ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
01 березня 2017 року № 826/10622/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів: Балась Т.П., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Громадянина Румунії ОСОБА_2
до третя особаДержавної міграційної служби України Управління Державної міграційної служби Украни в Хмельницькій області
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Румунії ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області, у якому, з урахуванням зміни позовних вимог, просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 321-16 від 17.06.2016 про відмову у визнанні громадянина Румунії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Румунії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є громадянином Румунії, має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через свою активну політичну діяльність (очолював UDUR (Демократичний Союз українців в Румунії та став жертвою звинувачень у шахрайстві зі сторони провладних кіл), через вказане не може повернутися до країни свого громадянства - Румунії. Вказав, що подавав до Управління Державної міграційної служби Украни в Хмельницькій області належним чином оформлену та обгрунтовану заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак 07.07.2016 отримав повідомлення від 02.07.2016 № 03 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 321-16 від 17.06.2016. Зазначена відмова була прийнята у зв'язку з відсутністю умов, передбачених п.п. 1 і 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також позивач зазначив, що Державною міграційною службою України було необґрунтовано та протиправно відмовлено йому у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ним було подано всі необхідні документи, що дають підставу для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечила та вказала, що на підставі заяви-анкети, анкети, співбесід та доданих до матеріалів особової справи документів УДМС в Хмельницькій області було зроблено висновок про визнання ОСОБА_2 біженцем. Однак, ДМС, відповідно до пункту 6.4 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, досліджено матеріали особової справи заявника № 2016СV0001 та інформацію по країні його походження, за результатами чого встановлено, що третьою особою при підготовці рекомендаційної позиції за результатами розгляду заяви вказаної особи було підлаштовано історію заявника під підстави для визнання його біженцем. Просила у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Представником третьої особи були подані до суду письмові заперечення, у яких зазначається, що заявник у випадку повернення до Республіки Румунія не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Просив у задоволення позову відмовити у повному обсязі.
Керуючись ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України суд перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту регулюється у ст. 5 Закону № 3671-VI.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом МВС України від 07.09.2011 № 649.
Відповідно п. 5.1. вказаних Правил після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу), зокрема, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Належним чином оформлена особова справа заявника разом з письмовим висновком територіального органу ДМС, доданими аудіофайлами співбесід (у разі наявності перекладача) повинна бути надіслана фельд'єгерським зв'язком до ДМС протягом трьох робочих днів з моменту затвердження письмового висновку територіальним органом ДМС, але не пізніше граничного строку розгляду заяви.(п. 5.2 Правил)
Згідно п. 6.1 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктом 6.2. Правил передбачено, що під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, Державна міграційна служба України має право:
а) вимагати подання додаткової інформації від територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою;
в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів;
г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.
Згідно п. 6.4 Правил у разі незгоди із мотивувальною частиною висновку територіального органу ДМС, який розглядав справу, або його пропозиціями Державна міграційна служба України із дотриманням положень підпункту "е" пункту 5.1 розділу цих Правил готує власний письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, документований паспортом громадянина Румунії № НОМЕР_1, дійсним до 14.01.2016, народився в м. Меріцей, Сучава, Румунія, за національністю - Українець, за віросповіданням - християнин, розлучений, освіта вища, має власний бізнес в Румунії. З 1995 року по теперішній час позивач займається політичною діяльністю, з 1995 по 2003 ріе був членом Союзу українців Румунії, з 2003 року по теперішній час очолює Демократичний Союз українців Румунії. У липні 2014 року заявник залишив територію Румунії з метою уникнення переслідування за політичними мотивами. 04.01.2016 ОСОБА_2 здійснив в'їзд на територію України в пропускному пункті Мамалига на кордоні з Молдовою.
Особисто із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС України в Хмельницькій області заявник звернувся 04.01.2016.
Вказану заяву було обгрунтовано тим, що позивача переслідують в Румунії на підставі кримінальної справи, сфабрикованої виключно за політичними мотивами, оскільки у 2012 році заявника було обрано президентом (Демократичного) Союзу українців Румунії. Підтримку своєї кандидатури останній пояснив тим, що він з 2000 року завжди підтримував українців в Румунії: за власні кошти побудував сім церков, дороги, мости в українських селах в Румунії, підтримував український ліцей ім. Т. Шевченка, надавав за власні кошти стипендії кращим учням. У листопаді 2012 року ОСОБА_2 було засуджено до тюремного ув'язнення на три роки, у червні 2014 року судом було відкрито нову справу і продовжено термін ув'язнення.
Позивач зазначає, що на час оголошення нового вироку перебував у Європі з візитом до голови Європарламенту, повернувшись до Румунії, отримавши кілька загроз своєму життю, змушений був виїхати з Румунії.
