Справа № 132/3485/16-а
Головуючий у 1-й інстанції: Павленко І.В.
Суддя-доповідач: Сторчак В. Ю.
16 березня 2017 року
м. Вінниця
Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сторчака В. Ю.
суддів: Ватаманюка Р.В. Мельник-Томенко Ж. М.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України у Калинівському районі Вінницької області на постанову Калинівського районного суду Вінницької області від 31 січня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління Пенсійного фонду України у Калинівському районі Вінницької області про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити певні дії,
В грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до правління Пенсійного фонду України в Калинівському районі Вінницької області (далі УПФУ в Калинівському районі) про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити певні дії.
Постановою Калинівського районного суду Вінницької області від 31 січня 2017 року позов задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статті 197 КАС України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, із виходячи із слідуючого.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_2 до вересня 1998 року був зареєстрований і проживав у місті Калинівка Вінницької області, а в подальшому виїхав на постійне місце проживання за кордон в країну Ізраїль.
По досягненню шестидесятирічного віку, маючи загальний стаж роботи понад 26 років, позивач 11 листопада 2016 року, через свого представника, який діяв на підставі довіреності, посвідченої нотаріально, звернувся до УПФУ в Калинівському районі з заявою про призначення йому пенсії за віком, відповідно до Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) до якої додав всі необхідні для призначення пенсії документи, зокрема: копії трудової книжки, паспорта громадянина України та картку платника податків.
На вказану заяву 25 листопада 2016 року відповідач надав представнику позивача відповідь, в якій зазначив про неможливість призначення спірної пенсії посилаючись на те, що громадянам України, які отримали дозвіл на постійне місце проживання до держав, з якими не укладено міжнарожних договорів в галузі пенсійного забезпечення, пенсія в Україні не призначається та не виплачується.
Вказана відмова стала підставою для звернення позивача за захистом своїх прав до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наданими позивачем доказами доведено йогоправо на призначеної пенсії за віком, відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, однак вважає, що оскаржуване рішення необхідно скасувати, із наступних підстав.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Так, статтею 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (в редакції чинній на час проживання позивача в Україні) передбачено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.
З 1 квітня 2004 року набув чинності Закон України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі Закон № 1058-IV), відповідно до частини 1 статті 8 якого передбачено, що право на отримання пенсії мають право громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Згідно частини 1 статті 11 Закону №1058-IV, загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, в об'єднаннях громадян, у фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності та інших осіб на умовах трудового договору або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру.
За приписами частини 1 статті 26 вказаного Закону, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.
Згідно пункту 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
За нормами статті 51 Закону №1058-4, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед виїздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України вищезазначених положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення до п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Положення Закону, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У відповідності до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Відсутність законодавчо встановленого механізму призначення та поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.
Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Аналіз вищезазначених правових норм, дає суду підстави вважати, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом України, зокрема, у його постановах від 8 грудня 2015 року, 16 березня, 12 квітня і 8 червня 2016 року (справи №№ 21-5440а15, 21-5653а15, 21-175а16, 21-5966а15, 21-173а16 і 21-174а16).
Відповідно до статті 244-2 КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивач, хоч і проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Що стосується доводів відповідача, про те, що заява ОСОБА_2 подана не у відповідності до вимог Порядку № 22-1, то апеляційний суд вказує на таке.
Так, частиною 1 статті 44 і частиною 5 статті 45 Закону № 1058-IV передбачено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
На виконання названих норм Закону № 1058-IV Правлінням Пенсійного фонду затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі Порядок № 22-1).
Пунктом 1.1 якого встановлено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
Перелік документів, необхідний для призначення пенсії за віком встановлений пунктом 2.1 Порядку 22-1, за змістом якого до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема, такі документи: документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; документи про стаж; документи про місце проживання (реєстрації) особи; довідка про заробітну плату.
Одночасно, згідно з абзацом 1 пункту 2.9 Порядку 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
При цьому, за правилами пунктів 2.22 - 2.23 Порядку 22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання. Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.
Окрім цього, за змістом положень пунктів 4.1, 4.3, 4.7, 4.10 Порядку 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).
Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію. При прийманні документів щодо виплати пенсії орган, що призначає пенсії, перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів, знімає копії з відповідних документів. Не пізніше 10 днів після надходження всіх необхідних документів для виплати пенсії орган, що призначає пенсію, повинен їх розглянути та прийняти відповідне рішення, яке оформлюється розпорядженням. Надані документи та заява зберігаються в пенсійній справі.
Таким чином, порядком на який посилається відповідач, передбачено право особи, яка досягла пенсійного віку звернутися за призначенням пенсії через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Цим же Порядком встановлено вичерпний перелік документів, які подаються до органу, що призначає пенсію, які (крім документів про вік) можуть подаватись у копіях, посвідчених нотаріально.
У даному випадку, як вбачається з матеріалів справи, позивач через свого представника надав відповідачу всі документи, передбачені пунктом 2.1 Порядку 22-1 у копіях, посвідчених нотаріально, а тому останній на протязі 10-ти денного строку повинен був вирішити питання про наявність підстав для призначення позивачу спірної пенсії, розглянути їх та прийняти відповідне рішення про призначення або про відмову в призначенні пенсії, оформлене розпорядженням, як це передбачено частиною 5 статті 45 Закону № 1058-IV і абзацом 3 пункту 4.10 Порядку 22-1.
