15 березня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/6233/16
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г. П.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду
у складі: судді доповідача - головуючого - Шляхтицького О.І.,
суддів: Запорожана Д.В., Романішина В.Л.,
при секретарі - Ханділян Г.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 січня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, що діють в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування наказів № 207 від 28.10.2016р., № 208 від 31.10.2016р. зобов'язання вчинити певні дії, -
У листопаді 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, що діють в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулись з адміністративним позовом, в якому просили визнати накази Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №207 від 28.10.2016р. та №208 від 31.10.2016р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасувати його; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закон, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для ОСОБА_1, ОСОБА_2, та їх неповнолітнім дітям: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4.,ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5, в інтересах яких діють позивачі.
В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що у листопаді 2016 р. позивачі звернулись до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про звернення за захистом в Україні через побоювання за своє життя, здоров'я та переслідування з боку неурядового озброєного угрупування Талібан, внаслідок яких були вимушені залишити країну походження через відмову співпрацювати.
14.11.2016 р. позивачі отримали повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту на підставі наказів №207 від 28.10.2016р., №208 від 31.10.2016 р.
Вважаючи зазначені накази необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню посилаючись на неповноту розгляду заяв, в тому числі на неврахування всіх обставин, неповне дослідження інформації про країну громадянського походження позивачі звернулись до суду з цим позовом з метою захисту своїх прав.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 січня 2017 року у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.
Не погоджуючись з даною постановою суду ОСОБА_1, ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що у жовтні 2016р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявами про надання захисту в Україні.
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_6 р. в м. Мазарі - Шаріф, провінція Балх, Афганістан; має неповну вищу освіту; за віросповіданням мусульманин, суніт; за національністю таджик; рідна мова дарі, трохи володіє російською мовою; за сімейним станом одружений, перебуває у шлюбі з громадянкою Афганістану ОСОБА_2, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_7. в м. Мазарі - Шаріф, провінція Балх, Афганістан; має не повну вищу освіту; за віросповіданням мусульманка, суніт; за національністю таджичка; рідна мова дарі. У вказаного подружжя є п'ятеро неповнолітніх дітей, а саме: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4.,ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3. ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5, що вбачається з матеріалів особової справи позивачів.
Позивачі вибули з країни громадянської належності приблизно 10.09.2016р. автомобільним шляхом до м. Душанбе (Таджикистан). Автобусом з Таджикистану (м. Душанбе) до Російської Федерації (м. Москва) автобусом та легковим автомобілем, через які міста та країни прямували пояснити не можуть. Автомобільним шляхом з м. Москва (Російська Федерація) до кордону з Україною на мікроавтобусі. Кордон України перетнули нелегально, поза пунктом пропуску, місце перетину кордону позивачам невідомо.
Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1, зареєстрованої 21.10.2016р. (справа № 2016OD0171, реєстраційний №1201), причиною виїзду з країни постійного проживання стали побоювання за своє життя та життя своєї сім'ї. Так, позивач пояснив, що до нього почали телефонувати невідомі люди з пропозицією працевлаштування в галузі налагодження автомобілів. Позивач дійшов висновку, що невідомі люди відносяться до неурядового озброєного угрупування Талібан, в зв'язку з чим відмовився від пропозиції. В подальшому до позивача стали надходити погрози. За твердженнями позивача, після звернення до поліції на нього було здійснено напад, одразу після нападу до відділення поліції звернутись особисто не міг, потрапив лише після двох днів, де написав заяву. До лікарні не звертався, оскільки сильних пошкоджень не було. Жодних перешкод для виїзду з Афганістану в позивача не було та перешкод при виїзді до Таджикистану також.
Згідно матеріалів особової справи, а саме анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2, зареєстрованої 21.10.2016р. (справа № 2016OD0172, реєстраційний №202) вбачається, що причиною виїзду з країни постійного проживання стали проблеми чоловіка. Позивач пояснила, що чоловік мав власний автосервіс та в місті його знали як доброго майстра. До чоловіка стали надходити погрози через відмову в співпраці з невідомими особами щодо ремонту їхніх автомобілів. Особистих погроз на адресу ОСОБА_2 не надходило, до поліції та лікарні через напад на чоловіка не зверталась. Після зазначених подій позивачі вирішили виїхати з Афганістану. Чоловік продав автосервіс та будинок, оскільки потрібні були гроші для виїду з країни походження. Ніяких перешкод для виїзду з Афганістану у ОСОБА_2 не було та перешкод при виїзді до Таджикистану також. Прямували до України, оскільки у чоловіка є друзі та знайомі в м. Одесі, які допомогли з переїздом до України. Позивач зазначила, що має бажання проживати на території України легально.