Просив надати статус біженця в Україні, тому що повернення до Румунії, на його думку, загрожує його життю та новим переслідуванням за політичними мотивами.
Згідно висновку щодо визнання особою біженцем, громадянина Румунії, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, від 25.04.2016 третьою особою по справі зроблено висновок щодо переслідувань заявника за політичними переконаннями в Румунії, та доведено, що у позивача є обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою належності до політичних переконань. Вказано, що злочин, за яким заявник знаходиться в міждержавному розшуку, не відноситься до важкого або дуже важкого злочину згідно Кримінального кодексу України та Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців УВКБ ООН.
Як зазначено у вказаному вище висновку Управління Державної міграційної служби Украни в Хмельницькій області, на підставі того, що в матеріалах особової справи є достатньо доказів того, що заявник має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань, а кримінальні справи порушені проти нього, носять характер політичного замовлення і переслідування, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення про визнання біженцем в Україні громадяна Румунії, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3
Надалі, в порядку визначеному Розділом VI Правил, ДМС під час аналізу правдоподібності ключових елементів заяви шукача захисту та за результатами здійснення заходів, передбачених п. 6.1 Правил, не погодилась з висновком УДМС в Хмельницькій області, який розглядав заяву, та із дотриманням пп. е п. 5.1 Правил підготувала власний письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Оскаржуваний висновок ДМС від 17.06.2016 прийнято за результатами розгляду матеріалів особової справи громадянина Румунії ОСОБА_2 № 2016CV0001, яка надійшла від УДМС в Хмельницькій області для прийняття остаточного рішення, та інформації по країні походження.
Як убачається з матеріалів справи, за результатами зазначеного вище дослідження встановлено, що УДМС в Хмельницькій області при підготовці рекомендаційної позиції за результатами розгляду заяви заявника опиралося переважно на суб'єктивну сторону обставин заявника, маніпулюючи положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців, яке тлумачить положення Конвенції про статус біженців 1951 року, підлаштувало історію заявника під підстави для визнання його біженцем.
07.07.2016 позивачем отримано повідомлення УДМС в Хмельницькій області від 02.07.2016 № 03 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується з висновками ДМС щодо безпідставності рекомендаційної позиції УДМС в Хмельницькій області щодо позивача з огляду на наступне.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обгрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності
- стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону (умова визнання біженцем) або
- зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/EU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону (умова визнання особою, яка потребує додаткового захисту).
Притому, завдана особі шкода має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва УВКБ ООН, або з причин, зазначених у Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/EU.
Заява позивача зазначеним критеріям не відповідає, оскільки допомога заявника установам та організаціям Чернівецької області, про яку, як убачається з матеріалів справи, було повідомлено під час співбесід (інвестування в економіку України, надання гуманітарної допомоги до зони АТО, будматеріалів для будівництва церкви тощо), не може бути підставою для надання міжнародного захисту в Україні.
Судом з'ясовано, що заявником не повідомляється про наявність переслідувань щодо нього на території країни громадянської належності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання та належності до певної соціальної групи, не повідомляється про наявність політичних поглядів, відмінних від політики влади країни громадянської належності, тому відсутні підстави вважати діючу владу Румунії агентом переслідування, так як наявність відмінних від офіційної влади поглядів, згідно з Керівництвом УВКБ ООН є визначальним при визначенні того, чи правопорушник (у разі ствердження про політично вмотивоване переслідування) може розглядатись як біженець.
Демократичний союз українців Румунії, навпаки, є неурядовим формуванням (організацією) (стаття 1.2 Статуту ДСУР), яка згідно з пунктом 1.4.1 статті 1.4 цього Статуту має за мету здійснення комплексної діяльності, яка б створила національне та міжнародне поле для захисту та просування культурних, моральних та матеріальних цінностей української діаспори в Румунії, а також консолідація співіснування з румунським населенням та іншими етнічними групами.
Відповідно до пункту 1.4.4 статті 1.4 Статуту, з урахуванням того, що задекларована Румунією політика спрямована на цінності ЄС та НАТО, зокрема як і мета ДСУР, останній буде постійно підтримувати відносини співпраці насамперед з публічними та приватними, внутрішніми та зовнішніми установами та корпораціями у світлі євроатлантичної інтеграції, а також із українською державою та її установами, та з українською діаспорою.
Із вищезазначених положень Статуту ДСУР вбачається, що діяльність цієї громадської організації не є опозиційною до Уряду Румунії і спрямована на досягнення спільних цінностей - ЄС та НАТО.
