26.04.2017 року Справа № 904/12520/16
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Орєшкіної Е.В. (доповідач),
суддів Джихур О.В., Подобєда І.М.,
секретар судового засідання: Абадей М.О.,
представники сторін:
від позивача: Комарницька А.С., представник, довіреність №б/н від 27.12.2016 року;
від відповідача: Коптєлова Н.Л., представник, довіреність №1201 від 07.02.2017 року;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Фірма "Реагент" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.02.2017 року у справі №904/12520/16
за позовом: Публічного акціонерного товариства "Фірма "Реагент", м.Дніпро
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю підприємства з іноземними інвестиціями "Дніпропетровський завод хімічних виробів", м.Дніпро
про визнання договору недійсним,
В грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Фірма "Реагент" (надалі - ПАТ "Фірма "Реагент") звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю підприємства з іноземними інвестиціями "Дніпропетровський завод хімічних виробів" (надалі - ТОВ підприємство з іноземними інвестиціями "Дніпропетровський завод хімічних виробів") про визнання недійсним договору №01-Э-1 про спільне використання технологічних мереж Основного споживача від 02.01.2008 року, укладеного між сторонами.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 28.02.2017 року у справі №904/12520/16 (суддя Петренко Н.Е.) в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ПАТ "Фірма "Реагент" подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального права, просить Дніпропетровський апеляційний господарський суд його скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Апелянт зазначає, що:
- відсутність у відповідача ліцензії на постачання електроенергії є підставою для визнання недійсним укладеного між сторонами спірного договору;
- сторони мали привести свої договірні відносини у відповідності до законодавства, а саме - припинити дію спірного договору та укласти між собою договір про технічне забезпечення електропостачання споживача, чого не відбулось, тобто з 25.12.2008 року договір, який продовжував існувати між позивачем та відповідачем, не відповідав вимогам законодавства стосовно його форми та змісту;
- судом першої інстанції безпідставно в рішенні зазначено, що права позивача за спірним договором ніяким чином не порушені; позивач вважає, що його права було порушено відповідачем 31.12.2017 року, тобто в той момент, коли без попереднього повідомлення було припинено передачу електричної енергії позивачу;
- перебіг позовної давності в даному випадку слід обчислювати з моменту, коли позивач дізнався про порушення свого права на отримання електричної енергії, тобто з 31.12.2015 року.
Відповідач проти доводів апеляційної скарги заперечив, вважає їх необґрунтованими та безпідставними.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, дослідивши матеріали справи, Дніпропетровський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
З матеріалів справи вбачається, що між Відкритим акціонерним товариством "Фірма "Реагент" (позивач, субспоживач) та ТОВ підприємством з іноземними інвестиціями "Дніпропетровський завод хімічних виробів" (відповідач, основний споживач) укладений договір №01-Э-1 від 02.01.2008 року про спільне використання технологічних мереж Основного споживача (надалі - договір).
Згідно п. 1.1. договору основний споживач зобов'язується забезпечити передачу електричної енергії в межах величин, дозволених субспоживачу до використання, а субспоживач - своєчасно сплачувати за використання електричної мережі отримані послуги, в тому числі за послуги з компенсації перетікання реактивної електричної енергії. Сторони зобов'язуються виконувати інші умови, визначені цим договором та додатками до договору, які є його невід'ємними частинами.
Відповідно до п.1.2 договору основний споживач забезпечує передачу електричної енергії після укладення цього договору та договору про постачання електричної енергії, який укладається між субспоживачем та постачальник електричної енергії. Передача електричної енергії забезпечуються відповідно до однолінійної схеми, наведеної в додатку «Однолінійна схема».
За умовами п. 9.3 договору відносини основного споживача та постачальника електричної енергії у частині передачі електричної енергії субспоживачу регулюються договором про постачання електричної енергії, який укладений між постачальником електричної енергії та основним споживачем.
Цей договір укладений на термін до 31.12.2008 року, набирає чинності з дня його підписання та вважається продовженим на наступний календарний рік, якщо за місяць до закінчення цього терміну не буде заявлено однією із сторін про відмову цього договору або перегляд (п. 10.4 договору).