За наслідками розгляду документів щодо надання позивачам статусу біженця в Україні, Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновки щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 28.10.2016р. та від 31.10.2016р.
В обґрунтування вищевказаних висновків відповідачем зазначено, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявникам можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникам додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявників нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, додатково враховуючи економічну розвиненість країни та відсутність будь-яких наявних збройних конфліктів. Відповідач також вказав, що заявниками не надано жодної інформації, яка свідчила б про наявність реальної загрози безпеки для їх життя чи життя та свободи їхніх дітей на Батьківщині. Під час проведених інтерв'ю та анкетування не виявлено жодних ознак переслідування або фактичних елементів погроз. Посадовими особами Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області зроблено висновки про відсутність у позивачів намірів повернення до країни громадського походження через власне небажання повертатися.
З урахуванням вищенаведених висновків, відповідачем видано накази № 207 від 28.10.2016р., № 208 від 31.10.2016р. "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", якими відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно гр. Афганістану ОСОБА_1, ОСОБА_2.
Про відмову позивачі дізнались 14.11.2016р., отримавши повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 5/1-429 від 28.10.2016 р. та №5/1-430 від 31.10.2016 р.
Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкетах позивачів, та співбесід останніх із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивачів та реальної небезпеки для останніх стати в Афганістані жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявників умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 10, 11, 70, 71 КАС України, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
За змістом ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., яка підлягає застосуванню з огляду на приписи ст. 9 КАС України, п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
На підставі пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 20 червня 2011 року, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
В контексті п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
У відповідності до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно ч.1 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
За змістом ч.12 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" при оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
За правилами частин 4, 6, 7 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Наказом МВС України № 649 від 07.09.2011р. затверджені Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила № 649).
На підставі п. 1.1 розділу І Правил № 649 ці правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктом 4.1 розділу IV Правил № 649 встановлено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:
а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11). Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності);
б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
У відповідності до пп. б п.4.3 розділу IV Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи органу міграційної служби щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в межах установленого строку приймає одне з таких рішень, зокрема про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно п.4.4 розділу IV Правил № 649, рішення, передбачені пунктом 4.3 цього розділу, оформлюються наказом органу міграційної служби
За змістом п. 4.6 розділу IV Правил № 649 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття орган міграційної служби надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 16), з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачами в тому числі зазначався поверхневий розгляд питання щодо надання їм статусу біженців та невжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин, на які вони посилались у відповідних заявах. Проте такі доводи в повній мірі спростовуються матеріалами справи, зокрема наявними копіями особових справ позивачів, що були надані відповідачем.
У висновках від 28.10.2016р. та 31.10.2016р. за результатами вивчення матеріалів особових справ позивачів, відповідачем було складено вмотивовані висновки щодо відсутності відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону обставин, у тому числі тих, що вказали позивачі.
Позивачами до заяв про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною її вимушеного від'їзду до України, позивачі не надали, та таких, що заслуговують на увагу, пояснень не доведено. Як встановлено судом, позивачами не було надано до Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування в Афганістані та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати їх права та права їхніх неповнолітніх дітей від дискримінації, переслідувань.
В ході судового розгляду встановлено, що під час співбесіди, відповідно до протоколу від 31.10.2016 р., ОСОБА_2 вказала, що внутрішнє переміщення в Афганістані унеможливлюється війною, проте відповідачем проаналізовано інформацію по країні громадянського походження позивачів та встановлено, що великі міста в Афганістані наразі контролюються органами державної влади країни, на їх території не проводяться військові дії, що спростовує твердження позивача з цього приводу. Також під час анкетування позивачі зазначили про відсутність будь-яких перешкод при виїзді з Афганістану. ОСОБА_2 зазначила, що вона не отримувала загроз та виїхали з території країни громадської належності зі своїм чоловіком та дітьми, не зазнаючи переслідувань. ОСОБА_2 повідомила, що в неї не виникало жодних проблем з виїздом до Таджикистану після вчинення нападу на чоловіка.
