ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
06.03.2017Справа №5011-19/11326-2012
За позовом Виконуючого обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради
До: 1. Шевченківської районної у м. Києві ради
2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Ел Сі Груп»
3. Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва
Шевченківської у м. Києві ради
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Траст капітал»
Про визнання недійсним договору
Суддя Ващенко Т.М.
Представники учасників судового процесу:
Від прокуратури: Такташов О.Я. посвідчення № 044658 від 26.10.16.
Від позивача: Зденик Т.В. представник за довіреністю № 225-КМР-89 від 16.01.17.
Від відповідача-1: не з'явився
Від відповідача-2: Кішинець В.А. представник за довіреністю № 5 від 17.11.16.
Від відповідача-3: Борщевський Ю.В. голова ліквідаційної комісії
Від 3-ої особи: Шимич Ю.А. представник за довіреністю № 8 від 14.02.17.
Позивач звернувся до суду з позовом до ліквідаційної комісії Шевченківської районної в м. Києві раді, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ел Сі Груп» про визнання недійсними позицію 74 Переліку об'єктів комунальної власності Шевченківського району, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до рішення V сесії V скликання Шевченківської районної у місті Києві ради від 15.02.07. № 167, відповідно до якої до переліку об'єктів, що знаходять у власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 399,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б), позицію 10 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до Наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради від 01.03.07. № 20-з, відповідно до якої до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 405,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б), недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення від 15.06.07., укладений між Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "І Ел Сі Груп" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г. щодо продажу нежилих приміщень з № 1 по № 28, з № 31 по № 43 (групи приміщень № 2а) загальною площею 405,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б) та застосувати наслідки недійсності правочину та повернути у власність територіальної громади м. Києва нежилі приміщення з № 1 по № 28, з № 31 по № 43 (групи приміщень № 2а) загальною площею 405,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б).
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.08.12. порушено провадження у справі № 5011-19/11326-2012.
Рішенням господарського суду міста Києва від 01.03.13. у справі №5011-19/11326-2012 в задоволенні даної позовної заяви відмовлено, у зв'язку з тим, що за висновками місцевого господарського суду орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких інших додаткових умов.
Апеляційний господарський суд з даним висновком не погодився, через що постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.06.13. було скасовано рішення господарського суду міста Києва від 01.03.13. та прийнято нове рішення, яким:
- визнано недійсною позицію 74 Переліку об'єктів комунальної власності Шевченківського району, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до рішення V сесії V скликання Шевченківської районної у м. Києві ради №167 від 15.02.07. щодо нежилого приміщення по провулку Михайлівському, 9 (літера Б) у місті Києві, загальною площею 399,10 кв.м.;
- визнано недійсною позицію 10 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, що є додатком до Наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради №20-з від 01.03.07., за якою до переліку об'єктів що підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення по провулку Михайлівському, 9 (літера Б) у місті Києві, загальною площею 405,10 кв.м.;
- визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15.06.2007 р., укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «І Ел Сі Груп», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г., щодо продажу нежилих приміщень №1-28, №31-43 по провулку Михайлівському, 9 (літера Б) у місті Києві, загальною площею 405,10 кв.м.;
- зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю «І Ел Сі Груп» повернути у власність територіальної громади міста Києва нежилі приміщення по провулку Михайлівському, 9 (літера Б) у місті Києві, загальною площею 405,10 кв.м.
Постановою Вищого господарського суду України від 24.10.16. касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Траст-капітал» задоволено, постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.06.13. та рішення господарського суду міста Києва від 01.03.13. скасовано, справу № 5011-19/11326-2012 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи попередні судові акти Вищий господарський суд України посилався на те, що спірне майно перебувало в іпотеці Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Траст-капітал» на підставі договору іпотеки №06/ІЮТ-07 від 20.07.2007р. Отже, приймаючи до уваги наведене, з метою повного та всебічного дослідження фактичних обставин слід залучити до участі у справі іпотекодержателя спірного майна - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Траст-капітал», оскільки вирішення спору безумовно матиме вплив на права та законні інтереси останнього.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №5011-19/11326-2012 передано для розгляду судді Головатюку Л.Д.
