ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
01 березня 2017 року № 826/9694/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Мазур А.С., суддів: Балась Т.П., Літвінової А.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
з позовомГромадянина Іраку ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
третя особа:Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві
провизнання протиправними та скасування рішення, зобов'язати вчинити дії,
Громадянин Іраку ОСОБА_2 звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №133-16 від 09.03.2016 року про відмову у визнанні Громадянина Іраку ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Іраку ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог, позивачем зазначено про безпідставність висновків відповідача в оскаржуваному рішенні, адже, як йдеться у позові, законні підстави відмови позивачеві у наданні статусу біженця відсутні.
Представники сторін в судове засідання не з'явились, про час, дату та місце судового розгляду справи були повідомлені належним чином. Від позивача 08.03.2017 року через канцелярію суду надійшло клопотання про розгляд справи в поряду письмового провадження.
Враховуючи неявку в судове засідання представників сторін, на підставі вимог ч.1 ст.41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
З огляду на неявку в судове засідання представників сторін, які згідно вимог Кодексу адміністративного судочинства України є такими, що належним чином повідомлені про розгляд справи, а також беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд на підставі ч.6 ст.71, ч.ч.4, 6 ст.128 КАС України розглядає справу у порядку письмового провадження на основі наявних у справі доказів.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянином Республіки Ірак, неодружений. За національністю - араб, віросповіданням - мусульманин-шиїт.
Рішенням Державної міграційної служби України від 09.03.2016 року №133-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 22.03.2016 року №98 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 09.03.2016 року №133-16 позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку заявленим позивачем вимогам, з урахуванням викладених ним обставин, суд враховує наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (надалі - Закон №3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.1 ст.9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно ч.2 ст.9 Закону №3671-VI Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Відповідно до ч.6 ст.9 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Відповідно до ч.8 ст.9 Закону №3671-VI У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Відповідно до ч.11 ст.9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.12 ст.9 Закону №3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
У ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI зазначено, що За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, відсутні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач вказав, що державний кордон України перетнув легально 03.03.2008 року на підставі візи та паспорту.
Причину залишення країни постійного проживання позивач пояснює війною в країні та тим, що його можуть в примусовому порядку залучити до ведення військових дій.
Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу у заявах біженців» від 16 грудня 1998 року (пункти 5, 6): «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення.
Проте, у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Позивач надав копію закордонного паспорта та копію посвідчення особи, де зазначено, що він народився в м. Аль-Басра у 1985 році. Отже, твердження про те, що він є громадянином Республіки Ірак підтверджується документально.
Закордонний НОМЕР_1, виданий 19.11.2008 року та дійсний до 18.11.2012 року позивач отримав у посольстві Іраку в м. Києві вже після прибуття до України у 2008 році. Це підтверджує той факт, що позивач скористався захистом країни своєї громадянської належності.
Також, відповідно до інформації, що міститься у реєстраційному листку на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.08.2015 року та у протоколі співбесіди від 01.09.2015 року на території країни громадянської належності у позивача залишилися члени родини - 5 чоловік.
Щодо ситуації в країні походження позивача з відкритих інформаційних джерел відомо:
«В настоящее время группировка проводит активное наступление на северные и северо-западные провинции Ирака и захватывает обширные территории, говоря о создании «исламского халифата». США создали коалицию для борьбы с ИГ.» http://www.pravda.ru/news/accidents/global/nordost/02-10-2014/1229271-igil-0/.
«Посол РФ в Багдаде: «На территориях, по которым наступали террористы, крупных месторождений (нефти) нет, и захватывать им было нечего. Они намеревались взять Киркук, в окрестностях которого 25-30% иракской нефти, но город быстро оцепили вооруженные формирования курдов. А основные месторождения - на юге, в районе Басры, куда ИГИЛ не дойдет, это 700 километров на юг», - рассказал посол.
По мнению дипломата, российским нефтяным компаниям боевики также не угрожают.
Они (российские компании) все работают на юге страны, где спокойно.» http://mir-politika.ru/15307-boeviki-igil-ne-ugrozhayut-rossiyskim-neftyanym- kompaniyam-posol-rf-v-bagdade.html.
