22 березня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі:
головуючого: Поливач Л.Д.
суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.
при секретарі: Горак Ю.М.
за участю осіб:
представника Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини Хмарук Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.
Справа №757/570/16-ц
№ апеляційного провадження № 22-ц/796/4003/2017
Головуючий у суді першої інстанції: Х.А. Гладун
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Л.Д. Поливач
Не погоджуючись із даним рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, невірну оцінку доказів, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Посилається на те, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення не вжив заходів передбачених цивільно - процесуальним законодавством України щодо неупередженого розгляду справи, не переконався у наявності доказів щодо підстав для задоволення позову. Суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням вимог ст.ст. 8, 22, 40, 55, 56, 124 Конституції України, ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вирішив спір керуючись внутрішніми переконаннями. Суд дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість заявлених вимог, при цьому не вказав які саме докази повинен подати позивач для обґрунтування своїх моральних страждань. На його думку, суд у порушення вимог ст.ст. 1166, 1167, 1172, 1173, 1174 ЦК України ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. Таку відмову суду у задоволенні його позову вважає безпідставною, суд зобов'язаний був захистити його права гарантовані законодавством України та Конституцією України. Зазначає, що суд не вжив належних заходів для захисту його прав та не навів обґрунтованих висновків, що його права не порушені.
Представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Хмарук Ю.В. у суді апеляційної інстанції заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін як законне та обґрунтоване.
Позивач ОСОБА_2 та представник відповідача - Державної казначейської служби України про час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення судових повідомлень, будь - яких заяв чи клопотань до суду не надходило.
ОСОБА_2 у апеляційній скарзі просив направити йому за результатами її розгляду обґрунтовану відповідь, що колегією суддів розцінюється як прохання про розгляд справи без його участі.
За наведених обставин, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності зазначених осіб, оскільки їх неявка не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Колегія суддів розглянула справу у відповідності до вимог ч. 2 ст. 197 ЦПК України.
Так, відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Хмарук Ю.В., перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та необґрунтованості, зокрема встановив, що позивачем не доведено протиправності поведінки органів державної влади та причинного зв'язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають вимогам закону, виходячи з наступного.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 23.08.2013 року ОСОБА_2 подав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини скаргу, в якій просив звернутися до Конституційного Суду України із конституційним поданням стосовно визнання неконституційними окремих положень постанови Кабінету Міністрів України від 13.02.2008 року № 45 «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
ЛистомСекретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 30.09.2013 № 7.3/9-Б219922.13/13-24 заявнику були надані вичерпні роз'яснення щодо відсутності правових підстав для внесення конституційного подання Уповноваженим до Конституційного Суду України стосовно визнання неконституційними окремих положень згаданої постанови Кабінету Міністрів України, оскільки врегулювання норми стосовно врахування розмірів щомісячних надбавок, доплат, підвищень і щомісячних премій при перерахунку пенсій належить до виключних повноважень Кабінету Міністрів України.
Відповідно до ст.40 Конституції України, ст.ст. 1, 15, 19 Закону України «Про звернення громадян», ст.5 Закону України «Про інформацію» кожному гарантується право на звернення та отримання вичерпної та обґрунтованої відповіді стосовно порушених питань, крім випадків, що встановлені законами.
Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 25 Закону України «Про звернення громадян» визначено питання відшкодування збитків, зокрема моральних, громадянину у зв'язку з порушенням вимог цього Закону при розгляді його скарги.
Відповідно до ст.27 та ч.1 ст.31 Закону України «Про інформацію» порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України. У разі якщо порушенням права на свободу інформації особі завдано матеріальної чи моральної шкоди, вона має право на її відшкодування за рішенням суду.
Положення п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснюють, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у принижені честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Як вбачається, ОСОБА_2 вважає, що саме ненадання обґрунтованої відповіді (на його думку) на його звернення від 23.08.2013 року та нездійснення заходів щодо захисту його прав, невиконання Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини своїх обов'язків, спричинило йому моральні страждання, які полягали у приниженні честі, гідності та ділової репутації, моральні переживання в зв'язку з порушенням його прав, було порушено нормальні життєві зв'язки через неможливість продовження активної діяльності, активного громадського життя, порушено стосунки з оточуючими. Вважає, що відновлення попереднього стану можливо за умови компенсації відповідачами моральної шкоди у заявленому ним розмірі.
За змістом п.4 ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Загальні підстави відповідальності за моральну шкоду, завдану фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю визначені ст. 1166 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
За змістом ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Законодавством встановлено, що моральна шкода - це втрати немайнового характеру, яких позивач зазнав внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що настали через незаконні винні дії відповідача.
Оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження факту спричинення йому моральної шкоди, а в діях відповідачів відсутня така неправомірна поведінка, яка мала б наслідком відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Твердження щодо неповного з'ясування обставин справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і процесуального права відхиляються колегією суддів, оскільки вони не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.
Так, за змістом ст.1174 ЦК України ця правова норма застосується до правовідносин щодо відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень.
Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених ст. 1174 ЦК України є шкода, протиправна поведінка та причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з цих же елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною - є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.
При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Положеннями п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Колегія суддів вважає вірним висновок суду у тому, що позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою, чого ОСОБА_2 зроблено не було. Таких доказів не було подано заявником і до суду апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги щодо незазначення судом які саме докази необхідно було подати позивачу для задоволення заявлених ним позовних вимог колегія суддів оцінює критично, з огляду на таке.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.
Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію цифрового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК України).
Відповідно до ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Так, ч. 3 ст. 212 ЦПК України визначено, що суд оцінює не тільки належність, допустимість доказів, але й достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їхній сукупності.
Відтак суд діяв в межах наданих йому повноважень, будь -яких порушень колегія суддів не вбачає.
Отже, посилання ОСОБА_2 на порушення судом першої інстанції Конституції України, Європейської Конвенції та норм цивільного законодавства не знайшло свого підтвердження в суді апеляційної інстанції.
За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що звертаючись до суду першої інстанції із зазначеним позов ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів того, що дії відповідачів є неправомірними та що цими діями чи бездіяльністю йому завдано моральної шкоди. Зазначеного не було надано і суду апеляційної інстанції.
На думку колегії суддів, оскаржувана ухвала суду відповідає вимогам ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки судові процедури повинні бути справедливими і розумними як до відповідача, (яка п'ять разів з'являлась до суду) так і до позивача. Зокрема, у п. 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та у п. 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справах в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Прецедентна практика Європейського Суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захисти прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді.
Отже, доводи заявника щодо порушення судом норм ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є хибними та не беруться колегіє суддів до уваги з урахування викладеного.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено факту заподіяння йому відповідачами моральної шкоди, не доведено наявність причинно - наслідкового зв'язку між такою поведінкою відповідача та заподіянню шкоди, а тому висновок суду про відмову у задоволенні позову є законним та обґрунтованим.
Отже, справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не знаходить.
Керуючись ст.ст.303, 304, п.1 ч.1 ст.307, ст.308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 серпня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді: