ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
01 березня 2017 року № 826/14671/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Мазур А.С., суддів - Балась Т.П., Літвінової А.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом Громадянина Сирії ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
третя особа:Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Сирії ОСОБА_2 звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №425-16 від 12.08.2016 року про відмову у визнанні громадянина Сирії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог, позивачем зазначено про безпідставність висновків відповідача в оскаржуваному рішенні, адже, як йдеться у позові, законні підстави відмови позивачеві у наданні статусу біженця відсутні.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позов та просив його задовольнити з викладених в ньому підстав.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти позовних вимог заперечили, надали суду письмові заперечення, у яких просили відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.
У судовому засіданні 15.02.2017 року суд, заслухавши думку представників сторін, ухвалив перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Сирії, народився в Сирії, в м. Алеппо, неодружений, за національністю - курд, за віросповіданням - іслам (суніт).
Рішенням Державної міграційної служби України від 12.08.2016 року №425-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 13.09.2016 року №220 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 13.09.2016 року №220 позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку заявленим позивачем вимогам, з урахуванням викладених ним обставин, суд враховує наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (надалі - Закон №3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.1 ст.9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно ч.2 ст.9 Закону №3671-VI Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Відповідно до ч.6 ст.9 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Відповідно до ч.8 ст.9 Закону №3671-VI У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Відповідно до ч.11 ст.9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.12 ст.9 Закону №3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
У ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI зазначено, що За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, відсутні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач має паспорт громадянина Сирії НОМЕР_2. Зі слів позивача, Сирію залишив легально в 2007 році, з метою отримання освіти в Україні (мав студентську візу).
Державний кордон України перетнув 14.11.2007 року, легально, літаком, на підставі національного паспорта. Має вищу освіту за спеціальністю - лікувальна справа, присвоєна кваліфікація лікаря. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.
У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.06.2015 року, заявник зазначив, що не має бажання повертатися до країни походження в зв'язку з тим, що на території Сирії військовий конфлікт, він має побоювання зазнати шкоди з будь-якої із сторін учасниць конфлікту у формі вбивства чи інших форм фізичного насильства.
Заявник повідомив, що залишив країну походження для отримання медичної освіти, прибув на навчання до Донецького національного медичного університету ім. М. Горького.
В реєстраційному листі від 18.06.2015 року іноземець зазначив, що покинув країну походження через причини етнічного характеру, але в співбесідах від 01.07.2015 року та 03.08.2016 року він неодноразово зазначив, що ні він, ні члени його сім'ї не зазнавали переслідувань чи погроз за ознаками національності.
Слід зауважити, що в ході співбесід від 01.07.2015 року та 03.08.2016 року позивач відкрито висловлює бажання потрапити до країн Європейського союзу, але не має можливості.
Крім цього з матеріалів справи стало відомо, що першочергово іноземець приїхав до України на навчання, навчався та закінчив навчання в навчальному закладі України. Після цього заявник не бажав повернутися до країни походження, мешкав на території України в статусі нелегального мігранта, а потім зробив спробу легалізувати своє перебування в Україні через подачу заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.
В співбесіді від 22.04.2016 року заявник повідомив, що звернувся до міграційної служби України не в якості потенційного біженця, а лише для того, щоб отримати відповідні документи, які б легалізували його перебування на території України.
Слід зазначити, що позивач покинув країну походження до початку військового конфлікту. Цілком очевидно, що побоювання, які виникли у позивача, мають суто суб'єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними.
Заявник не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідувань конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесід.
Підсумовуючи факти, повідомлені заявником про існуючи загрози в країні походження та постійного проживання, слід зазначити, що іноземець не зміг достатньо обґрунтувати, надати переконливі відомості у заяві-анкеті та у інших матеріалах справи для отримання захисту на території України.
