І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И [1]
30 березня 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва
в складі: головуючого - Немировської О.В.
суддів - Соколової В.В., Чобіток А.О.
при секретарі - Казанник М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору про відступлення права вимоги недійсним,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2016 року,
встановила:
у травні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги за договором позики від 21.09.2010 р., укладений 18.11.2013 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посилаючись на те, що договір є удаваним, є завуальованим договором факторингу, однак фактором не може бути фізична особа.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2016 року в задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача - ОСОБА_4 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказував, що він уклав з ОСОБА_2 договір позики 21.09.2010 р., за умовами якого отримав в борг 1 600 000 дол. США. 18.11.2013 р. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали між собою Договір відступлення права вимоги, який він вважає недійсним, оскільки цей договір є удаваним, а фактично є договором факторингу, який передбачає відступлення права грошової вимоги до третьої особи за плату. Однак фактором може бути лише банк або інша фінансова установа відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2016 року в задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання укладеного договору недійсним.
Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим та відповідає встановленим по справі обставинам.
Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та послався на положення ст. 203, 215, 626, 628 ЦК України.
Як видно з матеріалів справи між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 18.11.2013 р. було укладено Договір про відступлення права вимоги за Договором позики, укладеним 21.09.2010 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відповідно до якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги до боржника виконання грошового зобов'язання у розмірі, визначеному в п. 2.1 цього Договору. Сума грошового зобов'язання була визначена в цьому пункті в розмірі 1 600 000 дол. США. В тексті Договору вказується, що він укладений на підставі статей 512-523 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). В ст. 514 цього ж Кодексу закріплено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Позивачем не було наведено належного обґрунтування, що дії сторін за оспорюваним договором не відповідали положенням ст. 512, 513, 514 ЦК України.
Закріплена в ст. 204 ЦК України презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним - таким, що породжує змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки це не буде спростовано, зокрема, рішенням суду. Позивачем не наводилось доводів щодо невідповідності форми оспорюваного правочину формі договору від 21.09.2010 р.
Посилання позивача на те, що на час укладення оспорюваного договору у ОСОБА_2 ще не існувало права вимоги, повернення боргу відповідно до умов мало відбутись лише після укладення оспорюваного правочину, а тому предметом договору було право вимоги, яке виникне в майбутньому, є необґрунтованим. В п. 14 оспорюваного Договору зазначається, що новий кредитор користується усіма правами первісного кредитора, в обсязі і на умовах, що існують на момент укладення цього Договору, а також в частині нарахування 3% річних на всю суму боргу до моменту її фактичної виплати та інших санкцій, передбачених законодавством України.
Згідно ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. ЗгідноАкту приймання-передачі документів від 18.11.2013 р. ОСОБА_2 передала ОСОБА_3 розписку від 21.09.2010 р. (а/с 9).
Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Суд першої інстанції правильно взяв до уваги рішення Васильківського міськрайонного суду Київської обл. від 22 жовтня 2014 р., відповідно до якого було стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в сумі 25 896 735 грн. 95 коп. та відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 про визнання зобов'язання припиненим (а/с 45). В рішенні було зроблено висновок про те, що позивач ОСОБА_3 правомірно набув право вимоги до відповідача грошових коштів, отриманих 21.09.2010 р. від ОСОБА_2 В ухвалі Апеляційного суду Київської обл. від 10 грудня 2014 р. також було зроблено висновок, що ОСОБА_3 правомірно набув право вимоги до ОСОБА_1 Аналогічний висновок про те, що позивачем правомірно набуто право вимоги грошових коштів до відповідача, отриманих 21 вересня 2010 року за договором позики міститься в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 р., постановленої за результатами розгляду касаційної скарги представника ОСОБА_1
Сторонами у справі, в якій ухвалено зазначене рішення, є ті самі особи, що й у справі, яка розглядається. ОСОБА_1 при розгляді вказаної справи за позовом ОСОБА_3 до нього про стягнення боргу заявляв зустрічний позов, в якому просив визнати зобов'язання припиненим та не оспорював дійсність Договору про відступлення права вимоги від 28.11.2013 р.
Зважаючи на те, що є таке, що набрало законної сили рішення з приводу спору між тими ж сторонами про стягнення боргу на підставі правочину, укладеного 18.11.2013 р. і обставини, встановлені цим судовим рішенням відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України повторному доказуванню не підлягають, ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості, суд першої інстанції виходив з дійсності вказаного правочину.
Посилання представника позивача в апеляційній скарзі на те, що суд не зазначив при ухваленні рішення посилання позивача на постанову Вищого господарського суду України від 30.06.2010 р. по справі №35/395-10, постанову Вищого господарського суду України від 13.10.2005 р. по справі №14/113, та не врахував висновки, є необґрунтованим, оскільки відповідно до ст. 360-7 ЦПК України судами загальної юрисдикції при застосуванні норм права має враховуватись висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України.
В постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 р. по справі №3-226гс16 позивачем оспорювався саме договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), правовідносини за яким врегульовано главою 73 ЦК України. В постанові зазначалось про обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову, без виконання яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо та вказано, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним.
Зазначення в рішенні суду першої інстанції про те, що інших доказів, які б підтверджували порушення вимог ст. 203 ЦПК України при укладанні вказаного договору позики, сторонами не надано, не може бути підставою для скасування рішення суду, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, а в даній справі предметом перевірки суду був саме Договір відступлення права вимоги від 28.11.2013 р.
Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено їх доказами, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 313-315 ЦПК України, колегія суддів
ухвалила:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 відхилити, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2016 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді
№ справи: 753/8666/16-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/2581/2017
Головуючий у суді першої інстанції: Колесник О.М.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.