11 травня 2017 року м. ПолтаваСправа № 816/1205/16
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Канигіної Т.С., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом
позивача ОСОБА_1
до відповідачів третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1. Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області 2. Козельщинського районного суду Полтавської області Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії
01 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, а саме просив:
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління державної судової адміністрації України в Полтавській області щодо нездійснення нарахування та нездійснення виплати судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків з урахуванням індексації за період з 29.03.2015 по 30.06.2016 включно;
- зобов'язати Територіальне управління державної судової адміністрації України в Полтавській області нарахувати та виплатити судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків з урахуванням індексації за період з 29.03.2015 по 30.06.2016 включно.
Ухвалами Полтавського окружного адміністративного суду від 04.08.2016 провадження у справі відкрито, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15.11.2016 залучено до участі у справі у якості другого відповідача - Козельщинський районний суд Полтавської області.
07.11.2016 позивачем подано клопотання від 02.11.2016, згідно з яким просить задовольнити позовні вимоги, а саме:
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління державної судової адміністрації України в Полтавській області щодо нездійснення нарахування та нездійснення виплати судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків за період з 29.03.2015 по 30.06.2016 включно;
- зобов'язати Територіальне управління державної судової адміністрації України в Полтавській області нарахувати та виплатити судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків за період з 29.03.2015 по 30.06.2016 включно.
При цьому, у вказаному клопотанні позивач відмовився від позовної вимоги в частині індексації щомісячної доплати за вислугу років та просив у цій частині позовні вимоги залишити без розгляду.
Суд розцінює вказане клопотання як зменшення позовних вимог відповідно до статей 51, 137 Кодексу адміністративного судочинства України та приймає до розгляду позовні вимоги з урахуванням клопотання позивача від 02.11.2017.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на момент призначення його на посаду судді діяли положення частини п'ятої статті 129 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", які передбачали, що суддям за наявності стажу роботи до 5 років у складі суддівської винагороди виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу. Водночас, з набуттям чинності Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 № 192-VШ, яким внесено зміни до вказаної норми, на думку позивача, він не втратив право на отримання такої щомісячної доплати та має право її отримувати до набуття ним стажу роботи на посаді судді до 3 років.
07.11.2016 позивач надав до суду клопотання про розгляд справи № 816/1205/16 без його участі /а.с. 70/.
Відповідач-1 у письмових запереченнях зазначив, що частиною п'ятою статті 129 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", на момент призначення позивача на посаду судді, було передбачено виплату суддям за наявності стажу роботи до 5 років щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу. Відповідно до пояснень відповідача-1, з 28.03.2015 набрав чинності Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд", яким внесено зміни, зокрема, до умов встановлення доплати судді за вислугу років, а саме: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків. Оскільки, за твердженням відповідача-1, на момент набрання чинності Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд" позивач не мав зазначеного трирічного стажу позивачу припинена виплата щомісячної доплати за вислугу років. Водночас, відповідач-1 зауважив, що прикінцеві та перехідні положення цього Закону не містили положення стосовно збереження за суддями, які були призначені чи обрані на посаду судді до набрання чинності цим законом, права на отримання щомісячної доплати за вислугу років відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності законом.
24.01.2017 представник відповідача-1 надав до суду клопотання про розгляд справи № 816/1205/16 без його участі у порядку письмового провадження /а.с. 115/.
Відповідач-2 у судове засідання не з'явився, надав суду клопотання про розгляд справи № 816/1205/16 без участі уповноваженого представника /а.с. 92-93/. У письмових Козельщинський районний суд Полтавської області зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та законними, не заперечував проти задоволення позову /а.с. 92-93/.
Третя особа у судове засідання не з'явилась, надала суду клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника /а.с. 43/.
Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених статтею 128 Кодексу адміністративного судочинства України, а також відсутність потреби заслухати свідка або експерта, суд ухвалив розглянути справу у порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що Указом Президента України № 571/2013 від 18.10.2013 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Лисичанського міського суду Луганської області строком на п'ять років /а.с. 11-15/.
З 30.10.2013 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків судді Лисичанського міського суду Луганської області на підставі наказу Лисичанського міського суду Луганської області № 7 від 30.10.2013. Цим же наказом ОСОБА_1 встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, як такому, стаж роботи якого на посаді судді станом на 30.10.2013 становить 0 років 0 місяців 0 днів /а.с. 16/.