Відносно тверджень відповідача про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки ухвалив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань УПФУ в Калинівському районі на користь ОСОБА_2 судовий збір, хоча останній не заявляв такої позовної вимоги, апеляційний суд звертає увагу на таке.
Розподіл судових витрат--це покладення судом на строну, не на користь якої ухвалено судове рішення, обов'язку відшкодувати (компенсувати) іншій стороні судові витрати. При цьому, законом не передбачено, що питання про відшкодування судових витрат, має прийматися виключно за заявою сторони, яка їх понесла.
Так, статтею 94 КАС України встановлено правила розподілу судових витрат між сторонами за результатами розгляду справи, зокрема частиною 1 вказаної статті передбачено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, зважаючи на те, що позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір в сумі 551,20 грн. то суд першої інстанції приймаючи рішення про задоволення позову при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, діяв відповідно до статті 94 КАС України не виходячи за межі позовних вимог.
Щодо тверджень УПФУ в Калинівському районі про те, що за статтею 5 Закону України "Про судовий збір" органи пенсійного фонду звільнені від сплати судового збору, апеляційний суд звертає увагу останнього на те, що пільги встановлені для нього вищевказаною правовою нормою стосуються тільки сплати судового збору при поданні позовної заяви та апеляційної і касаційної скарг, в даному ж випадку питання стосується судових витрат, понесених іншою стороною, під час подання до суду позову для захисту своїх прав, порушених суб'єктом владних повноважень.
З огляду на зазначене, колегія суддів Вінницького апеляційного адміністративного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність дій відповідача щодо відмови в призначенні позивачу пенсії за віком, відповідно до Закону №1058-ІV.
Разом з тим, при винесенні оскаржуваного рішення, суд першої інстанції невірно визначився з початком періоду, з якого порушене право позивача підлягає захисту та зобов'язав відповідача призначити йому пенсію до досягнення пенсійного віку, встановленого ст.26 Закону №1058-ІV.
Відповідно до вимог ст. 45 вказаного Закону пенсія призначається з дня, що настає за днем досянення пенсійного віку, якщо звернення за нею відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення пенсійного віку.
Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_2 виповнилося 60 років 08.09.1956 року, а з заявою про призначення пенсії його представник звернувся до Управління 04.11.2016 року, тобто не пізніше трьох місяців з дня досягнення пенсійного віку, то право позивача підлягає захисту з 09.09.2016 року--з дня, що настає за днем досянення ним пенсійного віку.
Окрім того, суд апеляційної інстанції не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині звернення постанови до негайного виконання, виходячи із наступного.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати пенсії, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів у межах суми стягнення за один місяць.
Відповідно до п.8 ч.1 ст. ст. 256 КАС України негайно також виконуються постанови суду, прийняті в порядку скороченого провадження у справах передбачених пунктами 1,3,4 частини першої статті 183-2 цього Кодексу.
Пунктами 1,3,4 частини першої статті 183-2 цього Кодексу передбачені справи щодо оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, передбачених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців та стягнення грошових сум, які ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження до яких дана адміністративна справа не належить, а тому суд першої інстанції безпідставно задовольнив цю позовну вимогу.
Також, колегія суддів вважає, що відсутні підстав для задоволення позовних вимог про звернення постанови суду до негайного виконання у межах стягнення за один місяць, оскільки в даному випадку позивачем не заявлено вимог про присудження конкретного розміру пенсії, а лише про зобов'язання відповідача призначити пенсію.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення порушено норми матеріального права, а також враховано не всі встановлені у справі обставини, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення адміністративного позову частково.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 198 КАС України передбачено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.
Згідно пп. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Що стосується вимоги ОСОБА_2 зобов'язати суб'єкта владних повноважень надати звіт про виконання рішення суду, судова колегія вказує на наступне.
Відповідно до частин першої, другої ст. 267 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення; за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання постанови суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф у розмірі від десяти до тридцяти мінімальних заробітних плат.
Враховуючи вищенаведені норми, а також те, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вищевказаних вимог позивача.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат апеляційний суд зазначає таке.
Відповідно до частини 6 статті 94 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції або Верховний Суд України, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, зважаючи на те, що за результатами розгляду апеляційної скарги на постанову Калинівського районного суду від 31 січня 2017 року, якою було задоволено позов ОСОБА_2 в повному обсязі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про її зміну, в результаті чого позовні вимоги будуть задоволені частково, відповідно змінюється розмір відшкодування судових витрат.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд
апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України у Калинівському районі Вінницької області задовольнити частково.
Постанову Калинівського районного суду Вінницької області від 31 січня 2017 року скасувати.
Прийняти нову постанову.
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову управління Пенсійного фонду у Калинівському районі Вінницької області щодо призначення ОСОБА_2 пенсії за віком на підставі Закону України від 09.07.2003 року №1058 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", починаючи з 09.09.2016 року.
Зобов'язати управління Пенсійного фонду України у Калинівському районі Вінницької області призначити ОСОБА_2 пенсію за віком на підставі Закону України від 09.07.2003 року №1058 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", на визначений пенсіонером банківський рахунок, починаючи з 09.09.2016 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань управління Пенсійного фонду у Калинівському районі Вінницької області на користь ОСОБА_2 275 (двісті сімдесят п'ять) грн. 60 коп. сплаченого судового збору.
В решті позову відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.
Головуючий Сторчак В. Ю.
Судді Ватаманюк Р.В. Мельник-Томенко Ж. М.