниця, тобто меншою від попередньої чисельності цього управління (65 одиниць), на 4 одиниці.
Щодо відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах, його утворено чисельністю меншою від попередньої на 5 одиниць (37 замість 42) за рахунок встановлення меншої кількості прокурорів відділу (26 замість 31).
При цьому, відповідно до п. 3.2. наказу № 11 шц від 17.02.2015 року місце дислокації для 2 працівників цього відділу у прокуратурі Харківської області (старшого прокурора та прокурора відділу) зберігалося і надалі.
Наказом Генерального прокурора України № 38 шц від 08.05.2015 року в управлінні внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури, ліквідовано відділ взаємодії з оперативними підрозділами правоохоронних органів та організаційно-методичний відділ загальною штатною чисельністю 11 одиниць, також скорочено 2 посади головних спеціалістів управління та 26 посад прокурорів відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах, тобто усього в управлінні скорочено 39 одиниць (пункти 1 та 2 наказу).
У штатному розписі управління встановлено 16 одиниць, у тому числі 1 посаду старшого прокурора відділу службових розслідувань, запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури, а також 15 посад у відділі запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах - додатково заступника начальника відділу та 14 старших прокурорів (пункт 5 наказу).
Таким чином, чисельність останнього відділу було зменшено ще на 11 штатних одиниць, проте посада старшого прокурора збільшилася на 5 одиниць.
Наказом Генерального прокурора України № 43шц від 15.05.2015 додатково було визначено місце дислокації у прокуратурах обласного рівня 16 старших прокурорів зазначеного відділу, у тому числі й одного старшого прокурора відділу у прокуратурі Харківської області.
Наказом Генерального прокурора України № 56шц від 16.07.2015 року затверджено новий штатний розпис Генеральної прокуратури України та у зв'язку з набранням чинності з 15.07.2015 року окремих положень нового Закону України «Про прокуратуру» (внаслідок чого в органах прокуратури не стало посад старших прокурорів прокуратур та відділів) замість усіх 23 посад старших прокурорів цього відділу цим наказом було встановлено таку ж кількість (23) посад прокурорів відділу.
Таким чином, наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що 15.05.2015 року та 16.07.2015 року відбулися саме зміни в організації виробництва і праці Генеральної прокуратури України шляхом скорочення посади старшого прокурора відділу, яку обіймав позивач, що, у свою чергу, є підставою для звільнення працівника при умові дотримання власником вимог ч. 2 ст. 40, ст.ст. 42, 43, 49-2 КЗпП України.
Зазначений висновок узгоджується із правовими позиціями, висловленими у постанові Верховного Суду України у справі № 6-65це12 від 11 липня 2012 року.
У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 6 листопада 1992 року (п. 19 постанови, з наступними змінами,) вказано, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, зокрема, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штату, чи додержано власником норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу. При цьому мається на увазі, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
На думку суду, відповідачем дотримано вимоги зазначеної норми закону, що не заперечується позивачем, який вчинив власноручний підпис на примірнику попередження від 17 вересня 2015 року.
Однак, відповідно до ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі, якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеній у постанові від 1 квітня 2015 року у справі 6-40цс15, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Проте, суд зазначає, що в даній частині відповідач не дотримав вимог закону, оскільки одночасно з попередженням про звільнення не запропонував позивачу іншої роботи.
Як убачається з матеріалів справи, у письмовому повідомленні про майбутнє звільнення від 17.09.2015 року Генеральною прокуратурою України зазначено про відсутність вакантних посад, які могли б бути запропоновані позивачу.
Під час розгляду справи, відповідачем не надано доказів відсутності вакантних посад в установі як станом на час попередження позивача про наступне вивільнення так і станом на час його звільнення. Крім цього, відповідачем не надано доказів пропонування позивачу посад в інших установах прокуратури. Натомість обов'язок щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу - пошуку вакантних посад роботодавцем перекладено на позивача.
Разом з цим, як зазначалося, замість усіх 23 посад старших прокурорів відділу цим наказом було встановлено таку ж кількість (23) посад прокурорів відділу. Фактично посаду позивача - старший прокурор відділу, змінено на посаду прокурора. Зазначену посаду позивачу не запропоновано.
Суд також враховує, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.
Згідно зі статтею 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в уставові, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Під час розгляду справи відповідач не надав доказів створення відповідної комісії в установі з вирішення питання про переважне право залишення на роботі працівників, посади яких скорочено, доказів запрошення позивача на засідання комісії, дослідження його кваліфікаційного рівня. Ким зроблений висновок про невідповідність позивача займаній посаді та про відсутність у позивача переваг на залишення на роботі відповідачем також не повідомлено.
На час звільнення з органів прокуратури ОСОБА_2 перебував у званні старшого радника юстиції, обіймав посаду старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, його безперервний стаж в органах прокуратури склав понад 24 роки.
Аналіз викладеного свідчить про те, що відповідач, скоротивши посаду, яку займав позивач та запровадивши нові фактично з аналогічними функціями, не виконав вимог законодавства щодо порядку вивільнення працівників, пропонування іншої роботи, переважного права позивача на залишення на роботі, у зв'язку з чим звільнення ОСОБА_2 є неправомірним.
Таким чином, вказані порушення трудових прав позивача при звільненні за п. 1 ст. 40 КЗпП України свідчать про незаконність наказу Генерального прокурора України № 1824 ц від 24.11.2015 року про звільнення позивача відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України), тому він підлягає скасуванню.
Також підлягають задоволенню позовні вимоги позивача про скасування наказів № 1829 ц від 24 листопада 2015 року, а також № 17 ц від 13 січня 2016 року як такі, що є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення позивача № 1824 ц від 24 листопада 2015 року.
З цих підстав також підлягають задоволенню позовні вимоги позивача щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Щодо вимоги позивача про поновлення його на роботі на іншій рівнозначній посаді (за його згодою) суд першої інстанції правильно зазначив, що така вимога є передчасною, оскільки звільнення позивача з такої посади не відбувалося.
Як встановлено частиною першою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Частиною 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Як убачається з матеріалів справи, позивача було звільнено з органів прокуратури Наказом Генерального прокурора України № 1824 ц від 24.11.2015 року та наказом Генеральної прокуратури України № 17 ц від 13 січня 2016 року про внесення змін до вищевказаного наказу, з 30 грудня 2015 року.
Щодо розміру грошового зобов'язання, яке підлягає стягненню на користь позивача, то суд першої інстанції правильно керувався приписами постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати», відповідно до якої середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Так, згідно довідки Генерального прокурора України від 11.04.2016 року про доходи ОСОБА_2, за останні 2 календарні місяці роботи (вересень - жовтень 2015 року), середньомісячна зарплата позивача становить 23 514, 18 грн. Середньоденна заробітна плата складає 1 068, 82 грн.
Кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача за 2015 рік становить - 1 день, за 2016 рік становить - 251 день, за 2017 рік - 49 днів. Відповідно середній заробіток ОСОБА_2, за час вимушеного прогулу з 31 грудня 2015 року по 28 лютого 2017 року складає 321 714, 82 грн.
Відповідно до п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, постанова суду в частині поновлення Позивача на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи до уваги те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду доводами апелянта не спростовані, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України - залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя:
Судді:
Повний текст ухвали виготовлено 17.05.2017 року.
Головуючий суддя Чаку Є.В.
Судді: Мєзєнцев Є.І.
Файдюк В.В.