Указом Президента України № 81/2015 від 14.02.2015 ОСОБА_1 переведено в межах п'ятирічного строку на роботу на посаді судді Козельщинського районного суду Полтавської області /а.с. 17-20/.
Наказом Козельщинського районного суду Полтавської області № 03-ос.с від 06.03.2015 призначено ОСОБА_1 у порядку переведення у межах п'ятирічного строку на посаду судді Козельщинського районного суду Полтавської області з 06.03.2015 та встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу з 06.03.2015 у зв'язку з наявністю станом на 06.03.2015 стажу роботи 01 рік 04 місяці 07 днів /а.с. 21/.
Наказом Козельщинського районного суду Полтавської області № 04-ос.с від 03.04.2015 припинено ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу з 28.04.2015 у зв'язку з наявністю станом на 28.03.2015 стажу роботи 01 рік 04 місяці 29 днів /а.с. 22/.
Наказом Козельщинського районного суду Полтавської області № 10-ос.с від 19.08.2015 наказ № 04-ос.с від 03.04.2015 було скасовано в частині припинення ОСОБА_1 щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу з 28.04.2015, встановлено ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу з 19.08.2015, у зв'язку з наявністю станом на 19.08.2015 стажу роботи 01 рік 09 місяців 20 днів /а.с. 23/.
Водночас, за твердженням позивача, до теперішнього часу вказана надбавка йому не нараховувалась та не виплачувалась, в обґрунтування чого надав суду копії розрахункових листів щодо нарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з березня 2015 року по червень 2016 року, з яких вбачається, що з дати набрання чинності Закону 192-VIII, а саме: з 28.03.2015, позивачу не нараховувалась та не виплачувалась щомісячна доплата за вислугу років /а.с. 55-58/.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За правилами частини п'ятої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VІ), чинної на час призначення позивача на посаду судді, суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, зокрема: за наявності стажу роботи до 5 років - 15 відсотків посадового окладу.
28.03.2015 набрав чинності Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 192-VІІІ), яким Закон № 2453-VІ викладено у новій редакції.
Згідно з абзацом першим частини п'ятої статті 133 Закону № 2453-VІ, у редакції Закону № 192-VІІІ, суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, зокрема: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків посадового окладу.
Відповідач-1, обґрунтовуючи припинення виплати позивачу щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, зазначив, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону 192-VIII не передбачено збереження за суддями, які були призначені чи обрані на посаду судді до набрання чинності цим Законом та стаж яких, на момент набрання чинності вказаним законом, становив менше трьох років, права на отримання щомісячної доплати за вислугу років відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності Законом № 192-VIII.
Надаючи оцінку доводам сторін, суд виходить з такого.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (стаття 129 Основного Закону України).
Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в статті 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим суд може на підстав статті 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі статті 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини (пункти 2, 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").
Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
Із цього приводу Конституційний Суд України зазначив, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, які урівноважують одна одну системою стримувань і противаг (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002).
Також Конституційний Суд України вказав, що поділ державної влади є структурною диференціацією трьох рівнозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової. Він відображає функціональну визначеність кожного з державних органів, передбачає не тільки розмежування їх повноважень, а й їх взаємодію, систему взаємних стримувань та противаг, які мають на меті забезпечення їх співробітництва як єдиної державної влади.
Принцип поділу державної влади набуває сенсу лише за тієї умови, коли всі органи державної влади діють у межах єдиного правового поля. Це означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі (абзаци другий - четвертий пункту 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 01.04.2008 № 4-рп/2008).
Україна відповідно до статей 1, 6 Основного Закону України є демократичною, правовою державою, в якій державна влада здійснюється на засадах її функціонального поділу та балансу між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади завдяки системі стримувань і противаг для досягнення цілей і завдань, передбачених Конституцією України.
Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами державної влади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів України (абзаци перший і другий пункту 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 08.07.2016 № 5-рп/2016).
Також складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основою якого є ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в Рішеннях від 22.09.2005 № 5-рп/2005, від 29.06.2010 № 17-рп/2010, від 22.12.2010 № 23-рп/2010, від 11.10.2011 № 10-рп/2011).
Рівність усіх перед законом, що випливає зі статті 24 Конституції України, позначається на регулюванні всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які перебувають в однакових чи споріднених ситуаціях).
Із цього приводу Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (абзаци другий і третій пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.
Із цього приводу Конституційний Суд України зауважив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина (абзаци перший, другий і третій пункту 2 Рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп).
Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та законами України.
