33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
10 травня 2017 року Справа № 906/23/17
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Василишин А.Р. , суддя Філіпова Т.Л.
при секретарі судового засідання Максютинська Д.В
за участю представників сторін:
позивача: ОСОБА_1, довіреність № 1413, від 20.12.2016р.
відповідача: представник не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 праці та соціального захисту населення Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області на рішення господарського суду Житомирської області від 16.03.17р. у справі № 906/23/17 (суддя Кудряшова Ю.В.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Житомирської філії ПАТ "Укртелеком"
до відповідача ОСОБА_2 праці та соціального захисту населення Коростенської РДА Житомирської області
про стягнення 37 936,38 грн.
Публічне акціонерне товариство “Укртелеком” в особі Житомирської філії ПАТ “Укртелеком” (надалі - позивач) звернулось в господарський суд Житомирської області з позовною заявою (т.1, а.с.3-6) до ОСОБА_2 праці та соціального захисту населення Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області (надалі - відповідач), в якому просить стягнути з відповідача 37936,38 грн. компенсації за надані телекомунікаційні послуги споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати.
Рішенням господарського суду Житомирської області від 16.03.2017 року (т.1, а.с. 238-239), з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, позов задоволено, стягнуто на користь позивача борг в розмірі 7699,85 грн.
В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції вказав, що частиною 2 ст. 218 ГК України та ст. 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів.
Крім того, суд першої інстанції при прийнятті рішення послався на п.5 Оглядового листа Вищого господарського суду України №01-06/374/2013 від 18.02.2013, згідно якого відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках державного бюджету України, не виправдовує бездіяльність замовника і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою (т.2, а.с.3-9) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення господарського суду Житомирської області від 16.03.2017 року у даній справі скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апеляційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що вищевказане судове рішення є таким, що винесене на підставі не повністю досліджених доказів, що призвело до порушення норм матеріального та процесуального права.
Скаржник зокрема зазначає, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» видатки на погашення послуг зв'язку пільговим категоріям громадян не виділялись. Відтак, несвоєчасне подання позивачем у лютому місяці 2016 року документів на відшкодування компенсації за надані протягом грудня 2015 року послуги є порушенням вимог п.4 ст.48 Бюджетного кодексу України, згідно яких зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень встановлених цим Кодексом, та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетним зобов'язаннями і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи № 906/23/17 у складі: головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. (т.2, а.с.1).
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 07.04.2017 апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд скарги призначено на 10 травня 2017 р. на 10.00 год. (т.2, а.с.2).
10.05.2017 на адресу Рівненського апеляційного господарського суду надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу, в якому останній заперечує вимоги апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою, просить залишити її без задоволення, а рішення господарського суду Житомирської області від 16.03.2017 року - без змін.
В судове засідання, яке відбулось 10.05.2017, з'явився представник позивача, який заперечив вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві, просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення господарського суду Житомирської області від 16.03.2017 року - без змін.
Представник відповідача (апелянт) не реалізував процесуальне право на участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення.
Представник позивача не заперечив щодо розгляду апеляційної скарги без участі представника відповідача.
Згідно з пунктом 3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду № 18 від 26 грудня 2011 року, у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
З врахуванням того, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, міститься апеляційна скарга відповідача, в якій викладена його позиція, в правовому полі статей 101, частини 1 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представника відповідача, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України, апеляційний суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Заслухавши пояснення представників позивача, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанцій та вбачається з матеріалів справи, публічне акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Житомирської філії ПАТ "Укртелеком" є оператором телекомунікацій та на підставі публічного договору надає споживачам послуги зв'язку.
Відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу", Закону України "Про жертви нацистських переслідувань", Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Закону України "Про статус ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус" та Закону України "Про охорону дитинства" для певних категорій споживачів встановлені пільги з оплати за послуги зв'язку.
Пунктом 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених Постановою КМУ №295 від 11.04.2012, визначено, що установлені законами пільги з оплати послуг надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред'явлення ним документа, що підтверджує право на пільги.
Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, у грудні 2015 року позивачем було понесено витрати на надання пільг на послуги зв'язку категоріям пільговиків на загальну суму 7688,85 грн., в підтвердження чого позивачем подано зведений розрахунок заборгованості (а.с. 209, 213-227).
Судом встановлено, що за спірний період відповідачем не перераховано позивачу в рахунок погашення заборгованості по відшкодуванню пільгової вартості послуг зв'язку кошти у сумі 7688,85 грн.
Таким чином, у зв'язку з несплатою наданих послуг зв'язку пільговим категоріям населення, позивач звернувся до суду з позовом про примусове стягнення боргу в сумі 7688,85 грн.
Розглядаючи позовні вимоги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Положеннями ч.ч.1, 2 ст.509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, а також можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, з актів органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місцевого самоврядування (ч. 1, 3, 4 ст. 11 ЦК України).
Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Стаття 610 ЦК України визначає що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 2 ст. 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" встановлено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
З аналізу вищевказаних норм вбачається, що боржник, як юридична особа, відповідає за своїми зобов'язаннями, які виникли безпосередньо із договору чи закону і така відповідальність не може ставитись в залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 63 Закону України "Про телекомунікації" та п. 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 295 від 11.04.2012р., споживачами, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, телекомунікаційні послуги надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України; установлені законами пільги з оплати послуг надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред'явлення ним документа, що підтверджує право на пільги.
Як зазначено вище, в Законі України від 22.10.1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу", Законі України від 23.03.2000 року № 1584-ІІІ "Про жертви нацистських переслідувань", Законі України від 28.02.1991 року № 796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Законі України від 24.03.2008 року № 203/98-ВР "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус", законі України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Законі України від 26.04.2001 року № 2402-ІІІ "Про охорону дитинства" передбачено надання пільг при оплаті за послуги зв'язку (телекомунікаційні послуги).