Крім того в копії паспортного документа, яка була надана під час звернення за міжнародним захистом до територіального підрозділу ДМС, вклеєна фотокартка наймолодшої дитини Наджиба, ІНФОРМАЦІЯ_5 Фотокартка містить відтиск печатки Ісламської Республіки Афганістан МЗС, консульський відділ м. Москви, що вказує про перебування заявниці на території Російської Федерації в зазначений період, що в свою чергу вказує на неправдоподібність тверджень заявниці під час анкетування. Так, заявниця вказує, ніколи раніше не покидала територію Афганістану, а всі її діти народились в м. Мазарі-Шафір, Афганістан. Наявність відмітки у паспорті пояснити не змогла.
Таким чином, жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивачів на Батьківщині надано не було. Позивачі не виявили достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Афганістані. Надана ними інформація при викладені причин неможливості повернутися до Афганістану є непослідовною, документів на підтвердження обґрунтованості звернення позивачів не надано, не доведено жодного суттєвого факту своїх заяв. Твердження позивачів в заяві та позові щодо небезпеки, яка їм загрожує в Афганістані особисто є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивачі не надали переконливих доказів щодо їх особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину. Суперечливість повідомлених фактів, неузгодженість пояснень позивачів свідчить про неправдивий характер свідчень, які використані для отримання захисту в Україні.
Отже, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивачів, у зв'язку з чим в'їзд позивачів на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.
Відтак, надані позивачем відомості, можливо визнати очевидно неправдивими та такими, що не можуть бути розглянуті в площині надання заявникові міжнародного захисту в Україні.
З огляду на відсутність жодних доказів чи підтверджень будь-яких переслідувань та непослідовність наданої інформації разом із неправдоподібністю більшості ключових елементів тверджень позивачів, суд погоджується з висновком міграційного органу, що вказані обставини дозволяють вважати заяви іноземців такими, що не відповідають вимогам п.1 ч.1 ст.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Вищезазначені обставини лише підтверджують те, що особи не потребують міжнародного захисту як біженці у відповідності до Конвенції 1951 року, однак ставити під сумнів поганий політичний та економічний стан в країні неможливо, що в даному випадку і є дійсними причинами виїзду позивачів з країни громадянської належності.
Безпідставним також є посилання позивачів на ситуацію в країні походження, оскільки в даному випадку судом не вирішується питання про видворення іноземців, а надається оцінка рішенням органу міграційної служби, якими позивачам відмовлено в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, яке з огляду на відсутність мінімальних стандартів для кваліфікації заявників як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту, судом оцінюються як обґрунтовані.
Стосовно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Однак, в даному випадку позивачі не змогли довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Отже, під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що немає підстав вважати, що позивачі мають обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Заявлена позивачами інформація носить загальний характер і не містить конкретних відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині їх особисто або членів сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Згідно п.6 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
В ході судового розгляду встановлено та зазначено відповідачем, що позивачі до прибуття в Україну з наміром бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, перебували на території Російської Федерації, що ратифікувала Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року та має національне законодавство, яким врегульовано порядок надання притулку та набуття статусу біженця. Зокрема, як вбачається з протоколу співбесіди, щодо потрапляння до м. Одеси позивачі вказали, що спочатку прибули до м. Москви автобусом та легковим автомобілем м. Душанбе (Таджикистан) - м.Москва (Російська Федерація), що коштувало приблизно 4000 доларів, даних посередника назвати не могли, так як бачилися тільки з водіями. Перетнули кордон України нелегально.
При цьому в ході судового розгляду встановлено, що позивачі є громадянами Афганістану, під час анкетування серед документів, які посвідчують особу, позивач зазначив національний паспорт з перекладом з мови дарі на українську. Відтак, ОСОБА_1 користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання паспорта, візи, легального перетину кордону, коли прямував з Афганістану до м. Душанбе (Таджикистан). Зазначене свідчить про те, що держава, громадянами якої є позивачі, забезпечує їх права як громадян, позивачі користуються захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняли захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребують міжнародного захисту та не є біженцями.
Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкетах позивачів, та співбесід останніх із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивачів та реальної небезпеки для останніх стати в Афганістані жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявників умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
В ході розгляду справи позивачі не довели суду ті обставини, на які вони посилались в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів, а також на невірному тлумаченні норм матеріального права. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, що діють в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ч. 1 ст. 195, 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 січня 2017 року у справі № 815/6233/16 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складення судового рішення у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Дата складення у повному обсязі і підписання рішення суду - 20 березня 2017 року.
Головуючий: О.І. Шляхтицький
Суддя: Д.В. Запорожан
Суддя: В.Л. Романішин