13 березня 2017 року м. Київ К/800/7147/17
Суддя Вищого адміністративного суду України Головчук С.В., вирішуючи питання про прийняття касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області про зобов'язання вчинити певні дії,
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила зобов'язати відповідача здійснити їй перерахунок та виплатити заробітну плату в повному обсязі з урахуванням премій, встановлених відповідними наказами Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області та усіх надбавок, що нараховуються залежно від розміру посадового окладу за період з 26 жовтня 2014 року по 31 грудня 2015 року включно виходячи з розміру посадового окладу встановленого абзацом 2 частини 1 статті 144 та абзацу 2 частини 1 статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» та Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», виходячи із посадового окладу без 50 % зменшення, з врахуванням фактично виплаченої заробітної плати.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2017 року, в позові відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, зокрема, положень Законів України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) та від 07 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VІ), постанов Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» (далі - постанова КМ № 268) та від 20 травня 2009 року № 482 «Деякі питання оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів, що фінансуються з бюджету» (далі - постанова КМ № 482). Вказує, що суд не дав належної правової оцінки обставинам справи, неправильно застосував норми законодавства, якими врегульоване питання оплати праці працівників суду та не врахував практику Європейського суду з прав людини.
Згідно із пунктом 5 частини 5 статті 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Із змісту оскаржуваних судових рішень видно, що відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з наступного.
ОСОБА_1 з 02 жовтня 2013 року по 31 грудня 2015 року працювала на посаді секретаря судового засідання Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області та з 26 жовтня 2014 року по 31 грудня 2015 року їй виплачувалася заробітна плата відповідно до постанови КМ № 268.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон № 1697-VII, яким внесено зміни до статті 144 Закону № 2453-VІ, зокрема передбачено, що розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду, посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Абзацом другим підпункту 1 і абзацом третім підпункту 2 пункту 13 розділу XIII Закону № 1697-VII Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом № 2453-VІ.
З 28 березня 2015 року Законом № 192-VІІІ затверджено нову редакцію Закону № 2453-VІ, у статті 147 якого встановлено, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, ДСА, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону № 192-VІІІ Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із зазначеним Законом.
Наведене узгоджується із положеннями частин сьомої, восьмої статті 33 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 3723-XII), згідно з якими умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.
Аналогічні положення закріплено також частиною другою статті 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 108/95-ВР), яка передбачає, що умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 Закону № 108/95-ВР).
За правилами статті 142 Закону № 2453-VІ (у редакції до 28 березня 2015 року) фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює, зокрема, ДСА. Суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (стаття 143 Закону № 2453-VІ). Аналогічні правила закріплені і у статтях 145, 146 Закону № 2453-VІ у редакції з 28 березня 2015 року.
З 1 січня 2015 року пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13 березня 2015 року установлено, що норми і положення Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На час виникнення спірних відносин схема посадових окладів працівників апарату суду була закріплена постановою КМ № 268, зокрема Додатком 47, який залишався незмінним до 9 вересня 2015 року. Отже, Кабінет Міністрів України покладені на нього абзацом другим підпункту 1 пункту 13 розділу XIII Закону № 1697-VII та підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону № 192-VІІІ обов'язки щодо приведення його нормативно-правових актів у відповідність із цими законами у тримісячний строк не виконав.
Згідно з частиною першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України , будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Враховуючи те, що з 26 жовтня 2014 року по 9 вересня 2015 року Кабінетом Міністрів України зміни до постанови № 268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесено, а законами України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» та «;Про Державний бюджет України на 2015 рік» видатки на реалізацію положень абзацу другого частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ та частини першої статті 147 цього ж Закону у редакції з 28 березня 2015 року не передбачено, відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.
Такі висновки відповідають практиці Верховного Суду України у цій категорії справ.
Водночас, перевіряючи доводи позивача щодо практики Європейського суду з прав людини у справах «Будченко проти України» (заява № 38677/06), «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (заява № 42527/98), «Мельник проти України» (заява № 42527/98), «Броньовський проти Польщі» (заява № 31443/96), «Кечко проти України» (заява № 63134/00), суди зазначили, що вищевказані судові рішення стосуються правовідносин, що виникли внаслідок невиконання Державою законодавчих положень через відсутність механізму їх реалізації, або через відсутність бюджетних асигнувань.
