Справа № 815/6514/16
10 квітня 2017 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Марина П.П.,
суддів Вовченко О.А
ОСОБА_1
секретар судового засідання Станкова О.Ф.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Рішення №466-16 від 29.08.2016 року та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовними вимогами до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування Рішення №466-16 від 29.08.2016 року та про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти стосовно позивача рішення про прийняття документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування вимог позивач зазначив, що прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та незаконним, оскільки прийняте без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Згідно письмових пояснень, наданих представником позивача (а.с.172-175), останнім додатково наведено Доповідь Верховного комісара ООН з прав людини «Про положення в області прав людини у ОСОБА_4» від 21.01.2016 року, з якої на його думку слідує, що існує реальна загроза життю позивача, безпеці та свободі ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу у випадку повернення у країну походження.
Представником позивача подано до суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Представник ДМС України надала до суду заперечення (а.с.55-63), відповідно до яких пояснила, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз викладених у заяві-анкеті підстав визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», та вставнолено, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Так, проведеною перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Так, згідно наданої позивачем інформації та документів співробітниками відповідача встановлено, що причиною виїзду позивача вказано вірогідність свого переслідування з боку представників діючої влади ОСОБА_4 через членство в політичній партії UFDG, тому він вважає, що не може добровільно повернутись до ОСОБА_4 через загрозу свободі перебування в країні громадянської належності, проте позивач не надав жодного документа в підтвердження його належності до зазначеної політичної партії, при цьому, під час проведення протоколів співбесід, позивач зазначав різну інформацію стосовно характеру свого вступу до партії, також не міг вказати точну дату створення такої партії. Позивачем не наведено конкретних обставин свого ймовірного переслідування на Батьківщині, не зміг аргументовано зазначити характер діяльності, яку він виконував, являючись членом такої партії та з якою могли б бути пов'язані ймовірні переслідування шукача захисту за політичними мотивами на Батьківщині. Отже, відповідачем зроблено висновок, що ані під час перебування на батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у зв'язку зчим та враховуючи інформацію по країні походження, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні. З урахуванням наведеного, відповідач вважає, що рішення прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, є правомірним та обґрунтованим, відсутні підстави вважати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. З огляду на викладене, представник відповідача вважає, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Згідно із пунктом 10 частини 1 статті 3 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
У зв'язку з відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, справу вирішено розглянути в порядку ч.6 ст.128 КАС України.
Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_4, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю - гвінеєць, за етнічною приналежністю - пулар, за віросповіданням - мусульманин-суніт, канонів ісламу дотримується частково. Рідна мова - пулар. За сімейним станом - неодружений. Має незакінчену вищу освіту, середню освіту здобув в м. Конакрі, ОСОБА_4 в період з 1996 по 2010 роки; з 2011 року до 2012 року навчався в університеті ім. Жульюса Нірере, навчання не закінчив, протягом 2013 року позивач навчався в університеті ім. Гамал Абдул у м. Канкан, ОСОБА_4, закінчив перший курс.
На територію України заявник 01.11.2013 року прибув легально авіарейсом м. Конакрі (ОСОБА_4) - м. Дакар (Сенегал) - м. Стамбул (Туреччина) - м. Одеса (Україна), на підставі національного паспорту №R0344919 та оформленої одноразової візи до України з метою навчання, поступив до Міжнародного Гуманітарного Університету, але не зміг навчатися через несплату грошей.
До Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу звернувся 26 жовтня 2015 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12 листопада 2015 року за результатами розгляду особової справи №2015OD0327 позивача та на підставі проведеного інтерв'ю із шукачем захисту, провідним спеціалістом ГУДМС в Одеській області складенго висновок стосовно доцільності прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.152) та наказом в.о. начальника ГУДМС в Одеській області визначено здійснити оформлення необхідних документів для вирішення вказаного питання (а.с.153).
19 серпня 2016 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок по справі №2015000327, згідно якого встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідуван в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з чим та на підставі абз.5 ст.6 Закону, визначено за доцільне відмовити позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.79-93).