Ухвалою господарського суду м. Києва від 08.11.16. прийнято справу №5011-19/11326-2012 до свого провадження, на виконання вказівок Вищого господарського суду України залучено Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Траст-капітал» до участі у справі №5011-19/11326-2012 третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів; розгляд призначено на 24.11.16.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.11.16. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 08.12.16.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.12.16. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 22.12.16.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.12.16. на підставі ст. 69 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк вирішення спору на п'ятнадцять днів, та на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 17.01.17.
Розпорядженням № 05-23/372 від 02.02.17. було призначено повторний автоматичний розподіл справи, відповідно до якого справу № 5011-19/11326-2012 передано на розгляд судді Ващенко Т.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.02.17. прийнято справу № 5011-19/11326-212 до свого провадження та призначено її до розгляду на 28.02.17. о 10-00.
20.02.17. відповідач-1 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав відзив на позовну заяву, в якому просить суд розглянути дану справу, у відповідності до чинного законодавства.
Представник відповідача-1 в судове засідання 28.02.17. не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час і місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.
Враховуючи викладене, з метою створення учасникам судового процесу необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, ухвалою від 28.02.2017р. розгляд справи було відкладено на 06.03.2017р.
У судовому засіданні 06.03.2017р. представником прокуратури було підтримано заявлений позов.
Представник позивача під час розгляду справи правову позицію прокурора підтримав в повному обсязі.
Представники відповідачів 2 та 3 проти задоволення позовних вимог надали заперечення.
Представник третьої особи у судовому засіданні 06.03.2017р. проти задоволення позовних вимог також заперечував.
В судовому засіданні 06.03.2017р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Представник відповідача 1 у судове засідання 06.03.2017р. не з'явився, проте, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.
З приводу неявки вказаного учасника судового процесу у судове засідання господарський суд зауважує наступне.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. Аналогічними правами наділено у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Отже, враховуючи наведене вище у сукупності, незважаючи на те, що відповідач в процесі розгляду справи так і не скористався всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників присутніх учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 Цивільного кодексу України).
06.04.2006р. між Шевченківською районною в місті Києві радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «І ЕЛ Сі Груп» (орендар) було укладено договір №1459/1 оренди нежилих приміщень територіальної громади Шевченківського району міста Києва, відповідно до п.1.1 якого орендодавець на підставі Розпорядження Шевченківської районної у м.Києві ради № 96 від 21.03.2006р. зобов'язується передати, а орендар - прийняти у тимчасове платне користування (оренду) нежиле приміщення (будівлю, споруду) підвал площею 250,1 кв.м (об'єкт оренди), згідно поверхневого плану приміщення, за адресою: м.Київ, пров. Михайлівський, 9б.
Відповідно до п.1.3 договору №1459/1 від 06.04.2006р. об'єкт оренди передається орендарю за актом прийому-передачі, що є невід'ємною частиною договору.
За умовами п.2.1 вказаного правочину за користування об'єктом оренди орендар сплачує орендодавцю орендну плату, розмір якої за перший місяць складає 4366,75 грн. та податок на додану вартість, загалом 5240,10 грн. Розмір орендної плати за кожен наступний місяць визначається з урахуванням індексу інфляції.
Строк дії договору встановлений з 06.04.2006р. по 24.03.2007р. (п.8.2 договору №1459/1 від 06.04.2006р.).
Додатковою угодою №1 від 07.12.2006р. сторонами було погоджено внесення змін до договору №1459/1 від 06.04.2006р. в частині визначення площі об'єкта оренди та встановлено останню на рівні 397,7 кв.м.