«Президент РФ Путин напомнил, что российские компании - в том числе ЛУКОЙЛ и Газпром нефть осуществляют в Ираке крупные проекты, инвестируя миллиарды долларов.
Ранее другие российские компании реализовали в Ираке ряд проектов - по восстановлению в частности теплостанции «Харта» возле Басры и поставкам комплектующих для ГЭС» http://ru.euronews.соm./2015/05/21/iraq-s-pm-seeks-fresh-support-in-moscow-talks/.
Відповідно до загальновідомої інформації наразі в Іраку триває громадянська війна, пов'язана із діяльністю радикального угруповання «Ісламська Держава». Інформація по країні походження підтверджує, що на території міста, у якому проживав позивач - Аль-Басра військові дії не ведуться, а також те, що угрупування «Ісламська держава» (ІГІЛ) не діє на території цього міста.
«Центром нынешнего конфликта являются преимущественно центральные и северные провинции Анбар, Найеава, ОСОБА_3 ад-Дин, Дияла, Киркук и Бабилъ. Багдад по-прежнему остается главной мишенью для частых нападений с большим количеством жертв, которые зачастую, но не всегда, направлены на шиитские районы; в городе также наблюдается всплеск межконфессионального насилия. В Курдистане ситуация в области безопасности остается относительно стабильной, при этом силы безопасности пребывают в состоянии наивысшей боевой готовности, и принимаются жесткие меры по обеспечению безопасности с целью предотвращения нападений со стороны ИГ, связанных с ней вооруженных групп». http://www.refivorld.org.ru/docid/547324136.html Позиція УВКБ ООН щодо повернення в Ірак, від 27.10.2014 року.
Отже, враховуючи те, що м. Аль-Басра знаходиться на півдні Іраку (на кордоні з Кувейтом), а військові дії та сфера інтересів угрупування ІГІЛ наразі розповсюджується на центральні, північні провінції Іраку (на кордоні із Сирією), можна зазначити, що м. Аль-Басра наразі не охоплене військовими діями і тому загроза життю позивача в разі повернення на Батьківщину через військові дії доведена не була.
На основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, співбесід по уточненню викладених ним фактів, аналізу ситуації в країні походження можна зробити висновок, що для позивача не існує загрози при поверненні до країни його громадянської належності - Ірак.
Позивач стверджує, що єдиною причиною, через яку він не бажає повертатися в Ірак є війна.
Вище було зроблено аналіз достовірності повідомлення позивача про загрозу в країні громадянської належності та з'ясовано, що для позивача не існує загрози при поверненні до країни його громадянської належності. Зі слів позивача, він не був членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, не зазнавав переслідувань чи фізичного насильства за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, політичним поглядам.
Погроз на свою адресу позивач також не отримував.
Колегія звертає також увагу на те, що позивач не отримував вироків суду про застосування до нього смертної кари, арешту або інших обмежень. Інформація щодо можливого застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання - не була доведена. Також слід зауважити, що відповідно до інформації по країні походження - військові дії в Іраку розповсюджуються на північну, центральну та західну частину країни, а м. Аль-Басра, в якому проживав позивач, розташоване на півдні, далеко від території охоплення протистоянь між «Ісламською Державою» та урядовими силами.
Отже, побоювання позивача щодо загроз своєму життю та безпеці у разі повернення в Ірак не підтверджуються інформацією про країну походження.
Враховуючи інформацію по країні походження, що відома з відкритих інформаційних джерел та надана УВКБ ООН в Україні, а також аналізуючи матеріали справи, твердження позивача щодо обставин, зазначених у заяві, цілком очевидно, що він не довів та не обґрунтував заяву, не надав задовільних пояснень та свідчень щодо причин, через які він не може повернутися до країни свого походження.
Про фізичне чи психологічне насилля з боку держави позивач не повідомляв.
Таким чином, побоювання позивача щодо нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання є цілком необгрунтованими.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 09.03.2016 року №133-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи наведене в сукупності та виходячи із встановлених судом обставин, оцінивши надані позивачем та відповідачем докази в контексті наведених вище вимог законодавства, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене і керуючись ст.ст.69-71, 94, ч.4 ст.122, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позову Громадянина Іраку ОСОБА_2 відмовити повністю.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня отримання копії постанови особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді Т.П. Балась
А.В. Літвінова