Апелянт зазначає, що на час укладання сторонами спірного договору, за чинними на той час ПКЕЕ для забезпечення позивача (субспоживача) електроенергію через електричні мережі відповідача (основного споживача) мали бути укладені наступні договори:
- між позивачем та електропостачальною ліцензованою організацією договір на постачання електричної енергії;
- між відповідачем та електропостачальною ліцензованою організацією договір на постачання електричної енергії із зазначенням відомостей про приєднання електроустановки інших суб'єктів господарювання та її власників, в тому числі позивача;
- між позивачем та відповідачем договір про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача.
Посилаючись на те, що позивач договору на постачання електричної енергії з енергопостачальною організацією не укладав та споживав електроенергію, яка фактично продавалася відповідачем позивачу за спірним договором, апелянт вважає, що постачання електричної енергії відповідачем є неправомірним та порушує умови пункту 1.2 договору.
Також апелянт стверджує, що відсутність у відповідача ліцензії на постачання електроенергії є підставою для визнання недійсним укладеного між сторонами договору за ст. 227 Цивільного кодексу України.
Окрім того, апелянт вказує, що згідно з п. 1.5 Правил користування електричною енергією (ПКЕЕ) в редакції станом на 25.12.2008 року, у разі підключення електроустановок споживача до електричних мереж, власник яких не є постачальником електричної енергії, та виникнення у споживача відповідно до законодавства України зобов'язань вносити плату за перетікання реактивної електроенергії, між споживачем та цим власником електричних мереж на основі типового договору укладається саме договір про технічне забезпечення електропостачання споживача.
Апелянт зауважує, що сторони договору не привели свої договірні відносини у відповідність до законодавства шляхом припинення дії спірного договору та укладення між собою договору про технічне забезпечення електропостачання споживача, у зв'язку з чим договір не відповідає вимогам законодавства України та має бути визнаний недійсним відповідно до ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 Цивільного кодексу України ).
Згідно ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Сторонами в п. 1.2 договору погоджено, що основний споживач (відповідач) забезпечує передачу електричної енергії після укладення цього договору та договору про постачання електричної енергії, який укладається між субспоживачем (позивачем) та постачальником електричної енергії.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що в порушення п. 1.2 договору він не укладав договору про постачання електричної енергії з постачальником електричної енергії. Разом з цим позивачем не надано доказів та не доведено, що його право на укладення цього договору та приведення саме своїх договірних взаємовідносин у відповідності до вищезазначеного пункту договору з постачальником електричної енергії було порушено відповідачем.
Місцевий господарський суд правильно визначився із застосуванням норм матеріального права, підтвердивши свої висновки позицією Верховного суду України у справі №920/1771/14 від 01.06.2016 року, а саме, що за результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає порушення тощо.
Станом на дату укладення договору (02.01.2008 року) взаємовідносини позивача та відповідача були врегульовані Правилами користування електричною енергією (ПКЕЕ), затвердженими постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України №28 від 31.07.1996 року (в редакції від 19.12.2006 року), в п. 1.2 розділу 1 "Загальні положення" яких були надані визначення таких термінів:
- постачальник електричної енергії - суб'єкт господарювання, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії;
- споживач електричної енергії - юридична або фізична особа, що використовує електричну енергію для забезпечення потреб власних електроустановок на підставі договору;
- основний споживач - споживач електричної енергії або власник електричних мереж, який передає частину електроенергії своїми технологічними електричними мережами субспоживачам;
- субспоживач - споживач, електроустановки якого приєднані до технологічних електричних мереж основного споживача;
- договір про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача - домовленість двох сторін (основний споживач і субспоживач або постачальник електричної енергії), що є документом певної форми, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час передачі електричної енергії технологічними мережами основного споживача для потреб субспоживача, електропередавальної організації або постачальника електричної енергії.
Згідно п. 14 розділу 1 "Загальні положення" ПКЕЕ (в редакції станом від 19.12.2006 року), у разі придбання субспоживачем електричної енергії в точці продажу, яка не збігається з межею балансової належності його електроустановок, доставка належної субспоживачу електричної енергії до межі балансової належності його електроустановок оплачується цим субспоживачем відповідно до умов договору про спільне використання технологічних електричних мереж з відповідним власником електричних мереж.
Постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України №1449 від 25.12.2008 року до ПКЕЕ було внесено ряд змін, згідно яких змінився порядок договірних відносин між постачальником електричної енергії, підприємствами, які є основними споживачами та субспоживачами, а також електропередавальними організаціями.
Згідно п. 1.5 розділу 1 "Загальні положення" ПКЕЕ (в редакції станом на 16.02.2009 року) у разі підключення електроустановок споживача до електричних мереж, власник яких не є постачальником електричної енергії, та виникнення у споживача відповідно до законодавства України зобов'язань уносити плату за перетікання реактивної електроенергії, між споживачем та цим власником електричних мереж на основі типового договору (додаток 1) укладається договір про технічне забезпечення електропостачання споживача.
З вищевикладеного вбачається, що станом на дату укладення договору сторонами було дотримано вимоги ПКЕЕ, оскільки між ними повинен був укладений саме договір про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача. Окрім того, зміст укладеного договору відповідає типовому договору, який є додатком до ПКЕЕ в редакції від 19.12.2006, яка діяла на дату вчинення правочину. В подальшому зазначений договір виконувався сторонами за відсутності заперечень та зауважень щодо його форми та змісту, про що свідчать підписані сторонами акти надання послуг за період з липня по грудень 2015 року, які містяться в матеріалах справи (а.с. 20-31).
Листом № 211/15-1 від 02.11.2015 року відповідач повідомив позивача про розірвання договору згідно п. 10.4 договору з 30.12.2015 року, без подальшого поновлення. Зазначений лист був отриманий позивачем 10.11.2015 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 49040034414548 (а.с. 54). В матеріалах справи відсутні докази щодо подальшого виконання договору сторонами.
Згідно ст. 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Чинним законодавством в сфері електроенергетики та в сфері ліцензованої діяльності не передбачена необхідність отримання ліцензії для здійснення діяльності щодо передачі електричної енергії за договором про спільне використання технологічних мереж основного споживача, тому посилання апелянта на те, що договір був укладений відповідачем без відповідного дозволу (ліцензії) та має бути визнаний недійсним на підставі ст. 227 Цивільного кодексу України, є необґрунтованими.
Клопотання позивача щодо витребування у відповідача доказів, а саме оригіналу договору на постачання електроенергії №7833/44-60-14 від 01.07.2008 року, укладеного відповідачем з постачальником електричної енергії (ПАТ «ДТЕК «Дніпрообленерго»), з усіма додатками, а також іншіх договорів на постачання електричної енергії, які укладалися відповідачем протягом строку дії спірного договору, тобто з 02.01.2008 року по 31.12.2015 року, на підставі яких відповідач отримував електричну енергію від постачальника як для власних потреб, так і для потреб позивача протягом дії спірного договору, місцевий господарський суд правомірного відхилив, оскільки в даному випадку розглядається позов немайнового характеру, і для його вирішення не мають значення ціни і тарифи, за якими сторони розраховувались між собою, як і ціни і тарифи розрахунків відповідача із ПАТ "ДТЕК "Дніпрообленерго".
Відповідачем заявлено про застосування позовної давності при вирішенні спору.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч.3 ст.267 Цивільного кодексу України).
Частиною 4 статті 267 Цивільного кодексу України встановлено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Оскільки позивачем не доведено обставин, на які він послався в обґрунтування позовних вимог та належними доказами, у відповідності до ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не доведено порушення відповідачем його права при зверненні з позовною заявою до суду, в позові слід відмовити з підстав його необґрунтованості.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення позову та вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм матеріального права, внаслідок чого воно не підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст.99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Фірма "Реагент" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.02.2017 року у справі №904/12520/16 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України через Дніпропетровський апеляційний господарський суд.
Головуючий суддя Е.В. Орєшкіна
Суддя О.В. Джихур
Суддя І.М. Подобєд
(Повний текст постанови складено 27.04.2017 року).