Рішенням Шевченківської районної у м. Києві ради №167 від 15.02.2007 року «Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва», а саме п.74 додатку до нього було включено до об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу нежитлове приміщення площею 399,10 кв. м., далі спірне майно, розташоване за вищевказаною адресою.
В подальшому, спірне майно (нежитлове приміщення площею 405,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б), було включено до переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу відповідно до п.10 додатку до наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради від 01.03.2007 року № 20-з.
Відповідно до свідоцтва про право власності №699-В від 06.06.2007р., виданого Головним управлінням комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), територіальній громаді Шевченківського району міста Києва належали нежилі приміщення з №1 по №28, з №31 по №43 у провулку Михайлівському, 9 (літера Б) загальною площею 405,10 кв.м.
15.06.2007р. між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у міста Києва ради (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «І ЕЛ Сі Груп» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти нежилі приміщення (об'єкт продажу) загальною площею 405,10 кв.м, які знаходяться за адресою: м.Київ, Михайлівський провулок, 9 (літера Б), і зобов'язується сплатити за них грошову суму, визначену договором. Відчужуються нежилі приміщення з №1 по №28, з №31 по №43 (групи приміщень 2а), загальною площею 405,10 кв.м.
У п.1.7 вказаного договору купівлі-продажу вказано, що об'єкт продано за 2327252,40 грн., в тому числі, податок на додану вартість - 387 875,40 грн.
За умовами п.3.1 договору від 15.06.2007р. передача об'єкта продажу продавцем і прийняття його покупцем засвідчується актом прийому-передачі встановленого зразка, що підписується сторонами після сплати повної вартості придбаного об'єкта.
Право власності на об'єкт продажу переходить до покупця з моменту сплати повної вартості придбаного об'єкта приватизації. Право власності на об'єкт підтверджується договором купівлі-продажу, актом приймання-передачі.
Вказаний договір підписано представниками обох сторін, скріплено печатками, посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г. та зареєстровано Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва 15.06.2007р. за №000705/10.
12.07.2007р. об'єкт продажу було передано продавцем та прийнято покупцем, про що сторонами складено та підписано акт прийому-передачі майна.
Проте, за твердженнями прокурора, рішення Шевченківської міської у м. Києві ради від 15.02.2007 року № 167 в частині включення спірного майна до об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, а саме п. 74 додатку, п.10 додатку до наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради від 01.03.2007 року № 20-з, а відтак і укладений договір купівлі продажу нежилого приміщення від 15.06.2007 року є незаконними та підлягають визнанню недійсними в судовому порядку. При цьому, Виконуючим обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва наголошено на тому, що фактично було порушено порядок проведення приватизації, зокрема, не враховано приписи п.51 Закону України «Про Державну програму приватизації», згідно якого у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, приміщення) орендар одержує право на викуп цього майна, якщо орендарем за згодою орендодавця здійснено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менш як 25 відсотків залишкової (відновної за вирахуванням зносу) вартості майна (будівлі, споруди, приміщення). Оцінка вартості об'єкта приватизації у цьому разі здійснюється із застосуванням експертної оцінки. Таке ж право одержує орендар у разі прийняття рішення про приватизацію відповідно до законодавства України.
Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідно до ст.ст.2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Аналогічну позицію наведено у п.1 Постанови №17 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам»
Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.
Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.
За приписами ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч.2 ст.20 Господарського кодексу України.
Виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.
Для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Відповідно до ст.143 Конституції України Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Статтею 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування»).
Як свідчать матеріали справи, на момент виникнення спірних правовідносин, від імені та в інтересах територіальної громади Шевченківської району міста Києва права суб'єкта комунальної власності здійснювала Шевченківська районна в місті Києві рада.
