Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, код 34390710
Харків
19 квітня 2017 р. № 820/802/17
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Панченко О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм
до Управління Державної міграційної служби України у Київській області, третя особа: Головне управління державної міграційної служби в Харківській області
проскасування рішення,-
Позивач - ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду, в якому просить суд скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області №218 від 03.11.2016 року про скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянці ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм, ІНФОРМАЦІЯ_1
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм є громадянкою Соціалістичної республіки ОСОБА_2, прибула в Україну у 2006 році. Керівництвом ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийнято рішення №17/-3349 про надання вказаній іноземці дозволу на імміграцію в Україну відповідно до п.6 ч.2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", та в подальшому документовано посвідкою на постійне проживання в Україні. Проте, 03.11.2016 року Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято рішення №218, яким скасовано громадянці СРВ ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію". Позивач вважає оскаржуване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню у судовому порядку.
Позивач у судове засідання не прибув, повноважного представника не направив, надіслав на адресу суду клопотання, в якому просив розглядати справу без його участі та зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі. (а.с.30).
Відповідач - Управління Державної міграційної служби України в Київській області, позов не визнав.
У письмових запереченнях на позов (а.с.31-35) зазначив, що відповідач при прийнятті рішення про скасування дозволу на імміграцію позивачу діяв на підставі та в межах компетенції передбачених Законом України "Про імміграцію", оскільки на момент звернення до органів ДМС не мав жодних правових підстав для отримання дозволу на імміграцію, а тому позовні вимоги позивача безпідставні та не підлягають задоволенню.
Представник відповідача, у судове засідання не прибув, про дату, час і місце судового засідання повідомлений судом належним чином, в порядку, передбаченому ст.33-35 КАС України, у письмових запереченнях також просив розглядати справу без участі уповноваженого представника УДМС в Київській області.
Представник третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, у судове засідання не прибув, про дату, час і місце судового засідання повідомлений судом належним чином, в порядку, передбаченому ст.33-35 КАС України (а.с.44), клопотань про відкладення розгляду справи суду не надсилав, правом надати письмові заперечення чи пояснення не скористався.
Оскільки визначене ч. 1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завдання адміністративного судочинства залишається незмінним при розгляді будь-якої адміністративної справи, і дотримання вказаного завдання є обов'язковим в силу приписів ч.2 ст.19 Конституції України, то з огляду на приписи ст.41, ч.4 ст.122, ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, зібравши докази, що в своїй сукупності повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, доходить висновку, що справа має бути розглянута та вирішена на підставі наявних в ній доказів в порядку письмового провадження.
Суд, вивчивши доводи позову та заперечень, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів.
З матеріалів справи судом встановлено, що громадянка ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм прибула в Україну у 2006 році. Остання звернулась в установленому законом порядку до Кагарлицького РВ ГУМВС України в Київській області з заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п.6 ч.2 ст. 4 ЗУ "Про імміграцію" як особа, яка є матір'ю іммігрантки, оскільки її малолітня дитина - ОСОБА_1 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, уроженка ІНФОРМАЦІЯ_3, має право на набуття громадянства України за територіальним походженням та надала передбачений Законом України "Про імміграцію" пакет відповідних документів. Згідно висновку УДМС України в Київській області від 30.11.2016 року, на підставі вказаного, 23.06.2006 року відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області прийнято рішення №17/-3349 про надання вказаній іноземці дозволу на імміграцію в Україну відповідно до і пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України "Про імміграцію". (а.с.11).
В подальшому, 23.06.2006 року ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області громадянці ОСОБА_1 Тхі Тхінь Дієм видано посвідку на постійне місце проживання в Україні, серія КВ №11453/56237. (а.с.13).
Так, 03.11.2016 року головним спеціалістом УДМС України в Київській області, за результатами перевірки матеріалів щодо правомірності документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянки ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхінь Дієм, складено висновок, в якому встановлено факт прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію в Україну з порушеннями вимог Закону України "Про імміграцію". (а.с.11-12).
03.11.2016 року Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято рішення №218 про скасування громадянці ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхінь Дієм дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію". (а.с.10).