З приводу забезпечення гарантій незалежності суддів Конституційний Суд України сформував сталі правові позиції. Зокрема, у пункті 1.1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 зазначено, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.
Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Крім того, щодо суддів у частині другій статті 127 Основного Закону України окремо визначено вимоги щодо несумісності. Так, відповідно до положень цієї статті суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої (указані положення кореспондуються з положення статті 127 Конституції України, у редакції, чинній до внесення змін Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII).
За рахунок заборони займатися іншою оплачуваною роботою суддям установлюються належні умови матеріального та соціально-побутового забезпечення.
Також Конституційний Суд України вказав, що особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, зокрема Законом України "Про статус суддів", що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом (абзац п'ятий пункту 8 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 № 8-рп/2005).
Отже, гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.
Крім того, незалежність судді забезпечується, зокрема належним його матеріальним та соціальним забезпеченням, що передбачено міжнародними стандартами у сфері судочинства.
Так, положеннями Європейської хартії від 10.07.1998 про закон "Про статус суддів" визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).
Також у Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що дуже важливо (особливо для новітніх демократій) передбачити конкретні нормативно-правові положення, які б гарантували захист від зменшення розміру суддівських виплат (пункт 62).
Як зазначається в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17.11.2010 № (2010)12, оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці (пункт 54).
У наведеному вище Рішенні від 11.10.2005 № 8-рп/2005 Конституційний Суд України також встановив, що аналіз норм Конституції України свідчить, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності.
Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.
Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня.
Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.
З 2010 року гарантується право судді на отримання щомісячної доплати за вислугу років, зокрема, за наявності стажу роботи до 5 років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, яке запроваджено згідно із частиною п'ятою статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI. Зазначене право є складовою правового інституту, що регулює статус судді.
Законом № 192-VІІІ, який діє з 28.03.2015, внесено зміни до абзацу першого частини п'ятої статті 133 Закону № 2453-VІ, відповідно до яких суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, зокрема: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, посадового окладу.
Тому склалася об'єктивна ситуація, відповідно до якої держава Україна протягом певного строку на конституційному (стаття 130 Основного Закону України) та законодавчому рівнях гарантувала право судді на належні умови для функціонування діяльності суддів, зокрема на отримання доплати за вислугу років. Суддя, у свою чергу, має законні правомірні очікування щодо її отримання, як один з елементів гарантії його незалежності. Проте в період з 28.03.2015 законодавець позбавив суддів, стаж роботи яких на посаді судді станом на дату набрання чинності Законом № 192-VІІІ становив менше трьох років, гарантованого права на отримання доплати за вислугу років.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність права у позивача на отримання до набуття ним стажу роботи на посаді судді до 3 років раніше передбаченої щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення судді порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені при призначенні (обранні) його на посаду, за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності судді, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої та восьмої статті 126 Конституції України та підтверджено вищевказаними висновками Конституційного Суду України.
Крім того, судді є рівними в силу універсального принципу рівності, закріпленого статтею 21 Основного Закону України, оскільки здійснюючи правосуддя, мають відповідно до законодавства однаковий статус та гарантії незалежності, що включають, зокрема порядок нарахування та розмір щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, а тому позивач не може бути позбавлений права на отримання щомісячної доплати за вислугу років в залежності від стажу роботи на посаді судді при умові, що зазначене право існувало в нього в період з дати призначення (обрання) суддею.
Суд також дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу на підставі іншої прямої норми Конституції України, а саме: статті 41 Конституції України, що узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яку можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей, оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.
В Україні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (стаття 41 Конституції України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997, надалі - Протокол 1 до Конвенції).
Право приватної власності разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод - головний обов'язок України як демократичної, правової держави.
Суд враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини.
Стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції передбачає захист права власності. Невід'ємною частиною положень цієї статті є практика Європейського суду з прав людини, яка виробила критерії правомірності позбавлення власника його майна в інтересах суспільства (див., зокрема, рішення у справі Зубко та інші проти України).
Зокрема, позбавлення власника його майна повинно мати правомірну мету в "суспільному інтересі" (a legitimate aim "in the public interest2"), обрані засоби мають бути належними (спроможні досягти мети в принципі) і пропорційними, що передбачає, зокрема, компенсацію при примусовому відчуженні (проте вимога щодо повної компенсації відсутня). Позбавлення власника його майна також має бути законним, а саме, відповідати не лише нормативно-правовим актам, а і принципу верховенства права, положенням Конвенції; складовою принципу "законності" є принцип "правової визначеності", що передбачає обов'язок органів влади при обмеженні права діяти відповідно до відомих (прозорих) та достатньо визначених правил ("передбачуваних" з точки зору застосування), що виключають свавілля (вибірковість та непередбачуваність дій). Позбавлення права на отримання щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, на погляд суду, не відповідає жодному з цих критеріїв.