Відповідно до ст.10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами особової справи №2015000327 громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_3 Саліу, на підставі вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи вищенаведений висновок ГУДМС в Одеській області, Державною міграційною службою України встановлено що стосовно заявника умови, передбачені п.п.1 чи 13 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні та відповідачем прийнято Рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.08.2016 року №466-16 (а.с.78).
Не погоджуючись з вищенаведеним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України № 405/2011 від 06.04.2011 року (далі - Положення), є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні Управління (Управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, регулюється ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначений наказ обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.
Згідно з ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Згідно п. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з п.13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Судом встановлено, що на територію України заявник прибув легально авіарейсом м. Конакрі (ОСОБА_4) - м. Дакар (Сенегал) - м. Стамбул (Туреччина) - м. Одеса (Україна) 01.11.2013 року, на підставі національного паспорту №R0344919 та оформленої одноразової візи до України з метою навчання, поступив до Міжнародного Гуманітарного Університету, проте до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу звернувся лише 26 жовтня 2015 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, згідно наданої позивачем інформації та документів встановлено, що причиною виїзду позивача вказано вірогідність свого переслідування з боку представників діючої влади ОСОБА_4 через членство в політичній партії UFDG, тому він вважає, що не може добровільно повернутись до ОСОБА_4 через загрозу свободі перебування в країні громадянської належності, однак позивач не надав жодного документа в підтвердження його належності до зазначеної політичної партії, при цьому, під час проведення протоколів співбесід, позивач зазначав різну інформацію стосовно характеру свого вступу до партії, також не міг вказати точну дату створення такої партії.
Позивачем не наведено конкретних обставин свого ймовірного переслідування в країні походження ані в позові, ані при анкетуванні.
Поряд з цим позивач не аргументував характер діяльності, яку він виконував, являючись членом такої партії та з якою могли б бути пов'язані ймовірні переслідування шукача захисту за політичними мотивами на Батьківщині.
Судом також встановлено, що під час співбесід позивач неодноразово плутався у власних поясненнях, що вказує на необґрунтованість та вигаданість загальної легенди переслідування, з урахуванням виявлених відмінностей.
В регіоні постійного проживання позивача та членів його родини (м. Конакрі) відсутні будь-які збройні конфлікти. Близькі члени родини шукача захисту,зокрема мати, інформація стосовно її переслідування відсутня. Ані позивач, ані його близькі родичі не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження. Щодо участі батька у мітингу, який відбувся 01.09.2012 року, позивачу не відомі достеменні обставини події та обставини смерті його батька за наслідком таких подій.
Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні” зазначено, що судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
ОСОБА_5 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Відповідно до п.62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, рухома бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені у статті 6 Закону.
Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Разом з тим необхідно зазначити, що ситуація у країні походження не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім'ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.
Отже, з аналізу особової справи, суд дійшов висновку, що під час перебування на Батьківщині, або перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З урахуванням вказаного, дослідивши матеріали справи та надані сторонами пояснення, суд погоджується з доводами відповідача, що заява позивача є очевидно необґрунтованою та вважає правомірним рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки під час проведення співбесіди та під час судового розгляду справи позивачем не було доведено наявності передбачених законом підстав (обставин), які б свідчили про наявність реальної загрози життю та здоров'ю позивача у разі його повернення до країни походження, тому рішення відповідача від 29.08.2016 року № 466-16, є законним та обґрунтованим.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органу владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, що певною мірою відображають принципи адміністративної процедури і повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб'єкта, встановлюючи чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що позивач не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви, в той же час відповідач, в силу ч.2 ст.71 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність своїх рішень.
Враховуючи наведене, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 9, 11, 69-72, 86, 158-163, 167, 254 КАС України суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 ОСОБА_3 Саліу до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Рішення №466-16 від 29.08.2016 року та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Головуючий суддя /підпис/ ОСОБА_6
Судді О.А.Вовченко
ОСОБА_1