Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua
15 травня 2017 р. № 820/1548/17
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Заічко О.В.,
при секретареві судового засідання - Мараєвій О.В.,
за участю: представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Вишневського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач, ОСОБА_3 з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд: скасувати наказ відповідача № 53 від 31.03.2017 р. про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_3.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 53 від 31.03.2017, яким йому було відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є незаконним та необґрунтованим, а тому, підлягає скасуванню, а відновлення порушених прав позивач вбачає шляхом зобов'язання відповідача прийняти рішення про прийняття його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та додаткових письмових поясненнях, просив позов задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача проти позову заперечував з огляду на доводи наданих суду письмових заперечень, просив у задоволенні позовних вимог відмовити, з огляду на їх безпідставність.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.
З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в місті Владикавказ, Республіка Північної Осетії-Аланії Російської Федерації, є громадянином Російської Федерації, інгуш за національністю (а.с. 12).
17 червня 2016 року прибув на територію України із Стамбулу та був затриманий в аеропорту Харкова при проходженні паспортного контролю, у зв'язку з находженням його у міжнародному розшуку.
Наразі позивач перебуває у ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, через адміністрацію якої 22.03.2017 р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, знаходячись у міжнародному розшуку через наявність у провадженні ФСБ Російської Федерації відносно нього кримінальної справи пов'язаної з тероризмом, обвинувачення за якою вважав неправдивими, висловлював побоювання повернення до країни походження через можливість піддання тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та переслідуванням за релігійними ознаками ( а.с. 32-39).
При цьому, відповідачем, у процесі розгляду вказаної заяви, було вчинено низку дій, направлених для встановлення особи заявника.
Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2016 р. по справі № 820/6177/16 яка, залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.02.2017 р., ( ухвалою ВАС України від 03 березня 2017 року, відмовлено у відкритті касаційного провадження) та яка, згідно відомостей автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду» 15.02.2017 року, набрала законної сили, встановлено, що у процесі розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, з метою встановлення особи заявника при вивченні заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 ГУ ДМС України в Харківській області виявлено, що зі зверненнями щодо можливості направлення співробітників міграційної служби для особистої подачі ним заяви та заповнення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник звертався неодноразово.
При цьому, результатом розгляду заяви - анкети позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.10.2016 року, яка передувала його зверненню 22.03.2017, стало видання Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області наказу № 175 від 04 листопада 2016 року, яким ОСОБА_3 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на пункт статті 1 F Женевської Конвенції 1961 року про статус біженців, п.2 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та ст. 9 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" .
Не погодившись з рішенням відповідача, позивач оскаржив його до суду, подавши позовну заяву, в якій просив суд: скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 175 від 04.11.2016р. про відмову ОСОБА_3 в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка погребує додаткового захисту та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_3.
Проте, вищезазначеною постановою по справі № 820/6177/16, яка набрала законної сили, у задоволенні позовних вимог позивачу було відмовлено.
Крім того, в рамках розгляду справи № 820/6177/16, судом було встановлено, що під час розгляду заяви позивача від 29.10.2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області встановлено, що листом від 28.09.2016 року № 1290/02/232016 з Інтерполу надано інформацію щодо перебування ОСОБА_3 у міжнародному розшуку.
Також, відповідно до ухвали Комінтернівського районного суду від 17.06.2016 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_3, уродженець м. Владикавказ, РПО - Аланія, розшукується слідчим відділом Управління ФСБ Росії по РПО - Аланія, для притягнення до кримінальної відповідальності.
У судовому засіданні представник відповідача пояснив, що вказані обставини перевірялись також при розгляді звернення позивача від 22.03.2017 р., в ході якого, позивачем не було повідомлено нових обставин окрім тих, які вже були підставою попередньої відмови ОСОБА_3 в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка погребує додаткового захисту згідно наказу № 175 від 04.11.2016р. та що стало предметом судового оскарження у справі № 820/6177/16.
За таких обставин, наказом № 53 від 31.03.2017 р. Головним управлінням ДМС України в Харківській області було відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ( а.с. 93-97).
На підставі зазначеного наказу, відповідачем було направлено позивачу письмове повідомлення № 20 від 31.03.2017 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав і мотивів ( а.с.98).
Представником позивача, з метою з'ясування результатів розгляду заяви позивача -ОСОБА_3 було направлено до відповідача запит від 03.04.2017р., у відповідь на який, останнім було повідомлено затребувану інформацію, що підтверджується листом від 10.04.2017 р. № 04/4-8287 ( а.с.15).