Згідно з ч. 6 ст. 48 Бюджетного кодексу України, зобов'язання щодо виплати субсидій, допомог, пільг по оплаті за надані послуги та компенсації громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються органами Державного казначейства України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень ч. 1-4 ст. 48 Бюджетного кодексу України.
Відповідно до п.п. “б” п.4 ч.1 статті 89, ч.ч. 1,5 ст.102 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського і обласного значення при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на компенсаційні виплати за надання пільг з послуг зв'язку окремих категорій громадян. Видатки місцевих бюджетів проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. За рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, зокрема, здійснюються компенсаційні виплати за надані телекомунікаційні послуги пільговим категоріям громадян.
Механізм фінансування видатків, передбачених ст.102 Бюджетного кодексу України, місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту щодо, зокрема, надання компенсаційних виплат на пільгове користування телефонним зв”язком за рахунок субвенцій з державного бюджету, визначений Порядком фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 04.03.2002 р. № 256 (далі - Порядок).
Пунктом 3 вказаного Порядку визначено, що головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення.
Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів щомісяця готують інформацію про фактично нараховані суми та акти звіряння розрахунків за надані послуги з підприємствами - надавачами відповідних послуг і надсилають їх фінансовим органам райдержадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення) (п. 5 Порядку).
Таким чином, відшкодування витрат, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг, здійснюється відповідачем за рахунок державних субвенцій (державного та місцевих бюджетів).
Колегія суддів звертає увагу, що у листі від 30.06.2011 р. № 31-07310-10-24/16584 Міністерство фінансів України роз'яснило, що “...деякі програми, які відносяться до державних програм соціального захисту населення, є державною гарантією і одержувачу не може бути відмовлено в їх наданні у разі, якщо він має на них право. У цьому випадку проводиться відшкодування витрат за фактично спожиті послуги (нараховані соціальні виплати) в межах встановлених норм (розмірів).
Таким чином, зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку, компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.
Враховуючи вищевикладені норми законодавства, колегією суддів не беруться до уваги доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, про те, що несвоєчасне подання позивачем у лютому місяці 2016 року документів на відшкодування компенсації за надані протягом грудня 2015 року послуги є порушенням вимог п.4 ст.48 Бюджетного кодексу України.
Законодавством не передбачена залежність відшкодування від фактичного фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, чи випадки повного або часткового звільнення від обов'язку здійснення розрахунків з постачальниками послуг на пільгових умовах, оскільки надання пільг певним категоріям населення відбувається у відповідності до вимог Законів України.
Доводи відповідача щодо відсутності правових підстав для здійснення відшкодування витрат на послуги зв'язку для пільгових категорій у зв'язку із змінами в законодавстві, а саме відсутністю у Законі України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” видатків у вигляді субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, не беруться колегією суддів до уваги, так як за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, згідно якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Зокрема, до 01 січня 2016 року фінансування витрат за надані телекомунікаційні послуги здійснювалось за рахунок коштів державного бюджету на відповідний рік у вигляді субвенції місцевим бюджетам та відповідно до механізму, передбаченого Постановою КМУ від 04.03.2002 № 256, у Законі України “Про державний бюджет України на 2016 рік” дані видатки відсутні. Разом з тим, послуги зв'язку надані у 2015 році а тому на правовідносини щодо відшкодування даних виплат, що виникли з 01 січня 2016 року, не розповсюджуються.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку про те, що у відповідача були усі наявні правові підстави для відшкодування вартості телекомунікаційних послуг наданих пільговій категорії населення частково за листопад 2015 року та за грудень 2015року.
Крім того, щодо доводів відповідача про неможливість здійснення вищевказаного відшкодування у зв'язку із відсутністю бюджетних асигнувань для таких виплат, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 218 ГК України та ст. 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 17 березня 2004 року №7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року №20-рп/2004, від 9 липня 2007 року №6-рп/2007).
Зокрема, у рішенні від 9 липня 2007 року №6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави /підпункт 3.2/.
Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу.
За приписами статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, а саме, у справі “Кечко проти України” (заява № 63134/00), Європейський Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України “Про Державний бюджет” на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.
У пункті 26 рішення Європейського Суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі “Кечко проти України” зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
В рішенні Європейського Суду з прав людини у справі “Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України” від 18.10.2005 та у справі “Бакалов проти України” від 30.11.2004 зазначено, /що відсутність бюджет/них коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Аналогічної правової позиції притримується Верховний Суд України у постанові від 15.05.2012 у справі №11/446.
Колегією суддів не беруться до уваги доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, щодо визнання позивачем відсутності заборгованості за 2015 рік, у зв'язку з наступним.
Матеріалами справи стверджується, що в судовому засіданні позивачем помилково зазначено, що заборгованість по сплаті компенсації відсутня за 2015 рік (т.1, а.с. 228). Дана обставина також підтверджується довідкою про стан заборгованості (т.2, а.с. 208) та розрахунком боргу (т.2, а.с. 209).
Враховуючи вищевикладені обставини справи та положення законодавства, колегія судді приходить до висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно статті 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (стаття 43 ГПК України).
Таким чином, колегія суддів вважає посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору. Відтак, скаржник, в порушення вимог ст.ст. 33,34 ГПК України, не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 праці та соціального захисту населення Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області від 24.03.17р. залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Житомирської області від 16 березня 2017 року у справі №906/23/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Справу №906/23/17 повернути господарському суду Житомирської області.
Головуючий суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Василишин А.Р.
Суддя Філіпова Т.Л.