У даній адміністративній справі спір зумовлений саме відсутністю законодавчих положень, які б передбачали розмір окладів працівників апарату суду та видатки на реалізацію положень абзацу 2 частини першої статті 144 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», абзацу 2 частини першої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки Верховною Радою України так і не було внесено змін до інших законодавчих актів з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів, як це передбачено в перехідних положеннях Закону № 1697-VII, а тому посилання позивача на вищевказану практику Європейського суду з прав людини є недоречними.
Разом із тим, проаналізувавши усталену практику Європейського суду з прав людини щодо застосування положень статті 1 першого Протоколу Конвенції, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 1 першого Протоколу Конвенції не гарантує набувати щось у власність (Van der Mussele v. Belgium, 23.11.1983, § 48, Series A no.70), право на певний розмір пенсії (або іншої соціальної виплати) (Kjartan Asmundsson v. Iceland, no 60669/00, § 19 ECHR 2004 IX).
Також означена стаття не накладає жодних обмежень на державу у питанні встановлення тієї чи іншої системи соціального забезпечення чи інших виплат, чи їх зміни або скасування, встановлення типу чи розміру таких виплат, тим більше у ситуаціях бюджетної кризи з метою економії коштів чи більш справедливого їх перерозподілу у бюджетній сфері. Однак, якщо в державі існує діюче законодавство, яке передбачає певні соціальні виплати чи інші виплати, то воно повинно розцінюватися як таке, що створює право власності, та викликає "законні очікування" отримати певне майно.
Концепція «законних очікувань» ґрунтовно описана Європейським судом з прав людини у рішеннях винесених щодо України, як ухвалених рішеннях по суті, в яких Суд виявив порушення конкретних положень Конвенції, так і тих, де таких порушень виявлено не було (ухвали про неприйнятність), які становлять значну частину практики Суду і також підлягають безумовному врахуванню для повноти розуміння правової позиції Суду.
У рішенні від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив: «Суд нагадує, що за певних обставин «законні очікування» стосовно отримання «власності» можуть гарантуватись 1 статтею першого Протоколу. Хоча, у випадках, коли заява стосується права власності, особу, якій воно гарантоване, можна вважати як таку, що має «законні очікування», якщо у національному законодавстві існують достатні підстави для таких очікувань, наприклад, якщо існує прецедент національних судів, що підтверджує їх існування. Однак законні очікування не виникають у випадках, коли існує суперечливість стосовно інтерпретації та застосування національного законодавства і скарги заявників постійно відхиляються національними судами.
Не існує також доказів наявності чіткого ґрунту національної судової практики для підтримки вимог заявників. Зважаючи на те, що рішення Конституційного Суду […] підкреслювали недостатність національного законодавства у цій сфері, національні суди розглянули аргументи заявників і винесли рішення, які не можна вважати довільними або необґрунтованими.
Конституційний Суд критично оцінив правову техніку Парламенту, що була застосована для цих конкретних змін; однак Парламент, обраний у демократичному порядку, все ж має право вільно обирати форму реалізації законотворчої функції у відповідності ізКонституцією і у виборі розміру соціальних виплат за конкретний період.
Таким чином, заявники не довели, що мали «законні очікування» на підвищення пенсії у зазначені періоди».
Аналогічні висновки Суду викладені і в ухвалі про неприйнятність від 03 червня 2014 року за заявою «Колесник та інші проти України» (№ 57116/10) та інші.
Стосовно критичної оцінки правової техніки Парламенту, яка застосовувалась для конкретних змін у законодавстві, мова йшла про випадки, коли Парламент фактично зупиняв дії норм соціальних законів чи змінював розмір виплат шляхом включення тих чи інших норм до законів про бюджет на відповідний рік, як це відбулося, зокрема і в даному випадку, коли з 01 січня 2015 року пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2015 рік» визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13 березня 2015 року установлено, що норми і положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За таких обставин, суди дійшли висновку, що у позивача не виникли «законні очікування» на отримання означених коштів.
У касаційній скарзі відсутнє належне обґрунтування підстав для скасування чи зміни судових рішень, викладені в ній доводи перевірені судами і не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосував норми процесуального права.
Наведене є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись статтями 211, 214 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2017 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя С.В. Головчук