Водночас, разом із повідомленою заявником інформацією, слід також здійснити аналіз інформації по країні походження, отже завдяки відкритим інформаційним джерелам було знайдено наступну інформацію:
«Курдське ополчення добилося істотних успіхів у боротьбі з "Ісламською державою" на півночі Сирії після запеклих боїв за місто Кобани, їм вдалося захопити стратегічно важливий гірський ланцюг Абдулазіз і заручитися підтримкою від кількох арабських і повстанських рухів в регіоні, в якому фактично відсутнє центральне керівництво.» http://dt.ua/WORLD/sirivski-kiirdi-planiivut-spivpracvuvati-z-rezhimom-bashara-asada-al-jazeera-180637.html (доступ від 22.07.2016).
«Натомість, отримуючи в якості допомоги сотні одиниць стрілецької зброї та лічені тони боєприпасів, курди зуміли мобілізувати все населення - включно з жінками й підлітками - на участь у бойових діях, і, принаймні, зупинити ісламістів у північних районах Сирії.» http://www, depo.ua/ukr/svit/chomu-kurdi-prirecheni-na-peremo2u-nad-islamistami-17112015120800 (доступ від 22.07.2016).
«Однако в 2015 году ситуация в Рожаве начала меняться. Благодаря .спешным военным действиям против ИГ сирийские курды увеличили свои территории почти в два раза. Были соединены кантоны Кобани и Джазира. В начале этого года началось наступление курдов из кантона Африн на районы, подконтрольные отрядам «умеренной оппозиции», чтобы соединиться с Кобани. Но после резких заявлений со стороны Турции и объявления перемирия в Сирии наступление было остановлено. Тем не менее уже этих военных успехов оказалось достаточно, чтобы Рожава закрепила свой статус и превратилась в Федерацию Северная Сирия.» https://www.eazeta.ru/Dolitics/2016/03/17 а 8128751.shtml (доступ від 22.07.2016).
«В армейском руководстве также добавили, что армейские подразделения также восстановили безопасность и стабильность в ряде городов в восточной местности провинции Алеппо после уничтожения базы ИГИЛ и концентрации в этой области» http. V/rusvesna.su/news/1455628865 (доступ від 22.07.2016).
Отже, аналізуючи інформацію по країні походження позивача, не дивлячись на те, що в країні існує збройний конфлікт між урядовими військами та терористичними угрупуваннями, взагалі можна дійти висновку, що вбачається поліпшення ситуації в окремих регіонах країни громадянської належності заявника, а саме в Алеппо.
У доповнення до вищезазначеного необхідно зауважити, що в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник повідомив, що його родина переїхала на північ Сирії і з ними не має зв'язку, але в співбесіді від 03.08.2016 року іноземець зазначив, що його родина мешкає зараз в Сирії біля кордону з Туреччиною і він мав з ними зв'язок. Таким чином, заявник надав неправдиві відомості стосовно того, що він підтримує зв'язок з рідними, які залишились мешкати на території Сирії.
Суд звертає увагу на той факт, що заявником не надано жодного доказу у підтвердження своїх слів щодо можливості його переслідування з боку державних органів влади або неспроможність органів влади надати йому захисту від такого переслідування.
Згідно з п. 164 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців відповідно до Конвенції 1951 року й Протоколу 1967 року щодо статусу біженців, особи, які змушені залишити країну походження в результаті внутрішніх і міжнародних збройних конфліктів, зазвичай не розглядаються як біженці за змістом Конвенції 1951 року й Протоколу 1967 року. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.
Отже, викладений заявником факт не може розглядатись як обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань.
Також слід зазначити, що пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмову в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
З огляду на зазначене колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав вважати, що позивач не може повернутися до Сирії через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок. Його розповідь носить загальний характер і не базується на фактах. Критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року позивач не відповідає, міжнародного захисту не потребує.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності позивача не дає підстав кваліфікувати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності або через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 12.08.2016 року №425-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи наведене в сукупності та виходячи із встановлених судом обставин, оцінивши надані позивачем та відповідачем докази в контексті наведених вище вимог законодавства, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене і керуючись ст.ст.69-71, 94, ч.4 ст.122, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позову Громадянина Сирії ОСОБА_2 відмовити повністю.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня отримання копії постанови особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді Т.П. Балась
А.В. Літвінова