Представник позивача у судовому засіданні пояснив, що відповідач формально виходив із відсутності нових обставин, які свідчать про наявність підстав для прийняття заяви ОСОБА_3 від 22.03.2017р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки насправді такі обставини мають місце та полягають у тому, що у заяві - анкеті від 22.03.2017 р. позивачем було більш розширено повідомлено відповідні анкетні дані щодо себе, а також позивачем було чітко обґрунтовано побоювання повернення до країни громадянської належності через напруженість ситуації, що склалась у Російській Федерації, у тому числі, відносно осіб, що віросповідають іслам, які автоматично підпадають під увагу силових структур як можливі екстремісти та терористи, та які систематично зазнають утисків за релігійними ознаками, що стає підґрунтям для провокацій, насильницьких заходів, тортур, вбивств тощо.
Крім того, представник позивача зазначив, що формальність розгляду заяви позивача від від 22.03.2017 р. полягає також у тому, що уповноважені особи відповідача не здійснювали з'ясування всіх обставин шляхом проведення бесіди з позивачем особисто у ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, де наразі перебуває останній.
Отже, з наявністю спірного наказу № 53 від 31.03.2017р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач пов'язує виникнення спірних правовідносин.
По суті позовних вимог суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців унормовано, що, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Згідно частин 1-2 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин ( ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач, як особа, яка звернулась до міграційного органу з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в приписів національного законодавства та міжнародних засад надання притулку, не звільнений від обов'язку надавати докази.
Крім того, беручи до уваги положення Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суд зазначає, що, ключовим моментом серед наявних переліків критеріїв щодо визначення статусу біженця, є обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань, суб'єктивна сторона якого полягає у наявності в особи зазначеного побоювання, котре, за своїм змістом є суб'єктивним та психологічним судженням сторони тієї ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням у даних спірних правовідносинах.
Суд зазначає, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона, у свою чергу, пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому, слід зазначити, що згідно зі ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які узгоджуються з п.F Конвенції про статус біженців, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви від 22.03.2017 р. про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано відповідачеві доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.
Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Водночас, позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження, оскільки він зазнає тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, проте, відповідних доказів з цього приводу, на виконання ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не надав, до того ж, як встановлено судом, позивач не тікав із Російської Федерації від небезпеки, рятуючи своє життя, а добровільно покинув країну.
Отже, вказане свідчить про надуманість доводів позивача, а зазначені ним причини, в обґрунтування поданої заяви, свідчать про намагання отримати тимчасову легалізацію перебування на території України та не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками в країні громадянської належності.
Суд акцентує увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Поряд з цим, ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а надані представником позивача докази характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски.
Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.
Проте, надаючи оцінку заяві позивача, суд відмічає, що останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, діяв на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.3 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи. Отже, оскаржуване рішення є правомірним, а тому відсутні підстави для його скасування.
Крім того, суд зазначає, що дослідженими у справі доказами було встановлено наявність постанови Генеральної прокуратури України від 13.10.2016 р. про екстрадицію позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов'язаних з терористичною діяльністю, згідно ч. 2 ст. 208, ст. 205.3 та ч. 2 ст. 205.5 КК Російської Федерації ( а.с. 13-14).
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, організації, їх посадові особи зобов'язані сприяти органам, які здійснюють боротьбу з тероризмом, повідомляти дані, що стали їм відомі, щодо терористичної діяльності або будь-яких інших обставин, інформація про які може сприяти запобіганню, виявленню і припиненню терористичної діяльності, а також мінімізації її наслідків.
У Резолюції Ради Безпеки ООН № 1373 (2001), прийнятою 28.09.2001, зобов'язано державам піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти тощо. Відповідно до п. «с» всі держави повинні відмовляти у притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує або скоює терористичні акти..., а також п. «Б», яким держави повинні надавати один одному всіляку підтримку у зв'язку з кримінальним розслідування або кримінальним переслідуванням тощо.
Відповідно п.18 Резолюції Ради Безпеки ООН № 2178 (2014), S/RES/21789(2014)-1, прийнятої 24.09.2014 року держави-члени закликані підтримувати зусилля один одного з протидії насильницькому екстремізму, який може бути позитивним середовищем для тероризму.
Російська Федерація є країною-учасником Конвенції про захист прав людини І основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-учасниками та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації № 21 від 27 червня 2013 року судами загальної юрисдикції застосовуються принципи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. та Протоколів до неї, тому при видачі ОСОБА_3 йому будуть забезпечені належний судовий розгляд та притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів пов'язаних з терористичною діяльністю.
