30 березня 2017 року Р і в н е №817/2108/16
Рівненський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Сала А.Б., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доРадивилівської районної державної адміністрації Голови Радивилівської районної державної адміністрації ОСОБА_2
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Радивилівської районної державної адміністрації Голови Радивилівської районної державної адміністрації ОСОБА_2 про визнання бездіяльності голови Радивилівської районної державної адміністрації ОСОБА_2 протиправною та зобов'язання Радивилівської районної державної адміністрації видати розпорядження про передачу у власність та виділення в натурі на місцевості земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,4869 га.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом успадкував право на земельну частку (пай) в землях КСП «Світанок» розміром 5,03 га. Оскільки згідно зі Схемою поділу земель КСП «Світанок» на земельні частки (паї) за межами населених пунктів на території ОСОБА_3 сільської ради за розпорядженням голови Радивилівської районної державної адміністрації позивачу передано у власність та виділено в натурі (на місцевості) земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 3,4058 га, що на 1,4869 га менше успадкованого, позивач звернувся до голови Радивилівської районної державної адміністрації з відповідною заявою про передачу у власність та виділення (додатково) в натурі на місцевості земельної ділянки площею 1,4869 га.
У зв'язку з відмовою виділення в натурі даної земельної ділянки позивач звернувся до суду та просив зобов'язати Радивилівську районну державну адміністрацію видати відповідне розпорядження про передачу земельної ділянки позивачу у власність. При цьому позивач покликався на неправомірність перерахунку площі земельної ділянки у 5,03 умовних кадастрових гектарів на 3,4058 га фактично відведеної у власність позивача площі земельних ділянок, та стверджував про незаконність невідведення йому у власність та виділення в натурі (на місцевості) належної йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 03.11.2015 земельної ділянки площею 1,4869 га.
Ухвалою від 19.12.2016 судом відкрито провадження в адміністративній справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Про дату, час та місце судових засідань сторони повідомлялись належним чином, що підтверджується доказами в матеріалах справи (а.с.24-26, 42-43).
До початку судового розгляду позивач подав через відділ документального забезпечення Рівненського окружного адміністративного суду (канцелярію) заяву (а.с.18), у якій, також, зазначив про розгляд справи без його участі у разі його відсутності (неприбуття у судове засідання).
У судове засідання 07.03.2017 з'явилась представник Радивилівської районної державної адміністрації (відповідач-1) та Голова Радивилівської районної державної адміністрації ОСОБА_2 (відповідач-2).
До початку розгляду справи по суті представник відповідача-1 заявила клопотання про залучення до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 Держгеокадастру у Радивилівському районі Рівненської області мотивувавши тим, що розробником розпоряджень голови райдержадміністрації, що стосується земельних питань, є ОСОБА_4 Держгеокадастру у Радивилівському районі Рівненської області.
Виходячи з положень ч.2 ст.53 КАС України, згідно якої треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу якщо рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки, оскільки рішення у справі ніяким чином не може вплинути на права або обов'язки ОСОБА_4 Держгеокадастру у Радивилівському районі Рівненської області, що не заперечувалось представником відповідача-1 та відповідачем-2, суд без виходу до нарадчої кімнати ухвалив відхилити клопотання представника Радивилівської районної державної адміністрації про залучення до участі у справі третьої особи.
У ході судового розгляду відповідачі пояснили, що згідно інформації, наданої ОСОБА_4 Держгеокадастру у Радивилівському районі Рівненської області відповідно до технічної документації по відведенню в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв) в приватну власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та видачі державних актів на право власності на землю громадянам ОСОБА_3 сільської ради позивачу належать земельні ділянки площею 0,81 га в масиві №18 ділянка №78 та площею 2,73 га в масиві №31 ділянка №17. Пояснюючи розбіжність у площі землі у сертифікаті та державному акті зазначили, що вартість земельної частки (паю) визначалася виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, в основу якої відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» від 24.03.1995 №213 закладено шкалу грошової оцінки агровиробничих груп грунтів, тому площа земельної ділянки у фізичних гектарах (згідно державного акту) на більш родючих землях буде меншою ніж на менш родючих.
Крім того, відповідачі звернули увагу, що рішенням сесії ОСОБА_3 сільської ради від 01.08.2001 №46 кормові угіддя, які згідно Проекту організації території земельних часток (паїв) власників сертифікатів КСП «Світанок» передбачались до передачі у власність громадянам-власникам сертифікатів і площа яких входила до загальної площі в умовних кадастрових гектарах, зазначену в сертифікатах, були переведені до земель запасу сільської ради, що, відповідно, зменшило площу території земельних часток (паїв) власників сертифікатів КСП «Світанок».
Врахувавши подану позивачем заяву (а.с.18), заслухавши думку представника відповідача-1 та відповідача-2, з урахуванням вимог ч.6 ст.128 КАС України, за відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, суд прийшов до висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.
Повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, на основі чинного законодавства, перевіривши їх дослідженими доказами, суд прийшов до висновку про наявність підстав для закриття провадження у даній адміністративній справі.
Як встановлено судом, суть заявлених у справі позовних вимог зводиться до визнання права власності позивача на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 1,4869 га, що, як стверджує позивач, належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 03.11.2015 (спадкова справа №190/2015, зареєстровано в Реєстрі за №1282) та була надана згідно сертифікату на право власності на земельну частку (пай) від 29.10.2015 РВ №018459 та виділена за Схемою поділу земель КСП «Світанок» на земельні частки (паї) за межами населених пунктів на території ОСОБА_3 сільської ради.
Оскільки позивачу відповідно до розпорядження голови Радивилівської районної державної адміністрації було передано у власність та виділено в натурі (на місцевості) земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства площами 2,7310 га та 0,8121 га відповідно, вказані обставини слугували підставою для звернення до суду з вимогою передати у власність та виділити в натурі (на місцевості) земельну ділянку площею 1,4869 га, оскільки, як стверджує позивач, йому належить земельна ділянка загальною площею 5,03 га (згідно сертифіката), а не 3,4078 га (як було виділено позивачу).
Відповідно ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно з п.1 ч.1 ст.3 КАС України, справа адміністративної юрисдикції це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Таким чином, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.
Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій.
Частиною 1 ст.17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Таким чином, розгляду в порядку адміністративного судочинства підлягає публічно-правовий спір за участю суб'єкта владних повноважень, який в межах спірних правовідносин діє на виконання своїх владних управлінських функцій та/або делегованих повноважень.
Натомість, спір матиме приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права особи, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, в тому числі у випадку, якщо до порушення такого права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Згідно п. 3 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 №3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин. У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства).
Пунктом 6 цієї постанови передбачено, що при вирішенні питань, пов'язаних із компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних відносин, судам слід ураховувати роз'яснення, викладені в пунктах 2 і 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року №2), а також Рішення Конституційного Суду України від 01.04.2010 №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративно щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому суди мають виходити з того, що згідно зі статтями 13 і 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324 і главою 30 ЦК земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. Отже, суд має з'ясувати, є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов'язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин.
Відповідно до п.7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 №3 земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно з статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи не вирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею (статті 116, 118, 123, 128, 131, 144, 146, 147, 149, 151 ЗК та інші), крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України від 17.11.2009 №1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства (статті 210, 211 ЗК), про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (стаття 212 ЗК).
Згідно п.21 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 №3, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору, то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.
Ураховуючи положення статті 1 ЦПК та статті 2 КАС України, не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
Зокрема, за змістом статей 1, 3, 15 ЦПК України завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Відповідно до ч. 1, ч. 4 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України, цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 «при розгляді справ за позовами до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування в разі незгоди з рішеннями з питань, віднесених у галузі земельних відносин до їх компетенції (зокрема, про відмову в передачі земельної ділянки у власність чи користування ... суд за наявності підстав для задоволення позову визнає рішення такого органу недійсним і зобов'язує його залежно від характеру спору виконати певні дії, передбачені його компетенцією (або не вчиняти чи припинити їх), на захист порушеного права, як цього вимагає законодавство ...». Суд вирішує ці питання по суті, якщо це відповідає закону (наприклад, визнає відповідно до частини третьої статті 1 Закону України від 5 червня 2003 р. №899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай), якщо районною (міською) державною адміністрацією безпідставно відмовлено у видачі документа, що посвідчує право на земельну частку (пай).
У п.24 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо.
Отже, цей спір виник із відносин, урегульованих нормами цивільного права, а тому виникає спір про цивільне право.
При вирішенні даного питання, з врахуванням принципу верховенства права, судом застосовуються положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі - Конвенція) та практика Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з п.1 ч.1 ст.157 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Згідно ч.2 ст.157 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Так, ч.1 ст.107 ЦПК України усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.
Згідно п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 у випадках, коли вимоги пов'язуються з визнанням права на земельну ділянку, зокрема, суди обов'язково застосовують правила про виключну підсудність (стаття 114 ЦПК).
За таких обставин, позивач може звернутися із відповідним позовом до загального місцевого суду за правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу ІІІ ЦПК України.
Керуючись п.1 ч.1 ст. 157, ст. 165 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-
Закрити провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Радивилівської районної державної адміністрації, Голови Радивилівської районної державної адміністрації ОСОБА_2, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинення певних дій.
Роз'яснити позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду.
Повторне звернення з тією самою позовною заявою до Рівненського окружного адміністративного суду не допускається.
Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Житомирського апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. У разі якщо ухвалу було постановлено в письмовому провадженні або згідно з частиною третьою статті 160 КАС України, або без виклику особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії ухвали суду безпосередньо в суді, то п'ятиденний строк на апеляційне оскарження ухвали суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії ухвали суду.
Суддя Сало А.Б.