У зв'язку з викладеним суд звертає увагу на рішення Європейського суду у справі "Зубко та інші проти України" від 26.04.2006. Заявниками у цій справі є четверо суддів, які стверджували, що держава була відповідальна за невиплату їм заборгованості з заробітної плати і надбавок за вислугу років та компенсації за затримку їх виплати і що, не сплачуючи цю заборгованість тривалий час, держава здійснювала невиправдане втручання у їхнє право на мирне володіння своїм майном всупереч положенням статті 1 Протоколу 1 до Конвенції.
Європейський суд погодився з тим, що неможливість для заявника домогтися виконання рішення на його чи її користь становить втручання у право на мирне володінням майном, як вказано у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу 1 до Конвенції. При цьому Європейський суд зазначив наступне:
"Суд вважає, що втручання у права заявників було частково виправдане труднощами, пов'язаними з асигнуванням з державного бюджету коштів на виплати суддям і виконання пов'язаних з цим рішень. Ці ускладнення також частково пов'язані з реформою судової системи України і запровадженням змін у системі розподілу коштів на судову владу, з наступною передачею цих функцій від Міністерства юстиції України до Державної судової адміністрації.
На думку Суду, труднощі, на які посилається Уряд, безумовно зачіпають законні публічні інтереси, але не складають справедливої рівноваги між державними інтересами та інтересами тих заявників, які, крім того, несли відповідальність за виконання важливих публічних функцій в частині здійснення правосуддя. Зокрема, Суд зауважує, що розгляд справи стосувався компенсації за неспроможність державних органів у період з 1995 по 2001 роки, діючи відповідно до їх законодавчих зобов'язань, забезпечити заявників виплатами, передбаченими Конституцією та Законом "Про судоустрій" (див. пункти 33-34). Суд вирішує, таким чином, що становище заявників, особливо їх статус незалежних судових посадовців, вимагає, щоб державні органи виконали рішення і виділили необхідні кошти з цією метою без затримки.
Зокрема, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою забезпечення їх здатності виконувати свої професійні функції незалежно і неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на їх рішення і поведінку (див. п. 43 вище). У зв'язку з цим Суд посилається на відповідні правові інструменти Ради Європи, такі як Рекомендацію Комітету Міністрів щодо "Незалежності, дієвості та ролі суддів" та Європейську Хартію "Про статус суддів", які наголошують на важливості цих факторів (див. пп. 41-42 вище).
Суд дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном. Відповідно, невиконанням рішень, винесених на користь заявників, державні органи протягом тривалого часу позбавляли заявників отримання у повному обсязі виплат, на які вони мали право за законом, що може ускладнювати здійснення ними своїх повноважень з повною віддачею справі.
Таким чином, Суд доходить висновку, що неможливість для заявників домогтися виконання рішень, винесених на їх користь, протягом одного року і чотирьох місяців (перший, другий та четвертий заявники) і двох років і шести місяців (у справі третього заявника), порушує їх право на мирне володіння майном у сенсі першого пункту статті 1 Першого протоколу " ( пункти 66-70 рішення).
Отже, Європейський суд з прав людини, надаючи тлумачення статті 1 статті 1 Протоколу 1 до Конвенції, визначив, що майно судді має особливий статус та будь-яке неправомірне втручання у право судді на своєчасну виплату винагороди національними суддям порушує їх право на мирне володіння майном, передбачене Конвенцією.
Суд вважає, що з правом судді на своєчасну виплату винагороди пов'язано його право на отримання доплати за вислугу років, яке має матеріальний характер, а отже, порушення зазначеного права та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є порушенням статті 1 Протоколу 1 до Конвенції та статті 41 Конституції України.
Починаючи з 2010 року - з часу прийняття Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI, держава на законодавчому рівні гарантувала достатній рівень соціального забезпечення суддів та, зокрема, право кожного судді на отримання щомісячної доплати за вислугу років, зокрема, за наявності стажу роботи до 5 років у розмірі 15 відсотків посадового окладу.
Як вбачається з матеріалів справи, стаж роботи позивача на посаді судді за період з 28.03.2015 по 30.06.2016 включно складав менш ніж 3 роки.