Також, при дослідженні судом матеріалів особової справи позивача, було встановлено низку розбіжностей у його заяві - анкеті від 29.10.2016 р. ( результати розгляду за якою стали предметом розгляду справи № 820/6177/16) з заявою - анкетою від 22.03.2017 р. ( результати розгляду за якою оскаржуються у даній справі).
Так, у п. 1.13 заяви від 29.10.2016 р. заявник вказав, що він неодружений, а у п. 1.13 заяви від 22.03.2017 р.- що удівець.
У п. 1.18 заяви від 29.10.2016 р. заявник вказав, що працював неофіційно каменярем, проте не зазначив, де та коли, а у п. 1.18 заяви від 22.03.3017 р. зазначив, що у періоді з 2007 р. по 2014р. працював неофіційно каменярем в Осетії, Інгушетії та, у періоді з 2014 р. по 2016 р. працював неофіційно продавцем у Стамбулі, Туреччина.
У п. 3.5 заяви від 29.10.2016 р. заявник вказав в якості підстави знаходження на Україні - отримання статусу біженця, а у п. 3.5 заяви від 22.03.2017 р. - екстрадиційний арешт.
У п.4.1 заяви від 29.10.2016 р. заявник вказав в якості підстав виїзду з останньої країни ПМЖ - неодноразові затримання у 2014 році співробітниками ФСБ та піддання його тортурам, погрозам кримінального переслідування на релігійній та національній основі, побиттям, незаконному притягненні до кримінальної відповідальності, а у п. 4.1 заяви від 22.03.2017 р. - неодноразові затримання з 2012 року співробітниками ФСБ та МВС.
У п. 4.4 заяви від 29.10.2016 р. заявник вказав, що неодноразово піддавався побиттю, тортурам електричним током у 2014 році з боку силовиків ФСБ РФ, а у п. 4.4. заяви від 22.03.2017 р. - зазначив також про загибель його дружини та дітей внаслідок спецоперації ФСБ РФ у його будинку у м. Назрань.
У п. 4.7 а заяви від 29.10.2016 р. заявник вказав, що він є військовозобов'язаним, а у п. 4.7а заяви від 22.03.2017 нічого не вказав, натомість заповнив п. 4.7б, що він є невійськовозобо'язаним.
Крім того, суд зазначає, що постановою ХОАС по справі № 820/6177/16, яка набрала законної сили, було встановлено, що ОСОБА_3 отримав під розписку письмове повідомлення № 84 від 04.11.2016 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 11.11.2016, проте, за оскарженням відповідного наказу №175 від 04.11.2016, про який йдеться мова у даному повідомленні, позивач, згідно відомостей автоматизованої системи "Діловодство спеціалізованого суду", звернувся 09.11.2016 ( справа № 820/6177/16), тобто раніше, ніж фактично став обізнаний про наявність останнього .
Представник відповідача зазначав, що вказані обставини також досліджувались при розгляді заяви позивача від 22.03.2017.
Враховуючи вказані розбіжності, суд погоджується з позицією відповідача про обґрунтованість його висновків стосовно того, що позивач не заслуговує довіри.
Щодо посилань представника позивача, що в силу приписів ч.6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися, повинно було приймати ДМС України, а не ГУ ДМС України в Харківській області, суд зазначає, що первинно, оцінку заяві - анкеті надає саме територіальний орган ДМС, який, у першу чергу керується Конвенцією, а потім вже національним законодавством, при цьому, вказані доводи не є привілюючими у спірних правовідносинах, оскільки визначальним, при розгляді заяви позивача, є саме встановлення наявності чи відсутності підстав, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Крім того, відносно посилань представника позивача щодо формальності розгляду заяви позивача від 22.03.2017 р. в контексті нездійснення уповноваженими особами відповідача з'ясування всіх обставин шляхом проведення бесіди з позивачем особисто у ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, де наразі перебуває останній, суд зазначає, що в силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 ( зареєстр. в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов'язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС.
Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Отже, на стадії встановлення особи заявника та до моменту прийняття рішення по суті заяви, уповноважена особа відповідача не має повноважень з проведення особистих співбесід з заявником, що виключає її доступ потрапити до установи ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, яка є спеціальним режимним об'єктом.
Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем - суб'єктом владних повноважень належними та допустимими доказами було доведено правомірність оскаржуваного в рамках даної справи наказу № 53 від 31.03.2017 р. про відмову ОСОБА_3 в прийнятті його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому, суд вважає вимоги позивача такими, що не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 8-14, 71, 160-163, 167, 186, 254 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови виготовлено 18 травня 2017 р.
Суддя Заічко О.В.