04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"13" березня 2017 р. Справа№ 910/19314/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Коротун О.М.
суддів: Гаврилюка О.М.
Чорної Л.В.
за участю секретаря судового засідання Куценко К.Л.
за участю представників:
від позивача: Сорока С.С. - представник за довіреністю № 5 від 01.02.2017;
від відповідача: Лисак Я.А. - представник за довіреністю № 220/19/д від 05.01.2016;
розглянувши апеляційну скаргу Міністерства оборони України
на рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2016
у справі № 910/19314/16 (суддя - Балац С.В.)
за позовом Державного підприємства "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО"
до Міністерства оборони України
про стягнення 59 163,91 грн.,
Державне підприємство "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО" (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Міністерства оборони України (надалі - відповідач) про стягнення 59 163,91 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач неналежним чином виконав свої грошові зобов'язання перед позивачем, оскільки не здійснив розрахунок за поставлений позивачем товар за договором про закупівлю товарів за державні кошти від 22.12.2014 № 343/3/99. Вказана обставина призвела до виникнення у відповідача перед позивачем заборгованості за вказаним договором в сумі 59 163,91 грн, з яких: основна заборгованість складає 33 229,46 грн; 3 % річних в сумі 1 676,94 грн та інфляційні втрати в сумі 24 257,51 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.11.2016 (повне рішення складено - 12.12.2016) позов задоволено частково. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь Державного підприємства "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО" основної заборгованості в сумі 33 228,00 грн; інфляційних втрат в сумі 15 982,66 грн; витрати по сплаті судового збору в сумі 1 378,00 грн. В іншій частині позову відмовлено повністю.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Міністерство оборони України 22.12.2016 звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2016 та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2017 апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2016 у справі № 910/19314/16 прийнято до провадження.
10.02.2017 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
В судовому засіданні 13.03.2017 представник відповідача апеляційну скаргу у даній справі підтримав, просив рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. Разом з цим, представник також зазначив, що фактично наявність суми основного боргу не заперечує, тоді як не погоджується з нарахованими інфляційними втратами.
Представник позивача в судовому засіданні 13.03.2017 проти задоволення апеляційної скарги заперечив з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, заслухавши пояснення представників сторін, оглянувши оригінали документів наданих документів, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.
Як вірно з'ясовано судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 22.12.2014 між Державним підприємством "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО" (як постачальником) та Міністерством оборони України (як замовником) укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти від № 343/3/99 (надалі - договір), відповідно до предмету якого позивач зобов'язувався поставити відповідачу деревину необроблену (02.20.1) 15 лотів, а саме лот 2 лісоматеріали круглі типу "Стойка" 60,00 куб. м. у асортименті, кількості та за цінами зазначені в специфікації постачання товарів (додаток № 1 до договору), а відповідач - прийняти та оплатити товар (п. 1.1 договору).
Відповідно до п. 3.1 договору, вартість товару становить 33 228,00 грн.
Згідно п. 4.1 договору, розрахунки за поставлені та належним чином прийняті товари належної якості та кількості проводяться шляхом оплати відповідачем після пред'явлення позивачем рахунку-фактури протягом двадцяти банківських днів з дати постачання, за умови надходження бюджетних коштів на рахунок відповідача за даним кодом видатків.
Положеннями п. 7.2 договору, зокрема, передбачено, що право власності на товар, а також всі пов'язані з цим ризики, переходять від позивача до відповідача в момент підписання останнім актів приймання-передачі продукції (накладних).
Пунктом 7.3 договору, зокрема, передбачено, що відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України та ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України сторони встановили інший розмір процентів - нуль процентів.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Приписами ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України унормовано, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Спір між сторонами судового процесу виник внаслідок невиконання відповідачем грошових зобов'язань перед позивачем за договором. Відповідачем вартість отриманого товару на користь позивача не сплачена, що призвело до виникнення у відповідача перед позивачем заборгованості за договором в сумі 59 163,91 грн., з яких: основна заборгованість складає 33 229,46 грн; 3 % річних в сумі 1 676,94 грн та інфляційні втрати в сумі 24 257,51 грн.
Так, позивач, на виконання своїх зобов'язань за договором та на його умовах, поставив, а відповідач отримав товар загальною вартістю 33 228,00 грн. Дана обставина підтверджується актом приймання-передавання товару від 23.12.2014, який підписаний сторонами, скріплений відбитками їх печаток та наявний в матеріалах справи, вказана обставина не заперечувалась та не була спростована сторонами ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час перегляду рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку.
Таким чином, фактична поставка позивачем відповідачу товару за договором документально підтверджена на суму 33 228,00 грн.
Разом з цим, в матеріалах справи відсутні докази сплати відповідачем на користь позивача заборгованості в розмірі 33 228,00 грн. Більше того, в матеріалах справи наявна відповідь відповідача на претензію № 343/1/3900 від 18.06.2015, відповідно до якої замовник (відповідач) визнає заборгованість перед постачальником (позивачем) у сумі 33 228,00 грн (а.с. 54).
Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 33 228,00 грн.
Окрім суми основного боргу, позивачем також було заявлено до стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.
Так, частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
З огляду на те, що сторонами правовідносин у пункті 7.3 договору визначено нульову ставку процентів відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 1 676,94 грн. задоволенню не підлягає. А тому доводи апелянта в цій частині про неправомірність нарахованих позивачем 3 % річних є обґрунтованими. А тому суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних в сумі 1 676,94 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 24 257,51 грн, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість заявлених інфляційних втрат у розмірі 15 982,66 грн. Разом з цим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції було допущено помилку при здійсненні розрахунку інфляційних втрат та стягнено на 930,51 грн. більше, аніж було необхідно.
