"15" березня 2017 р. м. Київ К/800/46131/15
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі
суддів: Мороз Л.Л.,
Горбатюка С.А.,
Шведа Е.Ю.,
розглянула у порядку попереднього розгляду касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.06.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оратанія" до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької Марії Євгеніївни, Міністерства юстиції України, треті особи: Реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, ОСОБА_3, про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ТОВ «Оратанія» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької М.Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 3939867 від 13 липня 2013 року щодо реєстрації права власності ОСОБА_3 на 3/5 частини нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 номер запису про право власності 1643040 від 05.06.2013 року, на підставі договору іпотеки від 17.06.2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л.І., а також зобов'язати Державну реєстраційну службу України внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на зазначене нерухоме майно.
Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 17.06.2015 року, залишеною без змін ухвалою вказаний адміністративний позов було задоволено частково та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.07.2013 року.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_3 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Оратанія» та ОСОБА_3 був укладений договір позики від 17.06.2010 року, згідно якого товариство позичило у ОСОБА_3 кошти у розмірі 961223 грн. 00 коп., що за офіційним курсом Національного банку України становило 121520 доларів США. ТОВ «Оратанія» зобов'язувалося повернути зазначені кошти через шість місяців.
Також між зазначеними сторонами 17.06.2010 року був укладений договір іпотеки, згідно якого предметом іпотеки є 3/5 частини нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1.
Договором іпотеки від 17.06.2010 року було передбачено можливість звернення стягнення на майно відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
У зв'язку з невиконанням ТОВ «Оратанія» своїх зобов'язань за договором позики від 17.06.2010 року, ОСОБА_3 звернулася до державного реєстратора Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області із заявою про реєстрацію за нею права власності на предмет іпотеки.
На підставі рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької М.Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 3939867 від 13.07.2013 року за ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на 3/5 частини нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 номер запису про право власності 1643040 від 05.06.013 року.
Не погоджуючись із вказаними діями та рішенням державного реєстратора, ТОВ «Оратанія» звернулося до суду з даним позовом.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що згідно п. 11.5 договору іпотеки за домовленістю сторін, у разі невиконання іпотекодавцем зобов'язання, забезпеченого іпотекою, у строк до 18.12.2010 року, сторони зобов'язуються укласти договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодавцем у власність іпотекодержателя нежитлового приміщення, що є предметом цього договору. Проте, як зазначає позивач, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодавцем у власність іпотекодержателя нежитлового приміщення не був укладений.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, колегія суддів дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.
Таким чином, порушено статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 14.06.2016 року № 826/4858/15.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Згідно з частиною першою статті 228 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку і закриває провадження у справі з підстав встановлених статтею 157 цього Кодексу.
За таких обставин, оскаржені рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 157, 220-1, 228, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.06.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08.10.2015 року у цій справі скасувати, закрити провадження у справі.
Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: