2 березня 2017 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_7, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Заплотинська Олена Борисівна, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання недійсним договору іпотеки,
Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 29 січня 2016 року відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6
Апеляційний суд Львівської області рішенням 17 травня 2016 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 29 січня 2016 року змінив: виключив з мотивувальної частини рішення посилання суду на пропуск позивачами позовної давності як підставу відмови в позові; в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 серпня 2016 року відмовив ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України
20 січня 2017 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обґрунтування своїх доводів заявниця посилається на рішення та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року, 28 січня та 4 лютого 2015 року.
Водночас заявниця просить поновити строк подання заяви про перегляд зазначеного судового рішення, посилаючись на поважні причини його пропуску.
Відповідно до частини першої статті 356 ЦПК України заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.
У разі пропущення строку, встановленого частинами першою-третьою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк у межах одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява (частина четверта статті 356 ЦПК України).
Колегія суддів вважає, що строк подання заяви про перегляд судового рішення підлягає поновленню, оскільки наведені ОСОБА_4 причини пропуску строку є поважними.
Перевіривши доводи заявниці, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав визнання недійсним договору іпотеки. При цьому, суди установили, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки законні представники малолітньої дитини надали нотаріусу розпорядження органу місцевого самоврядування, яким надано дозвіл позивачці укласти договір застави квартири, де зареєстрована малолітня особа; укладаючи новий кредитний договір сторони лише продовжили строк існування зобов'язальних правовідносин, виконання яких забезпечено договором іпотеки, дозвіл на укладення якого був наданий органом опіки та піклування, та дійшли висновку, що укладення нового кредитного договору сприяло збереженню гарантій права дитини на житло, не призвело до звуження, зменшення чи обмеження обсягу права малолітньої дитини на користування житлом, а укладення нового договору іпотеки гарантувало банку виконання зобов'язань за новим кредитним договором, і відсутність згоди органу опіки та піклування за таких умов не є підставою для визнання його недійсним.
У наданих для порівняння рішенні та ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
- визнав недійсними договори іпотеки, оскільки неповнолітня особа на момент укладення спірних договорів мала право користування будинком, який став предметом іпотеки та був постійним і єдиним місцем її проживання, у зв'язку із чим для укладення зазначених договорів іпотеки необхідна була згода органу опіки та піклування (рішення від 12 лютого 2014 року);
- погодився з рішенням апеляційного суду, який визнав недійсним договір іпотеки, установивши, що сторони іпотечного договору не дотримались вимог законодавства щодо отримання дозволу органу опіки та піклування, порушили права неповнолітньої особи, яка була членом сім᾿ї іпотекодавця та проживала у спірному житловому приміщенні (ухвала від 28 січня 2015 року);
- залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які визнали недійсним договір іпотеки виходячи з того, що неповнолітня особа на момент укладення спірного договору користувалася предметом іпотеки іншого житла не має і квартира передана в іпотеку без відповідного дозволу органу опіки та піклування, що встановлено рішенням суду першої інстанції, який відмовив у задоволенні вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (ухвала від 4 лютого 2015 року).
У справах, судові рішення в яких надано заявницею для порівняння, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявниця, встановлено різні фактичні обставини, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у побідних правовідносинах.
За таких обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.
Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.
Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
Поновити ОСОБА_4 строк подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року.
У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_7, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Заплотинська Олена Борисівна, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
В.М. Сімоненко