Оцінюючи обґрунтованість заявлених вимог, суд дійшов висновку про обґрунтованість та правомірність позовних вимог виходячи з наступного.
Правовідносини між позивачем, її донькою та міграційними органами України на момент звернення позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України "Про правовий статус іноземців" № 3929-ХІІ від 04.12.1994 року, а також Законом України "Про імміграцію" № 2491-ІІІ від 07.06.2001 року.
Відповідно до ч.ч.2-4 ст.3 Закону України "Про правовий статус іноземців" (чинний на момент виникнення спірних правовідносин), іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо він:
- має в Україні законне джерело існування;
- перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України;
- перебуває на утриманні громадянина України;
- має на своєму утриманні громадянина України;
- в інших передбачених законами України випадках.
Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України "Про імміграцію".
Відповідно до ст.1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент звернення позивача із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну та прийняття відповідного рішення відповідачем), імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Судом встановлено, що Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області на підставі висновку від 03.11.2016 року вирішено скасувати дозвіл на імміграцію в Україну громадянці ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм, виданий відповідно до вимог п.6 ч.1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію".
Зі змісту вищезазначеного висновку судом встановлено, що підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну та визнання недійсною посвідки на постійне проживання в Україні є те, що донька позивачки на момент прийняття документів у її матері не мала дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено її належність до громадянства України, а тому дозвіл на імміграцію позивачки наданий на підставі недійсних документів.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. N 1983 (далі - Порядок).
У відповідності до пп. 2 п. 2 цього Порядку, в редакції, яка діяла на час надання посвідки, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію", у редакції, що діяла на час прийняття рішення відповідачем про скасування дозволу, дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2)іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, обґрунтовуючи наявність підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію відповідач послався на п.6 ч.2 ст.4 та п.6 ч.7 ст.9 Закону України "Про імміграцію".
Отже, дозвіл на імміграцію може бути скасований у випадках, передбачених пунктами 1-5 статті 12 вказаного Закону, а також в інших випадках, передбачених Законами України (пункт 6 ст.12 Закону України Про імміграцію). Тобто такі інші випадки, відповідно до наведеної правової норми, мають бути передбачені виключно Законами України.
Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.12.2016 року у справі №К/800/27939/16.
Суд зазначає, що відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію.
З матеріалів справи вбачається, що подані позивачем документи разом з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну були достовірними, не підробленими та чинними.
Також, відповідачем не надано суду доказів існування інших підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, які передбачені ст.12 Закону України "Про імміграцію", а саме: відповідачем не надано суду вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Крім того, суд звертає увагу, що станом на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області, як уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не встановив, у тому числі, не було встановлено і подання недостовірних даних, у зв'язку із чим позивача було документовано посвідкою на постійне проживання.
Відповідно до ч.1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відтак, суд звертає увагу на те, що згідно з вищевказаними нормами права, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Однак, покладений на суб'єкта владних повноважень даною нормою тягар доказування правомірності свого рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності не звільняє позивача від обов'язку доказування своїх тверджень.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Також рішення суб'єкта владних повноважень на може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 11 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Таким чином, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи та обраного способу захисту, задля повного захисту прав та законних інтересів позивача, суд дійшов висновку, що оскаржуване позивачем рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці громадянки ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм, ІНФОРМАЦІЯ_4, прийнятого УДМС України в Київській області від 03.11.2016 року підлягає скасуванню, а позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
Судові витрати підлягають розподілу відповідно до частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 11, 12, 51, 71, ст. 158, ст. 159, ст. 160, ст. 161ст. 162, ст. 163, ст. 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм до Управління Державної міграційної служби України у Київській області, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, - задовольнити.
Скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області №218 від 03.11.2016 року про скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянці ОСОБА_2 ОСОБА_1 Тхі Тхань Дієм, ІНФОРМАЦІЯ_1
Постанова набирає законної сили згідно з ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду згідно з ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: шляхом подачі через Харківський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її проголошення (у разі застосування судом ч. 3, ст. 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні - з дня отримання копії постанови, у разі повідомлення суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч.4 ст.167 цього Кодексу, про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду) апеляційної скарги з одночасним надсиланням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції.
Суддя О.В. Панченко