Відповідно до змісту Рішення №7/4819 від 09.09.2010р. Київської міської ради «Про питання організації управління районами в місті Києві» Київською міською радою Відповідно до статті 140 Конституції України, частини другої статті 7 та статті 11 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (із змінами та доповненнями), статті 2 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» та з метою вдосконалення організації управління районами в місті Києві прийнято рішення не утворювати районні у місті Києві ради. Одночасно, згідно змісту вказаного рішення ліквідовано Шевченківську районну у місті Києві раду. Вважати повноваження депутатів районних у місті Києві рад V скликання припиненими з 31 жовтня 2010 року.
Отже, з наведеного вбачається, що з означеного часу повноваження суб'єкта комунальної власності на спірне майно здійснювала саме Київська міська рада.
Таким чином, приймаючи до уваги, що на момент звернення до суду з розглядуваним позовом управління об'єктами комунальної власності територіальної громади міста Києва здійснювала Київська міська рада, суд дійшов висновку, що звернення Виконуючого обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради до господарського суду з розглядуваним позовом відповідало функціям позивача та направлено на захист охоронюваних законом інтересів територіальної громади.
Як вказувалось вище, згідно зі ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
За змістом ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Частиною 1 ст.21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (п.2 Роз'яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»).
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання недійсними позиції 74 Переліку об'єктів комунальної власності Шевченківського району, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до рішення V сесії V скликання Шевченківської районної у місті Києві ради від 15.02.07. № 167, відповідно до якої до переліку об'єктів, що знаходять у власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 399,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б), позиціЇ 10 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до Наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради від 01.03.07. № 20-з, відповідно до якої до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 405,10 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Михайлівський, 9 (літера Б), повинно бути доведено невідповідність таких актів нормам чинного законодавства та порушення внаслідок його прийняття прав позивачів.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Частиною 1 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень
Згідно п. 30 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» до виключної компетенції рад віднесено, зокрема, прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності;
Пунктами 5, 6 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою.
За приписами ст.327 Цивільного кодексу України визначено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування; підставою набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншим суб'єктам права власності в порядку, встановленому законом, що узгоджується з положення ст. ст. 328, 329 Цивільного кодексу України.
Правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, визначено Законом України «Про приватизацію державного майна».
Відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування (ст.3 Закону України «Про приватизацію державного майна»).
Правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу визначено Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно ч.1 ст.7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» Фонд державного майна України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об'єктів, які перебувають відповідно у державній власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності і підлягають: продажу на аукціоні, за конкурсом; викупу.
Як зазначалось судом, позовні вимоги мотивовані безпідставним визначенням органом приватизації способу приватизації - викуп. На думку прокурора, до об'єктів малої приватизації викуп може застосовуватися виключно за умови проведення орендарем поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості.
Суд вважає за необхідне зазначити, що фактично орган приватизації самостійно прийняв рішення про приватизацію об'єктів у спосіб їх викупу покупцем відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції чинній на момент спірних правовідносин) викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації: не проданих на аукціоні, за конкурсом; включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу; зданих в оренду, якщо право на викуп було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України «Про оренду державного майна».
Тобто, орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення майна на більш ніж 25% його вартості.
Крім того, вказані висновки суду в повному обсязі узгоджуються з позицією Конституційного Суду України, яку наведено у п. 5 мотивувальної частини та абзацу 2 п. 1 резолютивної частини рішення від 13.12.2000р. № 4-рп/2000 у справі №1-16/2000. Згідно означеного рішення доцільність застосування того чи іншого способу приватизації визначається органом приватизації самостійно, окрім випадків визначених законом.