Суд погоджується з доводами відповідача, що УДМС України в Хмельницькій області правильно досліджено обставини щодо протистояння двох громадських об'єднань - СУР та ДСУР, проте невірно кваліфіковано це протистояння як "протистояння між опозиційними політичними діячами", тому що обидві вказані організації є громадськими, не опозиційними до діючої влади Румунії, а СУР взагалі отримує значне фінансування з державного бюджету Румунії. Конкурентна боротьба між заявником та його опонентами - представниками української громади Румунії стосується саме конкуренції за лідерство у організаціях українців у Румунії та за обрання до Парламенту цієї країни (у 2012 році передбачалося єдине місце для представників української громади), а не з причин кардинально протилежних політичних поглядів між ними. Конкуренція між учасниками парламентських виборів є ознакою демократії в країні.
Слід звернути увагу на те, що у результаті дослідження матеріалів справи заявника встановлено певну невідповідність між твердженнями заявника, долученими до справи документами та інформацією, отриманою з відкритих джерел. А саме: в анкеті, під час співбесід від 20.01.2016 та 11.03.2016 позивач стверджує, що перед початком виборчої кампанії 2012 року ним було ініційовано об'єднання двох українських організацій Союзу українців Румунії (СУР) та Демократичного союзу Румунії (ДСУР) під проводом ДСУР, його повторно обрано президентом ДСУР, політичним конкурентом на виборах до Парламенту Румунії у 2012 році був президент СУР і депутат парламенту ОСОБА_4, на даний час заявник продовжує бути членом ДСУР та її керівником, і не повідомляє про членство у Національному Форумі українців Румунії. З метою підтвердження інформації про членство у ДСУР заявник посилається на позачерговий з'їзд українців Румунії, який відбувся 20.07.2012 і обрав його керівником.
Однак, як свідчить долучений до матеріалів справи переклад вказаного звіту, 20.07.2012 відбувся референдум позачергового з'їзду, однак, не ДСУР, а СУР, а заявника визнано керівником не ДСУР, а СУР, який він займав з початку 2012 року у якості першого віцепрезидента.
Разом з тим, на офіційному сайті Посольства Румунії в Україні розміщено інформацію про дві офіційно діючі організації українців Румунії - СУР (очолює ОСОБА_4) та Національний Форум українців Румунії (очолює ОСОБА_2). У матеріалах, долучених до особової справи наявна інформація, що головою СУР після смерті ОСОБА_5 у 2005 році став ОСОБА_4 і саме його було переобрано на цю посаду у 2011 році.
За результатами парламентських виборів 2012 року приймав участь у виборчій кампанії саме СУР. Кількість набраних СУР голосів виборців свідчить про не конкурентоспроможність інших українських організацій, а значить і про відсутність жорстокої конкуренції, яка б сягала рівня політично вмотивованого - переслідування.
При тому, з огляду на наявність у компетентних органів Румунії вагомих підстав для кримінального переслідування заявника (матеріали екстрадиційної перевірки, лист Мінюста України від 27.05.2016 № 7925-0-26-16/12.1/5), твердження заявника про замовний характер кримінального переслідування є лише його припущенням, тому відсутні об'єктивні підстави вважати конкурента заявника - керівника СУР та депутата Парламенту Румунії агентом політичного переслідування заявника.
Повідомляючи про погрози від очільників поліції та прокуратури м. Сучава, заявник оговорює, що у останніх відносно нього відсутні будь-які особисті претензії, тому вважати агентами переслідування вказаних осіб із особистих причин підстав немає.
Кримінальні діяння, за які засуджений заявник, є економічними злочинами, за які на території України теж передбачається покарання.
Таким чином, не встановлено тісного і прямого причинного зв'язку між вчиненим злочином (шахрайство, підроблення підписів, несплата податків) та громадською діяльністю заявника.
Відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями.
З урахуванням викладеного вище, суд приходить до висновку, що громадянин Румунії ОСОБА_2 не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Румунії. Зазначені причини неповернення заявника не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або такою, що потребує додаткового захисту.
Беручи до уваги вищевикладені факти у сукупності можна дійти, обґрунтованого висновку, що позивач у випадку повернення до Румунії не зазнає переслідування у контексті Конвенції про статус біженців 1951 року, пункту 1 частини першої статті 1 Закону, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його біженцем.
Отже, судом зазначається, що ДМС було правомірно встановлено, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності не можуть бути визнаними як підстава для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому підстави для визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 321-16 від 17.06.2016 про відмову у визнанні громадянина Румунії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відсутні.
Окремо, суд звертає увагу, що у разі підтвердження заявником наявності інших підстав, аніж отримання захисту, для легалізації на території України (етнічне походження, особливі заслуги перед Україною тощо), останній має право звернутися з цього питання до компетентних органів України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС прийняти рішення про визнання громадянина Румунії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
Згідно з ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, з'ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді Т.П. Балась
А.В. Літвінова