Відповідно до ст.ст. 99, 101 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
З матеріалів справи вбачається, зокрема з акту приймання-передавання товару (який підписаний та скріплений печатками обох сторін достовірність яких не ставилась сторонами під сумнів), що поставка товару відбулась 23.12.2014; вказана обставина не була спростована відповідачем ані підчас розгляду справи в суді першої, ані під час апеляційного перегляду рішення місцевого господарського суду.
Так, відповідно до п. 4.1. договору розрахунки за поставлені та належним чином прийняті товари належної якості та кількості проводяться шляхом оплати відповідачем після пред'явлення позивачем рахунку-фактури протягом двадцяти банківських днів з дати постачання, за умови надходження бюджетних коштів на рахунок відповідача за даним кодом видатків.
Таким чином, з урахуванням п. 4.1. договору останнім днем оплати поставленого товару (з урахуванням вихідних та неробочих днів) є 26.01.2015, тоді як нарахування інфляційних втрат мало відбуватись з 27.01.2015.
Натомість, як вбачається із розрахунку інфляційних втрат, суд першої інстанції помилково до періоду нарахування повністю включив січень 2015 року.
Таким чином, перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок інфляційних втрат на суму основного боргу у розмірі 33 228,00 грн, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обґрунтованим є розмір інфляційних втрат на суму 15 052,15 грн. з вирахуванням помилково нарахованих інфляційних втрат в розмірі 930,51 грн.
Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі та поясненнях до апеляційної скарги щодо неможливості реєстрації фінансових зобов'язань в органах державної казначейської служби України, які не передбачені у 2016 році. Оскільки такі обставини жодним чином не впливають на неможливість виконання позивачем грошового зобов'язання за договором. Крім того, відсутність бюджетного фінансування не звільняє відповідача від виконання зобов'язань щодо оплати поставленої та прийнятої продукції, тому судом не приймається. (Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі № 11/446).
Вказана правова позиція зазначена також в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 року, відповідно до яких відсутність бюджетних коштів передбачених у видатках на конкретний рік є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Також є безпідставними твердження відповідача про застосування позовної давності на нараховані позивачем штрафні санкції, оскільки, як зазначалось раніше, зокрема, інфляційні нарахування не є штрафними санкціями, а є частиною грошового зобов'язання та виступають специфічним способом відшкодування мінімального розміру реальних збитків, що є неминучими у разі прострочення грошового зобов'язання та стягуються незалежно від вини боржника, а тому застосування до вказаних нарахувань положень ст. 258 ЦК України (спеціальна позовна давність) є таким, що суперечило б нормам матеріального права, оскільки положення вказаної статті не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Про компенсаційний характер нарахувань, передбачених ст. 625 Цивільного кодексу України неодноразово вказував Верховний Суд України, який зазначив, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді, зокрема, інфляційного нарахування на суму боргу не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника (постанова від 06.06.2012 у справі № 6-49цс12).
Аналогічне положення також міститься в пунктах 3.1 та 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року N 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Отже, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню є позовні вимоги про стягнення з відповідача 33 228,00 грн - суми основного боргу, 15 052,15 грн - інфляційних втрат. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність зміни рішення в частині розміру інфляційних витрат, які підлягають стягненню з відповідача.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає зміні у частині розміру інфляційних втрат, які підлягають стягненню (на 930,51 грн. менше, ніж нарахував суд першої інстанції) на підставі пунктів 1, 4 частини 1 статті 104 ГПК України з використанням повноважень суду апеляційної інстанції, передбачених п. 4 ст. 103 ГПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність прийняття нового рішення про часткове задоволення позову про стягнення інфляційних втрат з новим розподілом судових витрат.
Тоді як рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача основної заборгованості в сумі 33 228,00 грн, та відмови в задоволенні позову про стягнення 3% річних в сумі 1 676,94 грн слід залишити без змін, а апеляційну скаргу в цій частині - без задоволення.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати при частковому задоволенні позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, як за розгляд справи в суді першої, так і апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 32-34, 36, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2016 у справі № 910/19314/16 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2016 у справі № 910/19314/16 в частині стягнення інфляційних втрат в розмірі 15 982,66 грн - змінити, задовольнивши ці вимоги частково з новим розподілом судових витрат.
Стягнути з Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6; ідентифікаційний код 00034022) на користь Державного підприємства "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО" (11054, Житомирська обл., Олевський р-н., смт. Нові Білокоровичі, вул. Гагаріна, буд. 1; ідентифікаційний код 00991798) 15 052 (п'ятнадцять тисяч п'ятдесят дві) грн 15 коп.
3. Стягнути з Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6; ідентифікаційний код 00034022) на користь Державного підприємства "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО" (11054, Житомирська обл., Олевський р-н., смт. Нові Білокоровичі, вул. Гагаріна, буд. 1; ідентифікаційний код 00991798) 1 124 (одну тисячу двадцять чотири) грн 50 коп. - судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.
4. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2016 у справі № 910/19314/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу в цій частині - без задоволення.
5. Стягнути з Державного підприємства "БІЛОКОРОВИЦЬКЕ ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО" (11054, Житомирська обл., Олевський р-н., смт. Нові Білокоровичі, вул. Гагаріна, буд. 1; ідентифікаційний код 00991798) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6; ідентифікаційний код 00034022) 278 (двісті сімдесят вісім) грн 85 коп. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
6. Видачу наказів доручити місцевому господарському суду.
7. Матеріали справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у встановленому чинними законодавством порядку.
Головуючий суддя О.М. Коротун
Судді О.М. Гаврилюк
Л.В. Чорна