У даному випадку посилання прокурора на положення п.51 Державної програми приватизації є хибними, оскільки п. 51 Закону України «Про Державну програму приватизації» передбачено, що у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, приміщення)орендар одержує право на викуп цього майна, якщо орендарем за згодою) орендодавця здійснено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке становить 25 відсотків залишкової (відносної за вирахуванням зносу) вартості майна (будівлі, споруди, приміщення), у даній нормі визначено умови, за яких орендар набуває переважне право на приватизацію орендованого майна шляхом викупу. Разом з тим, дана норма не виключає застосування викупу а інших випадках приватизації, зокрема, у випадках передбачених ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Отже, за висновками суду, п.51 Державної програми приватизації визначає лише випадок за умови якого орендар, який зробив поліпшення може вимагати приватизації шляхом викупу, проте не обмежує права органу приватизації самостійно обрати такий спосіб приватизації. Так, суд дійшов висновку, що посилання прокурора на вказаний пункт програми приватизації та поліпшення майна мають похідний характер по відношенню до предмету спору та права органу приватизації застосувати приписи ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
За таких обставин, враховуючи наведене у сукупності, суд дійшов висновку, що твердження прокурора та позивача про невідповідність оспорюваних актів органу місцевого самоврядування вимогам чинного на момент їх видання законодавства, що регулює порядок здійснення приватизації, є необґрунтованими та юридично неспроможними.
Виходячи з принципу повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині визначання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 15.06.2007р., укладеного між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської у місті Києві ради й Товариством з обмеженою відповідальністю «І Ел Сі Груп», та застосування наслідків недійсності правочину. При цьому, судом прийнято до уваги наступне.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
У п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2015р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вказано, що на підставі статті 215 Цивільного кодексу України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.
Одночасно, Пленумом Вищого господарського суду України наголошено, що у розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.
Як неодноразово зазначалось судом, обґрунтовуючи вимоги про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності правочину, прокурор та позивач посилались на те, що фактично договір від 15.06.2007р., укладено на підставі актів органу місцевого самоврядування, що видані з порушенням законодавства щодо приватизації об'єктів комунального майна.
Проте, з огляду на висновки суду щодо відсутності підстав вважати оспорювані акти такими, що не відповідають чинним на момент їх видання нормам законодавства, визнання договору від 15.06.2007р. з наведених прокурором підстав є необґрунтованим.
Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу прокурора та позивача на те, що згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Отже, у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Вказану правову позицію наведено у Інформаційному листі №01-06/1444/16 від 22.04.2016 р. Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини».
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 №44277/98 «Стретч проти Сполученого Королівства» встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції», отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
Виходячи із змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003 майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.
Одночасно, у практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Поняття справедливої рівноваги передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між поставленою метою та засобами, які при цьому використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому, в питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу ЄСПЛ, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Європейського суду з права людини, загалом слід перевіряти доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).
Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 11.05.2016р. по справі №6-2903цс15.
Відповідно до змісту Постанови Верховного Суду України від 14.03.2007р. у справі № 21-8во07 «Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна» самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом ст.ст. 22, 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваного договору) право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації, а також актом приймання-передачі зазначеного майна.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Ел Сі Груп» отримало у власність спірний об'єкт на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому, представленими до матеріалів справи документами підтверджується, що покупцем було сплачено грошові кошти за об'єкт приватизації.
Отже, визнання недійсним договору від 15.06.2007р. купівлі-продажу та застосування наслідків недійсності такого правочину з огляду на те, що останній укладено на підставі акту органу місцевого самоврядування, який, на думку прокурора, не відповідає нормам чинного на момент його видання законодавства, могло б призвести до порушення принципу позитивного очікування, та фактично до порушення майнових прав особи, яка на відповідній правовій підставі набула право власності на об'єкт нерухомого майна.
За таких обставин, виходячи з наведеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову Виконуючого обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
Заява відповідача 2 про застосування строків позовної давності та заява прокурора про визнання причин пропуску строків позовної давності поважними залишені судом без розгляду з огляду на наявність самостійних підстав для відмови в задоволення позову.
Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
За приписами п.4.4 Постанови №7 від 21.02. 2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи результати апеляційного та касаційного оскарження рішень по справі, враховуючи кінцеві висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на приписи ст.49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за оскарження судових актів залишаються за кожною зі сторін, яка їх понесла.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити в задоволенні позову повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 13.03.17
Суддя Т.М. Ващенко