Справа № 815/6638/16
06 березня 2017 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючої судді Потоцької Н.В.
за участю секретаря Лопатюк Ю.А.
сторін:
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача Ващіліної Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом громадянина Судану ОСОБА_10 до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду із позовом звернувся громадянин Судану ОСОБА_10 до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області в якому просить суд:
- визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 223 від 22.11.2016р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасувати його;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для ОСОБА_10.
Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позовній заяві, зокрема, зазначено, що позивач дійсно зазнав дискримінації та переслідувань в країні походження - Судані, - відтак, в останнього є об'єктивні причини побоюватися бути вбитим, як інші члени його родини, з урахуванням факту загострення переслідувань і вбивств членів племені мазаліт, до якого належить позивач.
В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги з підстав викладених в адміністративному позові та наданих в судовому засіданні поясненнях.
Представник відповідача проти позову заперечував, в обґрунтування заявленої правової позиції надав до суду письмові заперечення (а/с. 96 - 104), в яких, зокрема зазначив.
При розгляді заяви позивача співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності заяви вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон) та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення (наказу), підставою для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд погоджується з таким висновком ГУДМС України в Одеській області, виходячи з такого.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, подані позивача документи для оформлення зазначеним критеріям не відповідають, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Так, під час співбесіди, яка оформлена протоколом від 22 листопада 2016 року позивач повідомив, що не був членом організації «Хізб ут-Тахрір». Під час судових спорів щодо відстоювання своїх прав на приватний будинок, його сім'я зазнавала певного дискомфорту з боку представників влади (арк. 7-8 протоколу співбесіди від 22.11.2016 року). Так на питання: «Що трапилося в Судані з Вашим будинком? Як сталося, що Ви були вимушені покинути Судан?» позивач повідомив наступне: «До нас приходили правоохоронці та хтось з архітекторського бюро, сказали, що хочуть забрати в нас будинок. Мати судилася з ними і сталося так, що вони змогли забрати в нас тільки половину будинку. Забрали дві кімнати та великий коридор. Потім постійно нас турбували, цікавилися про мене та батька, це доставляло нам дискомфорт. Після всіх поневірянь мій сусід порадив мені їхати з Судану. Я поїхав до Сирії, де прожив 1 рік, потім здійснив оформлення візи до України, у візі вказав що їду на навчання. Запрошення вислав мій друг. Після чого літаком вилетів до України» (арк 7-8 протоколу співбесіди від 22.11.2016 року).
Позивач зазначив, що на момент його знаходження в Судані було неспокійно, його сім'я зазнала свавілля з боку держави. Позивач разом з батьками проживав у Судані, м. Ваді-Хальфа в приватному будинку. Приблизно в 1992-1997 роках у сім'ї позивача розпочались певні проблеми пов'язані з тим, що органи державної влади виявляли наміри відібрати частину будинку, який належав сім'ї позивача, це було пов'язано з розбудовою інфраструктури міста. Зі слів позивача у його сім'ї забрали частину будинку.
Після цього батько позивача на установчі дані ОСОБА_11, приблизно 1953 р.н., намагався відстояти права на власність з правової юридичної точки зору. Коли батько розпочав цим займатися до нього та безпосередньо до позивача приходила особа, ім'я якої він не пам'ятає, яка працювала в правоохоронних органах Судану та погрожувала запроторити позивача та його батька до в'язниці.
Позивач зазначив, що приблизно в 1995-1996 році одного разу о п'ятій годині ранку його забрали з власного будинку правоохоронці та утримували протягом 45 днів в управлінні за гратами. Після цього його матір на ім'я ОСОБА_12, приблизно 1955 р.н. з кимось домовилась і його відпустили. Позивач вирішив переїхати до Єгипту (м. Каїр), де проживала сестра матері на ім'я ОСОБА_13 де він прожив протягом одного року. За захистом не звертався.
Приблизно в 1997 році позивач повернувся до Судану оскільки його матір сумувала. Під час перебування в Судані проживав у власному будинку. Позивач зазначив, що під час перебування на території Судану йому ніхто не погрожував тільки його друг, який проживав по сусідству порадив йому їхати з Судану, так як начебто шукача захисту могли б запроторити за грати (арк. 5 анкети від 17.11.2016 року).
За результатами аналізу матеріалів особової справи позивача було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Крім цього, отримані пояснення шукача захисту містять в собі суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою.