Відповідно, продовжуючи працювати на посаді судді, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою щомісячну доплату за вислугу років, адже вносячи окремі зміни в частину п'яту статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо розміру стажу для отримання цієї виплати, законодавець лише Законом № 192-VІІІ виключив цю норму, позбавивши суддів раніше задекларованої державою гарантії на отримання доплати за вислугу років.
Таким чином, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою у частину п'яту статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, яка діяла до 28.03.2015) щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу як одного із елементів гарантії незалежності суддів.
Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку про протиправність позбавлення позивача права на отримання щомісячної доплати за вислугу років, керуючись лише змінами до частини п'ятої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", без врахування прав позивача, визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Протоколу 1, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном.
Відповідач-1 у письмових запереченнях /а.с. 105-109/ посилався на рішення Верховного Суду України від 01.11.2016 у справі № 812/627/15.
Висновок Верховного Суду України у зазначеній постанові зводиться до того, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави (пункт 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 № 20-рп/2011).
Зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012).
Колегія суддів Верховного суду України дійшла висновку про відсутність з боку відповідача незаконної бездіяльності по невиплаті позивачу щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу за травень та червень 2015 року, оскільки стаж роботи позивача на посаді судді є меншим ніж 3 роки, тобто немає підстав для виплати щомісячної доплати за вислугу років відповідно до частини п'ятої статті 133 Закону № 2453-VІ в редакції Закону № 192-VІІІ.
Згідно з частиною другою статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
З урахуванням вищенаведеного, керуючись принципом верховенства права, який є обов'язковим конституційним принципом здійснення правосуддя, суд вважає за доцільне відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 01.11.2016 у справі № 812/627/15, а також з огляду на таке.
Суд зауважує, що Верховний Суд України у справі № 812/627/15 свою позицію обґрунтовував посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 № 20-рп/2011 та Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012, які стосувались соціального забезпечення (матеріальне забезпечення населення у випадку хвороби, інвалідності, старості, втрати годувальника, безробіття, нещасного випадку на виробництві тощо), водночас предметом цієї справи є право позивача на отримання доплати за вислугу років, яка є складовою суддівської винагороди та яка, в свою чергу, за своїм статусом відноситься до матеріального забезпечення судді як гарантії його незалежності.
Отже, бездіяльність відповідача-1 щодо нездійснення нарахування та виплати судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу за період з 28.03.2015 по 30.06.2016 включно є протиправною та такою, що суперечать як Конституції України так і міжнародним правовим нормам. Відповідно, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання такої бездіяльності протиправною.
Водночас, оскільки вимога позивача про зобов'язання Територіального управління державної судової адміністрації України в Полтавській області нарахувати та виплатити судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу є похідною від визнання протиправною відповідної бездіяльності відповідача-1, суд вважає таку вимогу необхідною дією для відновлення порушеного права ОСОБА_1
При цьому, згідно з частиною першою статті 151 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Відповідно до частини першої статті 154 цього Закону територіальними органами Державної судової адміністрації України є територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Таким чином, саме відповідача-1, як територіальний орган Державної судової адміністрації, слід зобов'язати нарахувати та виплатити позивачу щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу. При цьому, суд вважає за необхідне згідно з частиною другою статті 11 КАС України вийти за межі позовних вимог та зазначити період, за який відповідач-1 повинен нарахувати та виплатити позивачу щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу, а саме: з 28.03.2015 по 30.06.2016 включно.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З огляду на викладене, відповідач-1 як суб'єкт владних повноважень, на якого частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов'язок щодо доказування правомірності своїх дій та рішень, не довів суду правомірності своєї бездіяльності, що є підставою для задоволення адміністративного позову.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.
Пунктом 2 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
За таких обставин суд вважає за необхідне допустити постанову до негайного виконання в частині нарахування та виплати щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу у межах стягнення за один місяць.
Керуючись статтями 2, 7-11, 17, 71, 158-163, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області, Козельщинського районного суду Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління державної судової адміністрації України в Полтавській області щодо нездійснення нарахування та виплати судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу за період з 28.03.2015 по 30.06.2016 включно.
Зобов'язати Територіальне управління державної судової адміністрації України в Полтавській області нарахувати та виплатити судді Козельщинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу за період з 28.03.2015 по 30.06.2016 включно.
Постанова в частині нарахування та виплати щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу у межах стягнення за один місяць допустити до негайного виконання.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції. У разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Т.С. Канигіна