Враховуючи інформацію, яку позивач повідомив у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо його членства у політичній організації Судану і побоювань переслідування з боку держави через факт такого членства, перед позивачем було поставлено питання: «Вкажіть політичні, релігійні, військові або громадські організації, в яких перебували Ви або члени Вашої сім'ї, в країні постійного проживання?». Позивач надав відповідь: «Мій батько був членом партії Хізбут-Тахрір «Судан демократія» та був великим начальником». Будь-яких документів підтверджуючих членство батька в зазначеній партії позивач надати не зміг. За словами позивача його мати теж була членом цієї організації, однак будь-яких переслідувань через факт членства в цій організації його батьки не зазнавали (арк. 5 анкети від 17.11.2016 року).
Разом з цим, під час проведення протоколу співбесіди від 22.11.2016 року позивач вирішив змінити свої свідчення і вказав що у батька були деякі проблеми з поліцією, він постійно з ними судився та вступав у суперечки, можливо через те, що був членом організації «Хізбут-Тахрір».
На поставлене перед позивачем питання щодо суперечностей наданої ним інформації під час анкетування від 17.11.2016 року та протоколу співбесіди від 22.11.2016 року позивач зазначив, що партія була офіційною і він не знає деталей.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обгрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та иесуперечливість тверджень заявника: заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше: встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Аналізом проведених інтерв'ю, а саме: анкети від 17.11.2016 року та протоколу-співбесіди від 22.11.2016 року в рамках особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Судану з позиції надання міжнародного захисту в Україні.
Отже, жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю позивача ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом, позивачем не надано.
Слід також зазначити, що позивач не належав до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій.
Жодних документальних доказів щодо свого переслідування на території Судану позивач надати не зміг (арк. 8 протоколу-співбесіди від 22.11.2016 р.).
Приблизно 23-25 серпня 1998 року літаком позивач прибув до України (м. Миколаїв) та направився до м. Одеса (арк. 4 анкети від 17.11.2016 року).
Згідно з матеріалів особової справи позивач звертався за захистом в 1999 році в м.Одеса та отримав відмову у визнанні біженцем.
З 09.07.1999 по 08.07.2000 роки позивач відбував покарання за скоєний злочин на території України за ст. 194 ч. 1 КК (підробка посвідчення біженця).
Крім того, позивач у 2010 році отримав паспорт громадянина Судану НОМЕР_1 в м. Хартум (Судан) дійсний до 2020 року.
Отже, позивач не зазнає жодних переслідувань на території громадянського походження.
Відповідно до ст. 99,100 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців»: що слід розуміти під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії, або відмова в дозволі повернуться на свою територію), то зазвичай надаються його співгромадянам, то не може розцінюватися як відмова у захисті згідно з визначенням. Термін "не бажає" відноситься до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності, його сенс розкриває фразою "в слідстві таких побоювань". Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що воно знаходиться поза своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
З 08.07.2000 року по 14.11.2016 року позивач знаходився на території України нелегально.
Цим самим позивачем порушено вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
11.11.2016 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до міграційної служби.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 зазначено, що судам варто зважати на те. що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Як вбачається з особової справи позивача, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Так на питання: «Чи зазнавали Ви переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в Судані?», позивач надав відповідь: «ні, ніколи не було такого» (арк. 8 протоколу-співбесіди від 22.11.2016 року).
Згідно отриманих матеріалів разом із ІКП можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання особі додаткового захисту в Україні (п.13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Так на питання: «Чи може бути застосовано в Судані щодо Вас смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширенного насильства?», позивач надав відповідь: «Ні, не може такого бути» (арк. 8 протоколу співбесіди від 22.11.2016 року).
Інформацією по країні громадянської належності встановлено, що в Судані з боку влади приймаються активні дії щодо проведення національного діалогу. Нещодавно генеральний секретар ООН вітав з підписанням «дорожньої карти», націленої на закінчення конфлікту який відбувався в окремих регіонах Судану.
При таких обставинах, суд вважає, що дійсною причиною виїзду позивача із країни громадянського походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця.
Згідно з ч.3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Згідно з ч.2 ст.71 цього КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно з ч.1 ст. 69 та ч. 1 ст.70 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Відповідно до ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно зі ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем надано достатні аргументи та доводи, які свідчать, що останній діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, обґрунтовано та правомірно, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 6-8, 71, 86, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 254 КАС України.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції.
Суддя Потоцька Н.В.
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
13 березня 2017 року.